Микола Лисенко любив свій рідний край і підтримував дружні стосунки з відомими українськими діячами-полтавцями: Михайлом Старицьким, Михайлом Драгомановим, Оленою Пчілкою, Опанасом Сластьоном, Панасом Мирним, Григорієм Маркевичем.

Панас Мирний особисто познайомився з Миколою Лисенком, найвірогідніше, у 1874 році в Києві. Панас Якович узяв відпустку на два місяці, щоб поїхати на Третій археологічний з’їзд, послухати вчених і виступ кобзаря Остапа Вересая, який організував для учасників цього конгресу Микола Лисенко.
М. В. Лисенко брав активну участь у справі видання в Петербурзі роману Панаса Мирного та Івана Білика “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Сам Мирний не переймався виданням, а покладався на брата. Іван Білик діяв обережно, через друзів-громадівців, щоб ніхто не міг розшифрувати псевдонімів. М. Лисенко так оцінив його позицію: “Автор неначе й неживий”.
У 1875 році рукопис був переданий у руки київського цензора Пузиревського. Владимир Лесевич і Михайло Лисенко взялися допомогти рухати видання далі. Вони домовилися в Петербурзі з власниками друкарні. Та виявилося, що цензор повернув рукопис, забувши “скріпити” кожну сторінку підписом. І рукопис повертається знову до Києва. М. Лисенко всіма правдами й неправдами змушує вже звільненого з посади Пузиревського поставити підпис на кожній сторінці. У квітні 1876 року Микола Віталійович повідомив М. Драгоманову: “На превелику силу одібрав я з Києва рукопис і вже до ладу скріплений”.
Друкування роману почалося наприкінці травня. А 5 червня 1876 року вийшов Емський указ, згідно з яким заборонялося друкування творів українською мовою. Цей циркуляр відсунув появу роману на території Російської імперії майже на тридцять років.
Ще в дитинстві Панас Мирний збирав народні казки, а запис казки “Коза-Дереза” дослідники вважали найвдалішим. 1874 року вийшли “Чумацкие народные песни”, а Панас Рудченко допомагав їх збирати старшому братові Івану. М. Лисенко зробив нотний запис 13 народних пісень із цього збірника. А ще написав три дитячі опери на казкові сюжети. І найкраща з них – “Коза-Дереза”.
У середині травня 1901 року Панас Мирний їздив до Києва у службове відрядження, під час якого зустрівся з Миколою Лисенком і повідомив йому, що пише четверту частину “Повії”.
Панас Мирний дуже любив музику, а надто твори українських композиторів. Часто купував ноти. Дружина письменника, Олександра Михайлівна, грала на фортепіано, а Панас Якович разом із сином підспівував. Ці ноти зараз зберігаються в музеї. Є серед них і твори М. Лисенка. Кирило Стеценко, який працював у хорі Лисенка, говорив: “Мирний на музиці гаразд знається, більш, аніж на те можна б сподіватись од непатентованого, мовляв, фахівця”.
Сам український музика неодноразово відвідував затишний кобищанський будинок Панаса Мирного, виконував на фортепіано свої твори. Про ті дні нагадують фотографія М. В. Лисенка та ноти його чарівної музики.
Наприкінці 1892 року в Полтаву прибув зведений хор Лисенка, котрий гастролював Україною. Мирний відгукнувся на цю подію у своїй статті “Полтава”:
“То було справжнє свято, якого не часто доводиться святкувати полтавцям. На це свято зійшлися і свої, і чужі, і всіх воно з’єднало докупи, усі ним так упивалися та милувалися!
…Ми не візьмемо гріха на душу, коли скажемо, що задля народної пісні-співу він зробив те саме, що наш незабутній Кобзар зробив задля тієї ж пісні-слова.
…Зате ж і щиросердечно приймали д. Лисенка полтавці: у концертах не було кінця-краю гуканням, та викликанням, та щирій подяці. Кожному хотілося, щоб те свято якнайдовше протяглося, ніхто не хотів розходитися, і тільки гулко носилося по залі: “біс! біс!” Здається, кінця-краю не було б сьому, якби не похрипли і співачі, і слухачі – перші від співання, а другі від гукання та подяки…”
1892 року відзначалося 50-річчя від дня народження Миколи Лисенка. Львівська “Зоря” опублікувала поетичне вітання Панаса Мирного “Привіт нашому славному Боянові Миколі Віталійовичу Лисенкові у достославний день 10 березня 1892 року від щирого серця полтавців”:
Рідний син сторони, де сі сльози зійшли,
Ти пройнявсь криком тяжкого болю!
І журливий той спів ти у ноти завів,
І пустив поміж людьми чужими…
Здивувались усі тій непевній красі,
Тому голосу горя Вкраїни!
І – о диво! – ожив умирущий наш спів,
Перейшов із степів у палати…
Панас Мирний направив Миколі Лисенкові вітальний адрес з нагоди 25-ліття творчої діяльності композитора, розпочатої 1868 року виданням першого збірника “Українських народних пісень”. Рукопис його, переписаний полтавським етнографом В. І. Василенком, зберігається в музеї.
