Колючий вітер грубо шарпонув поли халата, безсоромно заліз у пазуху, сипнув туди жменю крижаних крупів. Ольга тісніше обгорнулася чужою одежиною, що пропахла характерними лікарняними “парфумами”, але це не зігріло. Тремтіло все тіло, тремтіла, здавалося, сама душа. Чи то від холоду, чи від страху, що гнав її вулицею чужого міста, змерзлу, безпорадну.
Заскочила до якогось під’їзду. Внизу, на першому поверсі, лампочки не було. Обняла закляклими руками батарею, і тепло шпичками закололо в пальці. Заболіли повні молоком груди. “Це ж скоро дитину годувати, – майнула небажана думка. – Досі воно прокинулося, плаче, і вже помітили її відсутність, шукають…”
Рипнули вхідні двері. Ольга, мов перелякана пташка, зачаїлася в темному кутку під сходами. Дві постаті, чортихаючись на темряву і на тих невідомих, хто без кінця викручує лампочки, не роззиралися, поспішили кудись нагору.
Ольга перевела подих. Їй стало шкода себе. Це ж вона, найкраща учениця, найвродливіша дівчина в класі, гордість батьків і вчителів, як остання злодійка, ховається в чужому під’їзді, боїться людей, тремтить від холоду і страху, як побитий бродячий пес. Якби їй хто сказав, що менше, ніж через рік, після випускного, коли всі зачудовано милувалися довгокосою красунею-медалісткою, вона таке вчинить, ні за що не повірила б.
Останні кілька місяців Ольга весь час силкувалася прокинутися від жахливого сну, інколи навіть щипала себе. Але, на жаль, сон був страшною реальністю: вона чекає дитину. Дівчата-однокурсниці, такі ж, як і вона, недосвідчені, спочатку нічого не підозрювали. А коли після чергової поїздки додому на правій руці засяяла потай взята затісна для мами обручка, все допитувалися, як воно у заміжжі.
Здебільшого Ольга, щоб не заплутатися в брехні, відбувалася жартами, а бувало, й просто відверталася до стіни, заплющувала очі. “Сумує за коханим”, – заздрили дівчата. Та, зрештою, навчання не залишало часу на справи сердечні, надто ж чужі.
Гірше було з мамою. “Щось ти, Оленько, така бліденька. Їж більше ягід, фруктів, відпочинь, більше бувай на свіжому повітрі…” У кінці серпня поїхала з дому з полегшенням. Відтоді, як зміни в фігурі сховати стало неможливо, більше в село не їздила. Телефонувала, скаржилася на силу-силенну роботи. А з дому, нічого не підозрюючи, передавали гроші та харчі.
Найтяжчою була самотність. Кому ж признаєшся про свій сором? От і страждала наодинці. А припухлі від нічних сліз очі приписувалися її стану.
…Крізь туман хаотичних спогадів випливло його обличчя. Ольга здивувалася, що не залишилося отого трепету, як раніше, коли уявляла його великі темно-сині очі в довгих віях, по-жіночому вродливе випещене лице, ніжні теплі руки. Навіть навпаки: фальшивою здалася врода, хитрими очі, підступними руки.
“Де ти зараз? Сидиш у зручному кріслі перед телевізором? Чи в ліжку з дружиною, і шепочеш їй ті ж самі слова, що й мені? Чи можеш ти уявити, де я, в якому стані, що вчинила?”
Ніби прокинувшись, Ольга зрозуміла, що говорила вголос. Добре, що ніхто не зайшов, не почув.
У нещільно прикриті двері залітали снігові крупинки, змійка холоду жалила голі ноги. Ольга присіла, обмотала їх полами халату, поклала голову на гострі коліна і чи то задрімала, чи то знепритомніла.
