Кременчужанин Олександр Оловаренко зі своїми побратимами Антоном Ляховим, Артуром Мазилкіним, Анатолієм Власовим, Артемом Скирдою, Миколою Кучеренком, Олександром Туніком пліч-о-пліч пройшли Іловайський котел, Донецький аеропорт, виконували складні бойові завдання у Пісках, Опитному, Водяному, Авдіївці й багатьох інших гарячих точках буремного Донбасу. Йому і його товаришам довелося безліч разів перетинати “нульову” лінію й заходити далеко у сепаратистський тил, надавати медичну допомогу пораненим українським бійцям і забирати понівечені тіла загиблих. Олександр Оловаренко більше року прослужив на охопленому неоголошеною війною сході нашої країни. Вдома на нього із хвилюванням і надією чекали дружина, майже дорослий син Нікіта і малолітня донечка Марія. Пішов на фронт добровольцем, щоб вони могли жити вільно у вільній країні, й заради них повернувся…
Із нічної зміни – у військкомат
Багато років Олександр Оловаренко віддав службі в міліції, дослужився до звання майора, його поважали на роботі. Але знаючи, як працює вітчизняна правоохоронна система, збудована за радянським зразком, він розчарувався у її ефективності, й коли у 2012 році настав час оформити пенсію за вислугою років, скористався цією можливістю.
– Під час подій на Майдані ми з дружиною майже не відходили від телевізора, постійно стежили за подіями, які розгорталися в столиці, переживали. Я дуже хотів бути там, на барикадах, але тільки-но влаштувався на іншу роботу і не хотів підводити людей, які допомогли на неї влаштуватися, – розповідає чоловік.
Та коли в Криму з’явилися “зелені чоловічки” і на територію Донбасу вторглися російські збройні формування, Олександр Оловаренко більше не зміг лишатися осторонь. Після чергової нічної зміни він, навіть не заходячи додому, попрямував до військкомату…
Був червень 2014-го, тривала чергова хвиля мобілізації, добровольців було багато, й одним із них став Олександр Оловаренко. Заповнивши анкету, разом із іншими пройшов медкомісію. А через кілька днів у автобусі, яким кременчужан доправляли у Полтаву на підготовку, хлопцям повідомили, що вони стануть польовими санітарами.
Дізнавшись про призначення, Олександр спочатку розчарувався. Маючи військову підготовку, відмінно володіючи зброєю, він сподівався опинитися у штурмовій бригаді, брати участь у бойових операціях. Деякі хлопці, які приїхали у військову частину разом із ним, так і не змогли змиритися із розподілом… Але Олександр Оловаренко вирішив – нехай буде, як буде:
– Доленосні рішення насправді приймаємо не ми – це робить Бог, і Йому видніше. Тож я просто поклався на долю й пізніше переконався, що зробив правильно.
За словами Олександра Оловаренка, медичну підготовку у військовій частині викладали інструктори із застарілим  світоглядом, які поняття не мали про те, із чим солдатам доведеться зіткнутися в бойових умовах гібридної війни на українському сході:
– Спасибі їм, що вони організовували для нас зустрічі із військовими, які тільки-но повернулися із зони АТО. Від них дізналися багато такого, що дуже нам допомогло. Загалом на курсах підготовки в нас сформувався дуже дружний колектив. Ми всі розуміли, що мусимо виконувати доручене нам державою завдання максимально якісно. Тож самостійно студіювали підручники і посібники з медичної тематики, що їх вдалося знайти у місцевій бібліотеці і які мені передали колишні колеги з міліції.
Іловайськ, Донецький аеропорт…
По закінченні підготовчих курсів 8-му окрему автомобільну санітарну роту, куди був розподілений Олександр Оловаренко, відправили в Іловайськ.
