Ці слова залишила під записом волонтера Яна Осоки у Facebook одна з користувачок соцмережі. Запис стосувався 25-річного бійця 36-ї окремої бригади морської піхоти ЗСУ Олександра Вознюка. На початку березня він із побратимами підірвався на фугасі в районі селища Сартана Донецької області, що неподалік Маріуполя.
Олександр – син настоятеля храму Всіх Святих у Лубнах священика Юрія Лобачевського (протоієрея Георгія). Хлопець народився 12 січня 1992 року в селі Тютюнники Житомирської області. Останні два роки мешкав у Лубнах, а до того десять літ – у Лохвиці. Після закінчення школи навчався в тамтешньому медичному училищі. Потім вступив до Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка.
“Після першого курсу підписав із ЗСУ контракт і був направлений нести службу артилеристом до Криму в складі 36-ї бригади берегової охорони, на основі якої пізніше було створено бригаду морської піхоти, – повідомив Ян Осока у Facebook. – Олександр знаходився у селі Перевальне, коли Росія вдерлася до Криму, і разом із бригадою під українським прапором здійснив організований вихід на материк”.
Продовжив службу. Був командиром самохідної артилерійської установки гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону. І хоч у житті хлопця постійно тривала війна, але він знаходив час для творчості.
“Олександр був талановитою людиною – писав вірші, грав на музичних інструментах, керував гуртком художньої самодіяльності у своєму підрозділі. Він є автором вірша “Что за слово такое “война”?”, який присвятив полеглому товаришеві”, – йдеться у повідомленні прес-служби Полтавської єпархії УПЦ КП на Facebook-сторінці Свято-Успенського кафедрального собору Полтави.
“Вперше побачив його у Перевальному в Криму зовсім юним хлопцем. З отцем Георгієм та іншими священиками дуже хвилювалися за нього, коли “зелені” окупанти разом з юрбою завезених “мєсних житілєй” блокували військову частину. Війна зробила з нього мужнього і відповідального командира. Він завершив свій бій, гідно і до кінця виконавши обов’язок воїна, громадянина, християнина”, – сказав архієпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ КП Федір. Владика відслужив заупокійну літургію на прощанні з Героєм.
Вшанувати світлу пам’ять українського воїна прибули в Лубни командири, побратими Олександра, священики-колеги отця Георгія, парафіяни храму Всіх Святих та інших парафій УПЦ КП Полтавщини.
Незадовго до відходу у вічність хлопця нагородили медаллю Української Православної Церкви Київського Патріархату “За жертовність і любов до України”. Та, на жаль, потримати відзнаку в руках Олександрові не судилося.
“Він мав отримати звання сержанта, але не встиг. Він мав отримати медаль Української Православної Церкви Київського Патріархату, але не встиг. Він мріяв поняньчитись зі своєю маленькою донечкою, але не встиг, – констатував Ян Осока. – У нього залишились батько, мати, брат, сестра і донька. Я проклинаю війну. Проклинаю її та тих, хто приніс її на нашу землю, через що вже стільки життєвих ниточок обірвалося назавжди, через що стільки матерів, стоячи на колінах біля трун, в яких лежать їхні сини, без кінця цілують і гладять їхні обличчя та безнадійно шепочуть, шепочуть, шепочуть декілька слів…”
“Не спи, моя рідна земля,
Прокинься, моя Україно,
Бо всі ми – велика сім’я
І любим свою Батьківщину.
Карпатські долини, гаї і діброви,
Кримські степи безкраї, широкі.
Красива природа і добрії люди –
Цього ми ніяк не маєм права забути.
Завжди пам’ятай, хто твій батько та мати,
Історію предків своїх маєш знати.
Не зраджуй народу! Шануй свою мову.
І Гімн український, мов ту колискову,
Що мама співала в дитинстві тобі,
Ти гордо співай, як соловейко весні”, – читає на відео свій вірш Олександр Вознюк. Записує рядки один за одним у синій блокнот, сидячи на бойовій машині на осонні. Час від часу дивиться у далечінь і посміхається:
“Люби Батьківщину свою ти завжди,
Її не цурайся, бо син ти її.
Зі зброєю в серці, з вогнем у руках
Лечу я до тебе, немов білий птах”.
Він полинув тримати небо. А воно, прийнявши його у свої обійми, лишило знак – біле перо, немов віддавши шану поету. Той знак, підвівши голови у блакитну височінь, могли побачити всі, хто провів Олександра в останню путь.
Вічна пам’ять і Царство Небесне Герою.