“…прикладом того, як треба жити і працювати для України, є доля професора Олексія Неживого, який після окупації Луганська повернувся на рідну Полтавщину і працює з подвоєними зусиллями, тримаючи плацдарм Української Свободи, Української Віри і Честі. Як тримали його Григір Тютюнник, Феодосій Роговий, Петро Ротач та інші лицарі правдивого Слова!”
Юрій АНТИПОВИЧ.
Видатного майстра малої прози, одного з найталановитіших шістдесятників Григора Тютюнника Олесь Гончар називав “живописцем правди”. І велика істина в цьому є, бо вся його творча діяльність – це гідна подиву й щонайвищих похвал душевна праця, постійне намагання змалювати просту людину, її радощі та болі, відтворити справжність життя й представити на її основі нову художню реальність, яка б, проте, не вихоплювала читачів із вічного плину буття, а допомагала їм пізнати справжній світ, стати добрішими, уважнішими один до одного. Митець виходить на бій із олжею, намагаючись очистити літературний храм від графоманства, прагнучи дошукатися історичної справедливості й знайти місце України, української мови, української літератури, української культури в нашому духовному просторі й світовому обширі. Творчість Григора Тютюнника автор “Собору” іменував ще “небомистецькою” за її наповненість духовними ідеалами, за потяг майстра слова до безоднього неба, до непроминальних на всі часи, на всі покоління й віки істин.
Таким “живописцем правди”, чий зір, проте, спрямований у неба блакить, є і Олексій Неживий, який усе життя присвятив вивченню спадщини Григора Тютюнника, аби не забута була жодна подробиця з його земного шляху, аби не залишився не прочитаним жоден рядок і не був не розшифрованим жоден символ, жоден художній образ неповторної малої прози митця. Як і його предтеча Тютюнник, Неживий переймається не так проблемами побутовими, як вічними, ніколи не гордиться набутими званнями та заслугами, залишається людиною простою, близькою до тих, хто попліч із ним, до землі, до села, намагається своєю невтомною щоденною літературознавчою, громадською діяльністю сприяти утвердженню вічних ідеалів, будувати величний храм української літератури. Як і Григір Тютюнник, добродій Олексій усе своє свідоме життя прагне відновити історичну справедливість, українську, у зросійщеному Донбасі, і вже зробив дуже багато для цього.
Олексій Іванович Неживий – науковець і краєзнавець, письменник і журналіст, а ще мандрівник-дослідник, один із тих свідомих інтелігентів, які плекали на сході нашої держави рідне слово й гартували український дух, стояли на захисті інтересів суверенної України. Уродженець Полтавщини, він від 1980 року й до початку війни, нав’язаної Україні Москвою, мешкав у Луганську, де пройшов шлях від студента місцевого педагогічного інституту до доктора філологічних наук, професора знаного національного університету.
*  *  *
Олексій Неживий кровно пов’язаний із Лубенщиною – не тільки тим, що це його мала батьківщина, а й тим, що своїми літературознавчими студіями увіковічнив мистецький подвиг не одного десятка видатних земляків. Нині він продовжує творчо співпрацювати з багатьма яскравими особистостями, які достойно репрезентують літературу цього краю. Він сумлінно досліджує історію села Хитці, розповідає про його минувшину й сьогодення з неприхованим захопленням, як справжній поет, бо воно, немов те гніздечко серед розкішного гілля, причаїлось у затишному куточку Полтавщини. Навесні тут виспівують дзвінкоголосі соловейки, а в ранковому тумані несе свої води колись ще й як зариблений Удай, прогулюючи хвилі в очеретах і рясті. Приваблюють Хитці своєю первозданною красою, пахощами різнотрав’я, кришталево чистою водою, квітучими садками біля хат.
Розуміння філології прийшло до Неживого через любов до читання: “І це не перебільшення, бо книжка супроводжувала мене з дитинства. Може, це й добре, що в нашому селі телевізори з’явилися тільки в 1968 році, а до того часу навіть електрики не було… Пам’ятаю, як уперше прийшов до сільської бібліотеки в жовтні 1964 року. Бібліотекар, а це був чоловік, його прізвище Юрченко, швидко перевірив мої читацькі навички й запропонував першу для першокласника-читача книжку Василя Симоненка “Подорож у країну Навпаки”. Уже в сьомому класі читав повні зібрання творів класиків української літератури. Уроки мови чомусь здавалися нудними, бо в підручниках тоді переважали одноманітні вправи, що не мали змісту. Однак творчі завдання були до вподоби, а вже з дев’ятого класу перші замітки, кореспонденції, зарисовки почали з’являтися в міськрайонній газеті”, – розповідає, не приховуючи радості й задоволення від мандрівки в дитинство, Олексій Іванович.