– Нас вишикували і повідомили, що надійшов наказ їхати на територію, непідконтрольну українській владі. Командир роти сказав: “Хто не бажає, може не їхати”. Але ніхто не відмовився. Вже в дорозі дізналися, що їдемо в Іловайськ. Всього було більше двох десятків екіпажів, які потім розділили на дві колони для виконання бойових завдань – знаходити “двохсотих”, надавати медичну допомогу пораненим і евакуювати їх на підконтрольну Україні територію. Глибоко в тилу ми пробули без зв’язку із зовнішнім світом чотири доби, працюючи, так би мовити, в автономному режимі, наодинці з ворогом. Тіла полеглих українських військових збирали і вантажили на машини. Бувало й таке, що загиблих доводилося буквально відшкрібати від обпаленого понівеченого металу. Пам’ятаю, підійшли до обгорілого українського танка, а на ньому – боєць із кулеметом. Він так і загинув у вогні разом із танком, стріляючи до останнього… Ми намагалися знайти й забрати всіх полеглих, щоб дружини й матері могли їх поховати.
Поранених і військовополонених “сепари” тримали в ямах, ярах, вони були фактично приречені на смерть від тяжких ран, втрати крові, заражень. Полонених доводилося забирати в окупантів, переповненими “уазиками” вивозити через ворожі блокпости. Хлопці понад усе хотіли вижити й дістатися додому, тож мужньо терпіли, зціпивши зуби, нелюдський біль від ран… Ми повинні були доставити їх на територію місцевого покинутого аеропорту, звідки поранених гелікоптерами доставляли у шпиталі Запоріжжя і Дніпра. Але випускали “сепари” далеко не всіх: якщо виявляли офіцерів чи бійців батальйонів “Донбас” і “Азов”, одразу ж відбирали їх і везли на розстріл або ж в окупований Донецьк. При виконанні завдань з евакуації поранених і убитих декому з нас добряче діставалося прикладами, окупанти погрожували підірвати наші авто й усіляко тиснули на нас психологічно…
Нервове напруження й тривала відсутність сну давалися взнаки – втомлені водії майже засинали за кермом, але не зупиняли свої машини, здійснюючи рейд за рейдом, адже кожна поїздка у тил ворога – то десятки і сотні врятованих життів, можливість повернути тіла загиблих героїв їхнім рідним.
Збирати “трьохсотих” і “двохсотих” санітарам часто доводилося в замінованих місцевостях, де було повно “розтяжок”, боєприпасів, що не вибухнули, та ще й під прицілами російських спецназівців та сепаратистів. Загалом, за словами Олександра Оловаренка, під Іловайськом, судячи із кількості тіл, які вивозили із “котла” десятками вантажівок, загинуло не кілька сотень українських військових, як було озвучено в офіційних зведеннях, а близько 1,5 тисячі вояків. Поїздку додому у відпустку хлопці відкладали до останнього. Вони ж розуміли: їхнє місце – на передовій, там, де найгарячіше.
А потім був Донецький аеропорт.
– Це був грудень 2014-го і січень 2015-го, тривала найактивніша фаза бойових дій. Через величезні втрати серед особового складу не було ким замінити бійців, які обороняли аеропорт. Кілька санітарів – Антон Ляхов, Артур Мазилкін, Анатолій Власов і я – вирішили відправитися в аеропорт стрільцями, щоб змінити тих, хто там уже багато днів тримав оборону. Під час запеклих бойових дій ми отримали контузії, Анатолій Власов ще й відморозив пальці на ногах. Нас евакуювали й відвезли у лікарню, але через два дні ми написали рапорти, добровільно залишили стаціонар, щоб продовжити евакуацію й надання медичної допомоги хлопцям, пораненим під час оборони Донецького аеропорту. Звідти нам вдалося вивезти тоді понад 120 поранених, – ділиться спогадами Олександр Оловаренко.
Виконуючи бойові завдання, військові санітари з 8-ї окремої автомобільної санітарної роти допомагали  чим могли й місцевим жителям, зокрема – будинку престарілих у Сєверному (Донецька область). У цьому ж селищі знаходився і дитячий будинок сімейного типу із 12 дітками різного віку. Дізнавшись про нього, хлопці-санітари встановили добровільне шефство. Ділилися із дітьми, їхніми прийомними батьками всім, що мали, – продуктами, теплими речами, надавали медичну допомогу. Коли ж цей дитячий будинок евакуювали в Красноармійськ, продовжували допомагати вихованцям і там.
