Кілька років тому моїм новим сусідом (поверхом нижче) став козельщанин, людина поважного віку Олексій Леонтійович Оснач. Надзвичайно цікавий співрозмовник, людина з багатющим досвідом. Часто, бувало, зайдеш, а він якраз розмовляє з Києвом стаціонарним телефоном. Якось не втримався, запитав: “А з ким то Ви, Леонтійовичу, розмовляєте?” Коли сусід розповів про свою знамениту співбесідницю, з’явилося бажання зустрітися й поспілкуватися з нею. І невдовзі така нагода випала: сусід повідомив, що Надія Леонідівна приїде в Козельщину. Майнула думка: треба і самим підготуватися, показати, що ми теж не ликом шиті. Тож запросив до себе кращих співаків нашого краю, серед них – і подружжя Тараненків, Костянтина Івановича й Тамару Рустемівну. Це саме вона десять років тому разом із Альоною Коломієць, Тетяною Бутенко та незабутнім Григорієм Ромасом брали участь у популярній телепередачі “Надвечір’я”. І вибороли приз глядацьких симпатій.
Зустріч відбулася невимушена, щира. Спочатку співали наших українських пісень. А потім співала вона – неповторно, класично, вражаюче. Після її співу нам уже було недоречно “змагатися”, ми лише з неабиякою цікавістю слухали її: і про шлях на оперну столичну сцену, і про концертні подорожі до Європи, Південної Америки, Японії. Слухали й пишалися нашою землячкою.
Наступного дня на моє прохання зустрілися знову з Надією Леонідівною Оснач.
– Моя мала батьківщина – село Солониця Козельщинського району. Але дитинство і юність пройшли у Великій Безуглівці. Моєю першою великою сценою став Будинок культури Новогалещинської біофабрики. Школу закінчувала в тій же Солониці. Батьки були простими людьми. Тато трудився на комбайні, гусеничному тракторі, екскаваторі. Пам’ятаю його руки – почорнілі від землі, замащені. Мама працювала на біофабриці робітницею. До будь-якої роботи я з юних літ ставилася сумлінно – розуміла, що лише великим трудом можна досягнути великої мети. Закінчила вісім класів і вступила до Гадяцького культосвітнього училища на диригентсько-хорове відділення. Наймали з подругою квартиру. Пам’ятаю, доводилося рано вставати і йти в училище, займати чергу для гри на фортепіано. А через три роки з’явилося бажання навчатися далі, отримати вищу освіту. Я вже усвідомила, що маю голос і можу гарно співати. До нас у Велику Безуглівку на період сільськогосподарських робіт приїздило багато людей. У вихідні вони давали концерти на сцені місцевого клубу, і я також брала в них участь, виступала із сольними піснями. Концерти збирали численну публіку: земляків, серед яких були і мої батьки, мій дядько Олексій Оснач із Козельщини.
Після закінчення училища Надя Оснач за направленням працювала у Лохвицькому будинку культури. Часто після концертів доводилося повертатися додому пізно, навіть ночувати в полі. Якось через це, після дощу, Надя втратила голос. Саме тоді у дівчини зародилася мрія – навчатися в консерваторії. Але ж як? Бажання було, а голос… І дівчина повернулася додому, до батьків. Влаштувалася на роботу на звичайній ремонтно-будівельній дільниці, якою керував Віктор Іванович Григораш. Обов’язків було багато: вела кадри, була секретарем. Голос поступово почав відновлюватися. Надя знову виступає на сцені Козельщинського будинку культури. Їй захотілося стати солісткою хору імені Г.Верьовки. Незабутній Анатолій Авдієвський високо оцінив вокальні здібності Надії, але порадив вступати до консерваторії. І нашій землячці поталанило, вона таки стала студенткою.
– І була я, – згадує Надія, – найщасливішою людиною на землі!
Саме тоді зустріла у Києві майбутнього чоловіка. Через рік після весілля народився син Володя. Щастю не було меж. Та трапилося непередбачуване, жахливе: коли синочку було чотири роки, чоловік раптово помер. Для Надії настав важкий період, доводилося працювати на кількох роботах.
Після закінчення консерваторії Надія Оснач поїхала шукати долі до Мінська. Роботу там запропонували, але жити в гуртожитку, сказали, доведеться не менше п’ятнадцяти років. Довелося повернутися до Києва. Її прослуховують у театрі опери та балету і беруть на роботу.