…Комп’ютерник був атлетичної будови і дуже вродливий. Як зайшов уперше до аудиторії, дівчата вражено замовкли. “Аполлон”, – прошепотіла котрась аж надто голосно, але він удав, що не почув, і, може, суворіше, аніж годилося б, почав лекцію.
Ольгу він помітив відразу. Бувало, на заздрість усім, тільки їй розповідав, дивлячись у вічі, нову тему. А коли вона сідала до комп’ютера, брав у руку або гладив її косу. “А ви, дівчата, ліниві, бо всі стрижені”, – жартував.
Вдома, в селі, в Ольги залишився хлопець. Але що в порівнянні з Толиними невмілими поцілунками оце обожнювання, поклоніння вродливого і розумного дорослого чоловіка?! Троянди, бари, дорогі подарунки, музика, ніби наркотики, зламали останній опір природженої сором’язливості. У розкішній машині вони подорожували містом і околицями. Здається, про кожен будинок, про кожну вулицю він знав безліч цікавого і розповідав, розповідав…
Інколи все ж сумнів закрадався в душу. Ользі хотілося запитати, в чиїй квартирі проводять вони шалені ночі кохання і хто чекає на нього вдома. Але з ним було так добре, так затишно, так не хотілося з казки повертатися в реальність. Тож вона відганяла геть такі думки і просто пливла по життю, як за течією ріки.
…Було свято, і дівчата вирішили погуляти в парку. Які в студента гроші? Ні на що путяще не вистачить. А в парку гуляй собі задарма, на людей подивися, себе покажи, послухай музику, помилуйся першою зеленню. Дівчата так і робили, з найменшого приводу вибухаючи сміхом.
– Ой, гляньте, Аполлонова жінка поверх сукні комір начепила!
– Ти, темнота хутірська, то не комір. Чорнобурка – то доповнення до вечірньої сукні, як прикраса, розумієш?
Дівчата ще про щось сперечалися, сміючись, а Ольга заклякла на місці. Так, це був він. Вони з дружиною повільно ступали доріжкою, тримали за руки гарного, як маленький ангел, хлопчика і тихо про щось говорили.
“От і все”, – єдине, що могла думати Ольга. Наштовхуючись на людей, вона побігла до гуртожитку. І тоді вперше її знудило. Спершу дівчина не надала цьому значення, але потім, хоч і незначними були її знання щодо материнства, зрозуміла, в чому річ.
Довгими безсонними ночами думала над одним, здавалося б, простим запитанням: як жити далі? Сказати батькам, як воно є насправді? Це їх уб’є. А як з’явитися в селі з дитиною без батька? Надворі двадцять перше  століття, але в сільських пліткарок не знайдеться іншого слова, як “байстрюк”. І в кого? У неї!!
…Десь нагорі клацнув замок. Ользі цей звук здався пострілом. Шугнула до своєї схованки. Але жінці, яка відчинила двері, було не до неї. Голосно заревів малюк.
– Ні, моє сонечко, мама тебе не покине. Я тільки винесу сміття і швидко повернуся. Ти ж мамин синочок, ріднесенький, любесенький. Піди пограйся, я миттю…
Дитина втихла, а жінка задріботіла сходами вниз.
Ольга раптом ніби прозріла. “А хто ж мого синочка назве сонечком? Хто заспокоїть, витре сльози? Він, напевне, зараз плаче голодний. А я… Злякалася поголосу? Люди вони такі: поговорять та й забудуть. А в мене буде синочок, завжди…”
Зірвавшись, вона побігла, не бачачи шляху. Вітер шарпав за поли халата, обличчя сікли холодні крупинки; сигналили машини, вищали гальма. Ольга нічого не чула й не відчувала. Їй здавалося, ще мить – і вона не встигне, буде запізно…
– І що ти собі думаєш, дівко?! – накинулася літня санітарка. – Бігає гола по отакій холоднечі, а тоді: чого воно болячки чіпляються? Не вмієте берегтися, поки молоді…

Катерина Гладир,
журналіст.