…На фронті й у тилу
Виконуючи бойові завдання, військові санітари робили неймовірне, витягаючи бійців із вогняного пекла Донецького аеропорту й Іловайського котла. А потім їм довелося пройти ще одне пекло – чиновницької байдужості.
Щоб довести свою участь у бойових діях і отримати право на гарантовані державою пільги, солдатам 8-ї окремої автомобільної санітарної роти довелося звертатися в центральні ЗМІ. За словами Олександра Оловаренка, вже через шість годин після спілкування із журналістами на місці, у військовій частині, вони дізналися про надання їм статусу учасника бойових дій.
За плечима залишилися служба на передовій і в глибокому тилу ворога, місяці неймовірного нервового напруження. Олександр Оловаренко повернувся в рідний Кременчук, до дружини і дітей. Почалося мирне життя, сповнене щоденних турбот. Відпочивати ніколи, але подумки чоловік часто повертається на Донбас, із тривогою стежить за новинами із зони активних бойових дій.
Уперше після демобілізації Олександр Оловаренко потрапив у зону АТО через багато місяців. Поїхав туди разом із відомою кременчуцькою волонтеркою Іриною Митрофановою (Яринкою Українкою), теж волонтером.
– Під час поїздки в зону АТО нам довелося допомагати молодим і ще недосвідченим військовим санітарам рятувати бійця, якому одну ступню відірвало, а іншу сильно посікло осколками. Тож на Донбасі триває справжня війна, а буквально за кілька десятків кілометрів від фронту вирує мирне життя, й уже мало хто хоче чути про АТО, про загиблих і поранених. Люди втомилися від війни, але, доки вона продовжується, ми не маємо морального права забувати про тих, хто мерзне в окопах, хто ризикує власним життям заради інших, хто знаходиться в полоні. Й так хочеться їм чимось допомогти, підбадьорити, – каже ветеран. – Із “сепарами” ми б уже давно розібралися, а от ворог, який прийшов на нашу землю ззовні, – загроза набагато серйозніша. Ми маємо справу з окупантами, які вдерлися на територію суверенної держави зі зброєю в руках, тож мусимо захистити свою країну, свої сім’ї.
Повернувшись до мирного життя, Олександр Оловаренко освоїв нову професію. Прикро, але родина героя, який багато років боровся зі злочинністю в рідному Кременчуці, а потім на фронті рятував життя українських воїнів, щохвилини ризикуючи власним, й досі живе у гуртожитку. Навіть отримати землю під зведення гаража виявилося доволі непростою справою. Зрештою місце під гаражне будівництво Олександр Оловаренко в числі півсотні інших ветеранів АТО отримав. Щоправда, за оформлення документації на цю ділянку довелося віддати кілька тисяч гривень, але ситуація таки зрушила з місця. Питання ж про надання земельної ділянки для зведення житлового будинку залишається невирішеним уже понад півтора року. Але Олександр не скаржиться ні на владу, ні на долю:
– Жити думками про те, буцімто весь світ тобі щось винен, неправильно. Я намагаюся сам впливати на обставини і вчу цьому своїх дітей.
Війна, смерть, постійна небезпека змінили Олександра Оловаренка і його ставлення до життя. Особистий комфорт перестав надто його турбувати, бо на фронті не раз доводилося тулитися на холодній підлозі, стелажах для інструменту в тракторній бригаді, в бліндажах:
– Бувало й таке, що по два місяці не мали можливості нормально помитися і перевдягтися, але це – дрібниці у порівнянні з тим, що люди втрачають на війні – все майно, сім’ї, життя. Тож до побутових незручностей я звик, а от до неправди й несправедливості став більш нетерпимим.
Олександра Оловаренка і його побратимів часто запрошують у школи. Й вони з радістю відгукуються, адже діти мають знати правду про те, що відбувається в країні й, слухаючи розповіді учасників бойових дій про війну з окупантами, повинні зростати патріотами землі, на якій  народилися. Зрештою, заради цих хлопчиків і дівчаток Олександр Оловаренко й інші українські патріоти пішли на фронт – щоб захистити їх від “русского міра”, забезпечити їхнє право жити у вільній Україні.

Юлія ДУМКА-КОНДРАТЬЄВА.