***
Я – гряду! Як грядуть століття
І німіють епохи й віки.
Я – гряду, обідравши лахміття,
Ну ж бо, сяйте, мої маяки!

Ну ж бо, рвійно кричіть, пароплави,
Ну ж бо, небо, розкрай-но блакить!
Гей ви, ситі граки величаві,
Я – гряду в ореолі століть!

Чутно – гавкають шавки затято,
Чутно – рипають двері у тьмі.
Я – гряду, щоби правду сказати,
Я – гряду світлом в душі німі.

Хто сказав, що космічну чашу
Не напоять дзвінкі рядки?
Хтось живе, щоб ні вашим, ні нашим,
Я – гряду – небо рву на шматки!

Навіть сонце – одвічний романтик –
Не затьмарить сягнисту ходу.
Я – гряду, як грядуть фоліанти
Нових дум молодих. Я – гряду!
Дуби
Про що, скажи, мовчать дуби,
Про що, скажи, мовчать діди,
Чиї осколки в їх корі
І сльози рідних матерів?
У пору юності вони
Не повернулися з війни –
В свої неповні двадцять п’ять
Діди дібровами стоять.

Об ті осколки у корі
І бензопили, і шаблі
Щербили внуки їх, раби,
Але стоять, стоять дуби.

Сьогодні смертоносний “Град”,
І міномет, і автомат
Їх випробовує на міць,
Шматує віття долілиць.

Не співчуває, не пита –
Вганяє в стовбури метал.
І ще на сто наступних літ
Війна лиша підступний слід.

Hi, не осколки у корі,
А сльози бідних матерів,
Що переплавились на сталь
Дуби примушують стоять.

Коротка пам’ять у людей –
Залізо, вирване з грудей
Могутньої деревини,
Знов нагадає жах війни.

Не зітруть ні вітри, ні час
Сльозами скроплений Донбас
І те, про що мовчать діди,
І те, про що шумлять дуби.
***
По степу – білі обереги –
Зима.
Лежить в степу убитий легінь –
Нема.

Нема ані жалю, ні крику –
Віджив.
За що, скажіть, скажіть, великі
Мужі?

Січе негода, замітає
Сліди,
І навіть мати ще не знає
Біди.

Віщує ворон серед степу
Кінець.
Оце твої духовні скрепи,
Кремлівський жнець?

Та правда юних і незламних
Жива.
Вона, як сонце, нездоланна
Бува.

Допоки вільна Україна,
Наш край,
Вона, як матінка для сина, –
Ти знай!
***
Бо я – то ти, грабована країно,
Розорена і проклята душа,
Розорана, розгромлена, нетлінна,
Гаряча скіпка з нашого коша.

Бо ти – то я, принижений і гнаний,
Не зломлений, не зігнутий ніким.
Які б гармати чи чужі баяни
Міхи не розривали на шматки.

Я – вістря дня чи цілої епохи,
Що пробиває наскрізь чорний день.
Хай як ростуть, цвітуть
чортополохи
Немає місця їм серед людей.

Я сам-один супроти всього світу.
В руці – граната, камінь вороний.
Кривавим зайдам годі зрозуміти
Отих, хто не повернеться з війни.

Я в їх числі, розстріляний з гармати,
Убитий в скроню в полі наповал,
Я в їх числі, отой, хто кожний п’ятий,
Хто кров’ю землю нашу напував.
***
Їх розстріляли, Боже, розстріляли!
П’ятьох бійців, п’ятьох бійців!!!
Що у часи російської навали
Стояли насмерть з прапором в руці!

Вони ішли під “Гради” з автоматом.
А хто ж іще? А хто ж іще?
Коли один у битві раптом падав,
Фронт наступав під вогняним
хлющем.

І ні сльози, ні поруху, ні крику.
Прийшов їх час. Прийшов їх час.
Вони були величні і великі,
Ніхто зі смертю з них не сперечавсь.

Бо кожен знав: сьогодні Україна
Стоїть одна, стоїть одна.
Ніхто не став з п’ятірки на коліна,
І залпом захлинулася луна…
***
Їх черепи усіяли промзони,
Городи їх угноїли тіла.
Загарбнику далекий, невідомий,
Чи знав, що не повернешся додому,
Що смерть тебе в Донецьку
стерегла?

Ти йшов сюди, немов володар світу,
Горлав пісні, курив міцний тютюн,
Хлебтав із пляшки “Руську” оковиту
І танцював, немов несамовитий,
Пішак-солдат посеред чорних дюн.

Ті дюни – то донецькі терикони.
Ти жодного в житті не подолав,
Бо, перетнувши лінію кордону,
Ти ворогом від Сяну аж до Дону
В ту ж мить для українця лютим
став.

Тебе убили, мов скажену псюку,
Твій череп миттю куля пропекла.
Таких, як ти, без сліз, жалю і звуку,
Без імені, як стерво, ні, не круки –
Історія на безвість прирекла!

Олександр МІЩЕНКО
Член Національної спілки письменників України