Після закінчення Калайдинцівської середньої школи юнак спочатку працював механізатором у колгоспі, а потім у Хитцівській і Тишківській восьмирічних школах. Фахівців із відповідною освітою тоді на селі бракувало. І сьогодні він із теплотою згадує свої перші педагогічні кроки в рідній школі, яка дала йому путівку в життя, розкрила таїну світу, допомогла знайти себе в його розвихренні, до найдрібніших деталей відтворює тодішні цікаві й неординарні педагогічні ситуації: “Із перших років учителювання запам’яталися туристичні подорожі рідним краєм. Як зараз бачу зимовий ранок біля школи. У садку десятки годівниць, а в нашому класі, це вже 1980 рік, усю зиму спав їжак. Тільки 22 березня він прокинувся, бо почалася весна. Уроки розвитку мовлення проводив у шкільному садку, біля річки, у лісі, пропонуючи теми для роздумів, творчих робіт”.
*  *  *
Після повернення з армійської служби восени 1977 року Олексій Іванович продовжив викладати українську мову та літературу в Хитцях й водночас навчався на заочному відділенні Харківського державного університету. Найбільше йому подобалося працювати в харківських бібліотеках, поринати в їхній багатий дивосвіт. Однак омріяне переведення на денне відділення відкладалося на невизначений час. Тому 1980 року став студентом Ворошиловградського державного педагогічного інституту імені Т. Г. Шевченка, а вже через півроку поєднував щоденні лекції, практичні й семінарські заняття з роботою у вишівській багатотиражній газеті “Трибуна студента”.
Усі роки навчання відчував підтримку декана філологічного факультету Олексія Андрійовича Міхна. Саме завдяки його рекомендації був офіційно направлений на роботу до педагогічного інституту. За сумісництвом працював учителем української мови й літератури в школі № 18 та в спеціалізованій школі № 1 Луганська, викладачем Луганського інституту післядипломної педагогічної освіти. Як бачимо, сама доля розпорядилася так, що довелось майбутньому маститому вченому опинитися в Луганську, разюче відмінному краї від “найукраїннішої України”, де він народився. Майже три з половиною десятки літ Олексій Іванович вершив українську справу в зросійщеному Донбасі. Зробив багато, мав добрі плани на дні грядущі, але далеко не всі вони здійснилися: почалася російсько-українська війна. Про співпрацю з окупантом, на яку, як не дивно, зголосилися декотрі з колег, не могло бути й мови. Родина Неживих, покинувши затишну оселю в Луганську, перебралася до Полтави. “Тут доводилося бувати й раніше, – говорить глава сім’ї, – найчастіше, мабуть, у обласній бібліотеці й бібліотеці педагогічного університету. Наш переїзд до Полтави влітку 2014 року був несподіваний. Найголовніше те, що я і дружина маємо роботу за фахом. Тут, як кажуть, не обійшлося без допомоги добрих людей. Найбільше сприкрює полтавський суржик, особливо усне мовлення учнів та молоді”. Мрія повернутися на Луганщину не полишає Олексія Івановича. Найбільше він уболіває за те, аби не пропав його найкоштовніший скарб – бібліотека, яку почав збирати ще зі шкільних літ.
*  *  *
На сьогодні Олексій Неживий є автором понад 380 наукових і науково-популярних праць із літературознавства, історії педагогіки, фольклористики, методики викладання української мови й літератури, а також понад 700 публікацій у періодичній пресі. І в кожній сфері своєї діяльності він досягає серйозних успіхів.
Основним предметом дослідження літературознавця є художня спадщина Григора Тютюнника. Він доніс до сучасників у найчистішому вигляді прозу, епістолярій, живий погляд свого славетного краянина. Олексій почав цікавитися цим письменником ще в дитинстві, коли прочитав його книжку “Батьківські пороги”, літературні герої якої були дуже схожі на живих, рідних хитцівському хлопчикові людей. Саме це вразило тоді майбутнього науковця, торкнуло струни його чутливої душі. Захоплювала також життєва правда, тобто те, чого спраглий до знань юнак не міг знайти в тодішніх підручниках. Заінтересованість творчістю Тютюнника-молодшого вилилася в бажання дослідити зв’язки письменника з Донбасом після переїзду Неживого в шахтарський край. Основним своїм здобутком Олексій Іванович уважає те, що йому вперше вдалося видати листи, щоденники, записники Григора Тютюнника, кіносценарій за романом старшого брата Григорія Тютюнника “Вир”, дослідити основний текст художніх творів “Три зозулі з поклоном”, “Деревій”.
Опинившись на Полтавщині, професор Неживий продовжує трудитися над проектами, пов’язаними з постаттю та творчістю одного з найталановитіших сучасних українських новелістів. У першочергових планах його – видання повного зібрання творів Григора Тютюнника, а також неспотвореного тексту роману Григорія Тютюнника “Вир”, що, на його думку, слід зробити “саме на рідній землі братів Тютюнників”. Ученому болить те, що на Полтавщині немає літературно-меморіального музею братів Тютюнників. Він пропонує реальний варіант розв’язання цієї важливої проблеми: “У грудні 2016 року в Шилівській ЗОШ відкрито нову експозицію літературного музею братів Григорія і Григора Тютюнників. На колишній будівлі Шилівської школи тепер меморіальна дошка, отож у цьому приміщенні треба розмістити сучасний музей, куди б мали змогу приїздити люди з усієї України”.