– Брала участь у виставах “Запорожець за Дунаєм”, “Наталка Полтавка”, “Хованщина”, “Борис Годунов”, “Принцеса Турандот”, “Любов до трьох апельсинів”, “Євгеній Онєгін”, “Сільська честь”, “Кармен”, “Макбет”, “Казка про царя Салтана”, “Аїда”. І ще було їх багато-багато, не один десяток. Потім почалися поїздки за кордон: Німеччина, Швейцарія, Бразилія, Японія.
… Швейцарія – країна сонця і миру, де ніколи не було війни. Які пейзажі там чудові! Величні гори, вкриті виноградниками, підвісні дороги, приватні будиночки, дуже чисте повітря і казкова природа. Бразилія – екзотична країна, яку омиває величезний океан, і весь час – тепло. Там особливо сердечно нас зустрічали українці місцевої діаспори, обіймали, тиснули руки, плакали. І все розпитували, розпитували нас про Україну (яка ж у них ностальгія…). Там прямо на вулицях ростуть дуже високі кокосові пальми. Кокоси за розміром – як наша диня. В них багато соку, він продається скрізь, і його п’ють замість води. Столиця потопає у розкошах, а за її межами – велика бідність… Проблем вистачає, як і в кожній країні, всюди триває боротьба за життя. Японію описати неможливо – її треба побачити. Там усе створюється лише для блага людини. Навколо – чистота і порядок, люди трудолюбиві, ввічливі. Ми жили в Токіо і давали концерти протягом двох тижнів, а потім гастролювали по всій країні. Кожне місто має своє обличчя, вирізняється архітектурою, пейзажами. Запам’ятався неперевершеної краси океан. Німеччина – особливий край з особливими людьми. У них усе розраховано, як у годинниковому механізмі. Може, тому ця країна – одна з наймогутніших у Європі. Та я для себе роблю висновок: моя земля – найкраща: і багатством, і природою, і людьми. Це щастя – жити на рідній землі, де колоситься густа пшениця, де співають пташки, де золотіють неозорі поля соняшнику. Люди говорять українською мовою, вітаються один з одним. Своя земля і пахне по-особливому.
У Києві мала змогу зустрічатися і спілкуватися із багатьма талановитими особистостями, зокрема із земляками-композиторами Платоном та Георгієм Майбородами. Повертаючись, приміром, із ринку, Платон Майборода часто захоплено говорив: “О-о-о, сьогодні чув полтавський говір!..”
Коли в театрі проходила атестацію на підвищення категорії, мій керівник, професор, народний артист Левко Венедиктов, сказав, що кращого голосу з українським тембром за шістдесят років роботи в театрі він не чув – “Не голос, а спів джерельної води…”
Останні роки я працювала під керівництвом заслуженого діяча мистецтв України, випускника консерваторії, глибоко віруючої людини Бориса Пліща. У тяжкі періоди життя, а вони бувають у кожного артиста, він приходив на допомогу, знаходив найпотрібніші слова і цим додавав мені сили й наснаги, за що я йому безмежно вдячна.
…Коли батько Надії Леонід Леонтійович почав слабнути, дочка забрала його до Києва. Важко було старому призвичаїтися, в останні роки багато палив на балконі й задумливо вдивлявся у далечінь.
Якось покликав доньку до себе: “Підійди-но, щось важливе хочу тобі сказати, – звернувся до Наді. – Коли помру, поховай мене у рідному селі, у Підгорівці, недалеко від нашої батьківської хати, поряд із мамою”. На хвильку замовк, а потім знову до дочки: “А покажи мені, де Полтавщина?”
…Дочка виконала прохання. Разом із нею та Ігорем Осначем (Надіїним братом), його дружиною Мариною та старшими дітьми Танею і Сашком ми побували на могилах її батьків. Сонце непомітно скочувалося на захід – десь там уперше на сцені клубу біофабрики Надя Оснач зачарувала глядачів піснею “Степом, степом…”
А в мене з’явилася ідея. Можливо, навесні наші керівники культури запросять на районну сцену талановиту землячку, оперну співачку Надію Оснач? Гадаю, вона була б щаслива знову дарувати свій талант землякам.

Олександр СИНЯГІВСЬКИЙ
Член Національної спілки
журналістів України