“…Не було у Вас іншої користі, як уславити свій народ, не знали Ви іншої слави, як показати всьому світові, що доброго зробив він на музичному полі і що міг би зробити, якби світ науки освітив його темноту”.
Панас Мирний сподівається на швидку зустріч із композитором у Полтаві: “Ми лічимо дні, коли дождемося славного часу!”
У листі до В. Василенка від 20 липня 1899 року Мирний повідомляє про приїзд хору Лисенка і просить Василенка написати про це оголошення й “поклопотатися, щоб ця сповістка безпремінно була надрукована в “Губернських відомостях”. …Треба б поклопотатися, щоб як слід стрінути нашого дорогого гостя”.
У липні 1902 року М. Лисенко приїжджав зі своїм хором до Миргорода. Вечір співів було влаштовано за ініціативою О. Сластьона у приміщенні Гоголівської школи. Співробітник Рудченка по казенній палаті П. Репетин згадував, що другого дня “було впорядковано на леваді прихильного до українських громадян Г. О. Ярошенка гулянку й кашу для хористів Лисенка. …В самий день приїзду Лисенка один з миргородських студентів нас, українців, між іншим, по-товариськи попередив, щоб постереглися, бо з Полтави на вечір Лисенка прибули жандармський підполковник чи ротмістр з агентами, і що, може, буде у нас трус. Звичайна річ, ми постарались підготуватись як слід… А на вечорі дійсно бачили жандармів і агентів, що їх показував нам згаданий студент… Але все проминуло “благополушно”, без будь-яких інцидентів…”
Голосом Панаса Мирного вітала Полтава  М. Лисенка в грудні 1903 року із 35-літтям творчої діяльності:
“…І от тепер, як минуло 35 літ Вашої невсипущої праці, як вірні діти широкої України збираються на високі київські гори Вас привітати, ми з берегів тихої Ворскли прилучаємо і своє серце до того краєвого вітання і зично гукаємо: Слава українському Боянові, що рідную пісню вивів у широкий світ! Слава Миколі Віталійовичу Лисенкові невмируща, вік йому довгий і поспіх добрий!”
У 1905 році в Полтаві побачив світ перший український часопис “Рідний край”, до складу редакції якого входив Панас Мирний. Друкувалися там і твори Миколи Лисенка. Так, у числі 8 за 1906 рік, повністю присвяченому Тарасові Шевченку, вміщено ноти М. Лисенка на вірш Т. Шевченка “Зійшлись, побрались”. У замітці “Музика до “Кобзаря” Шевченка” редактор часопису          М. Дмитрієв вказував, що твори Шевченка звертали на себе увагу музикантів, композиторів. “Але ж найбільш усіх працював для “Кобзаря” наш славетний український композитор Микола Лисенко. Його чудова музика відома тепер усьому світові”.
Є оголошення про проведення концерту пам’яті Т. Г. Шевченка в будинку імені Миколи Гоголя. А також повідомлення, що квитки на цей концерт були розпродані всі, “не тільки сиділи, а й стояли усюди, де тільки можна було притулитись”.
Вміщено оголошення про набір учнів до музично-драматичної школи М. Лисенка на 1906– 1907 навчальний рік. Іван Стешенко читав на драматичному відділі школи Лисенка лекції українською мовою з історії української драми “від найдавніших часів, коли вона була драмою “вертепною” та шкільною”.
Повідомлялося, що Київське філармонічне товариство “Боян” виступило в Києві з першим своїм концертом. “Товариство “Боян” має головою М. Лисенка; увійшли в товариство й інші українці. Однак перший концерт “Бояна” мав зміст чисто “європейський”, бо філармонічне товариство не хотіло, щоб його докоряли з першого виступу в “націоналізмі”. Отже, виконували Бетховена та інших європейських композиторів; текст до співів був переважно російський або до деякої міри міжнародний, бо співали ще й по-латині, а 1 номер по-польськи та один хоровий номер (композиція Гайдна) в українському перекладі Олени Пчілки”.
Звідси ж, з Полтави, пролилась “Гірка сльоза на домовину славетного сина України, незабутнього її Співця-Бояна – Миколи Віталійовича Лисенка” – так називався некролог, написаний Панасом Мирним 28 листопада 1912 року.
“…Невмируща слава його невмирущих творів, як те ясне сонце, здійметься високо вгору і заллє своїм світом всю широку Україну – від простої селянської хати… до високих палат. …І осоромлена смерть геть одійде набік перед його величною постаттю, що встане перед очима розбудженого краю на увесь свій високий зріст, і мерщій сховається у глухі нетра та темні пущі, щоб не дивитися, як свята Правда буде квітчати високе чоло славетного Співця-Бояна невмирущим вінком слави”.

Вікторія ПАЩЕНКО
Провідний науковий співробітник
Полтавського літературно-меморіального
музею Панаса Мирного