Незважаючи на розмаїте коло наукових інтересів, дивовижну вичерпність кожного дослідження та проекту, Олексієві Неживому вдається й досі бути новатором у царині літератури. Його докторська дисертація, що має назву “Наукова біографія і творча спадщина Григора Тютюнника: джерелознавча і текстологічна проблематика”, є першою в Україні з такої проблеми. Ця робота знакова тим, що визначає комплексний аналіз текстологічних проблем художньої творчості Григора Тютюнника в органічному синтезі з джерелознавчим вивченням життєвого й творчого шляху. Уперше до наукового обігу введено значну частину творчого доробку митця: у солідних наукових виданнях опубліковано 120 листів, усі щоденники й записники, кіносценарій за романом Григорія Тютюнника “Вир”, також за автографом здійснено текстологічний аналіз і підготовку до друку новели “Деревій”, за аудіоавтографом – новели “Три зозулі з поклоном”. У багатьох архівах і музеях, державних та приватних, виявлено, а згодом донесено до широкого читацького загалу літературні, історичні джерела, що стосуються біографії письменника, його творчої особистості. Завдяки невтомній праці дослідника всі ці матеріали дали змогу здійснити комплексний науковий опис творчого набутку Григора Тютюнника й систематизувати важливі сторінки біографії митця.
Важливо й те, що творчим натхненником працьовитого письменника й літературознавця став іще один видатний науковий та культурний діяч – Борис Грінченко. Це окрема серйозна наукова розвідка на сотні сторінок. Ми ж наголосимо лише на тому, що неабиякий резонанс у науковому світі викликала кандидатська дисертація Олексія Неживого на тему “Педагогічна спадщина Бориса Грінченка”, а високу оцінку одержали праці “Борис Грінченко – вартовий рідного слова” (2003, 2007, 2013), “Борис Грінченко у дослідженнях і спогадах” (2013 ). Міністерство освіти і науки України рекомендувало їх як навчальні посібники для студентів вищих навчальних закладів.
*  *  *
До сказаного додамо й те, що з 2003 до 2014 року Олексій Неживий виконував обов’язки відповідального секретаря журналу “Бахмутський шлях”. За це десятиліття часопис став справді всеукраїнським. Його автори звідусіль: Львів, Одеса, Київ, Полтава, Кременчук, Лубни, Донеччина, Луганщина. “На жаль, тепер журнал не виходить, і це теж мій сум”, – з болем і тривогою говорить професор.
Коло наукових інтересів Олексія Неживого розширює краєзнавство, яке невід’ємно пов’язане з життєписом і творчістю тих літературних постатей, якими так захоплюється вчений. Прагнучи поширити та осучаснити літературне краєзнавство на Полтавщині, він започатковує в Полтавському обласному інституті післядипломної педагогічної освіти імені М. В. Остроградського серію книг “Видатні педагоги Полтавщини”. Стараннями краєзнавця вже вийшли дві книжки, присвячені відомим педагогам-полтавцям – Карпові Ходосову (з Хорола) та Григорієві Сурмилу (з Лубен). Також видано біографічно-краєзнавчий нарис про Григора Тютюнника “Уклін рідній землі полтавській”, опубліковано дослідження про власний родовід та історію вже згадуваного рідного села – “Причастя рідним краєм”. Зараз митець працює над літературним портретом письменника-земляка Юрія Сліпка, який походить із села Винники Козельщинського району. Сам же дослідник визнає, що найрідніший і найкрасивіший його краєзнавчий витвір – це садок на батьківському дворищі, й запрошує щиро: “Приїдьте весною чи влітку, самі переконаєтесь”.
…Читаєш праці професора Неживого і думаєш: як могла одна людина встигнути стільки осягнути і зробити? І здається мені, перефразовуючи Григора Тютюнника, що секрет таланту вченого – у його небайдужості, у його сердечному горінні, у багатовимірній любові: до обраної справи, до життя, до людей, до полтавського краю й усієї землі української.
*  *  *
Цьогоріч 9 березня (у Тарасів день!) Олексій Неживий відзначив свій поважний ювілей. Тож зичимо іменинникові, щоб не міліли ріки любові, добра й тепла навколо нього, щоб живі й здорові були найрідніші його люди, щоб розросталося вгору і вшир його літературознавче та письменницьке древо, усотуючи життєдайні соки рідної землі й розпросторюючись своїм гіллям до найсокровенніших висот української духовності. Бажаємо козацького довголіття, міцного здоров’я, космічної енергії та земного щастя, душевної гармонії, творчих задумів неспокою й успішної реалізації їх. Нехай Бог додає сил, посилає багато нових цікавих зустрічей, ощедрює людською повагою й підтримкою для здійснення всіх планів та мрій.

Микола СТЕПАНЕНКО
Доктор філологічних наук, професор, член Національної спілки письменників України