Міркуючи про художній шлях цього талановитого українського режисера вже по його відході за межу вічності, член-кореспондент Академії мистецтв України Ростислав Коломієць писав про його надзвичайну, “з огляду на нашу історично несприятливу для розвитку вільного мистецтва дійсність”, цілісність і послідовність:  “Як мистецька особистість, він, попри всі обставини, залишався собою й прагнув того, до чого лежить душа. Складалося враження, що соціальний тягар, пов’язані з цим утиски вчора і жорстокі вимоги масового попиту нині щасливо оминали митця. Він завжди творив у згоді зі власними спонуканнями”.
Ці глибокі слова присвячені українському театральному режисеру, лауреату Національної премії України імені Тараса Шевченка, народному артисту України, академіку Академії мистецтв України Сергію Володимировичу Данченку. 17 березня йому б виповнилося 80 років.
Напевно, театральне майбутнє для Сергія Данченка було уготоване долею. Він став продовжувачем талановитої династії: його дід, Костянтин Іванович Полінський, працював директором Полтавського пересувного театру. Батьки – Володимир Данченко і Віра Полінська – знані львівські актори, народні артисти України. До того ж рід Данченків має спільні корені з родом відомого режисера Володимира Немировича-Данченка.
У юності Сергій ще пручався сімейній театральній традиції і шукав себе в інших суспільних вимірах. Отож у другій половині 1950-х років здобув вищу освіту на геологічному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка. Попрацювати за фахом йому вдалося лише рік – довгий, марудний і нудний, протягом якого юнак переконався, що без театру не може жити. У 1965 році з дипломом про закінчення режисерського відділення Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого Сергій Данченко розпочав режисерську роботу у Львові.
Світанок його театральної творчості припав на завершення періоду хрущовської “відлиги”, під час якого в радянському театрі проявилися новаторські ідеї. Ясна річ, в Україні вони були менш виразними, адже невсипуще КДБ не припиняло ідеологічного нагляду. Попри зрозумілі загрози, Сергій Данченко став одним із найяскравіших новаторів національного театру та продовжувачів курбасівських традицій, до яких належали також Л. Танюк, Р. Віктюк, Р. Коломієць, Є. Зотова, В. Грипич та інші. Варто нагадати, що тоді чимало митців не витримували тиску, цензури й шукали “вільного повітря” у Москві, Ленінграді чи Прибалтійських республіках. Але Сергій Данченко залишився вірним Україні.
У Львові талановитий режисер служив сцені десять років, спочатку в театрі юного глядача, потім (1970–1978) у Львівському українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької на посаді головного режисера. У цей час Сергій Данченко поставив спектаклі “Перший день свободи” Л. Кручковського (1965), “В дорозі”
В. Розова (1966), “Маклена Граса” М. Куліша (1967), “Місто на світанку” О. Арбузова (1968), “Камінний господар” Лесі Українки, “Моє слово” В. Стефаника (1971), “Річард ІІІ” В. Шекспіра (1974), “Украдене щастя” І. Франка (1976). За спектакль “Тил” у Львівському державному академічному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької Сергій Данченко в 1978 році був удостоєний Шевченківської премії.
Цього ж року він стає художнім керівником Національного академічного українського драматичного театру імені Івана Франка в Києві. Прихід його до керма франківців був історично своєчасним. Сергій Данченко вивів український театр із замкненого кола самоповторення та епігонства, тобто творчо неоригінального наслідування певних діячів, напрямів, із вимушеного полону національної псевдоспецифіки у широкий простір європейської художньої культури. З панорамного огляду його вистав вимальовується образ борця за національну культурну гідність, постать несуєтного сценооновлювача.
Прикметно також, що байдужий до кон’юнктури Данченко у створенні репертуару спирався насамперед на класику, звертаючись до вічних, позачасових проблем. Опрацьовуючи для театру сучасні твори, прагнув говорити про вічне.
Завдяки своїм постановкам за межами України він вивів сучасний український театр на європейську сцену. Серед таких вистав – “Марія” А. Салинського (демонструвався в м. Враца, Болгарія), “Візит старої дами” Ф. Дюрренматта (в театрі імені Ю. Словацького, Польща), “Камінний господар” Лесі Українки (в театрі імені Янки Купали, Білорусь), “Вишневий сад” А. Чехова (у МХАТі ім. М. Горького, Росія), “Украдене щастя” І. Франка (в театрі імені О. Духновича, Словаччина), “Приборкання норовливої”
В. Шекспіра та “Вишневий сад” А. Чехова (в Польському театрі, Польща).
На жаль, творчий політ талановитого митця перервала тяжка хвороба. 20 серпня 2001 року серце Сергія Данченка зупинилося. Дослідникам і поціновувачам його творчості він залишив не просто доробок, а цілу епоху сучасного українського театру.

Підготувала Вікторія КОРНЄВА.