Якби трапилась нагода поговорити з ним не півгодини, а бодай півдня, все одно не надокучило б слухати. Настільки цікавий співрозмовник Олександр Шелюг. За частковою мобілізацією його призвали позаторішнього березня, а взагалі армійського стажу має п’ять років. Нині – на безстроковому контракті.
– Хлопці жартують: мовляв, ти, Сашко, загрався у війну. Можливо, це й так. Тільки не загрався, не дай Боже таких ігор, – говорить боєць. – Думаю, якби всі пройнялися почуттям відповідальності, набагато більше користі було б. А так… Приїхав оце у відпустку, зустрічаю земляків, а мені нема про що поговорити. Вони мене не розуміють. Переконані: для чого йти воювати, сепари сюди не дістали, прийдуть – тоді й за зброю візьмемось. Ні, позиція “моя хата скраю” нині зовсім недоречна. До чого дожилися: у сусіда дім горітиме, то й нехай горить, не в мене ж.
У нашого воїна-земляка свої погляди на нинішню ситуацію в Україні.
– АТО – це війна олігархів нашими руками. А щоб мати впевненість у завтрашньому дні, треба кожному замислитися: чи я особисто все зробив для того, щоб краще жилось? Ми ж самі плодимо корупціонерів. І не вчора стали їм потурати. Ось, скажімо, штрафи. Порушив правила або їхав нетверезий за кермом, то краще ж відкупитися в інспектора, аніж штраф сплатити, – ділиться думками  Олександр.
Про обстановку у війську розмірковує: звісно, більше стало порядку, забезпечення поліпшилось, але не можна миритися з тим, що, скажімо, формою і взуттям всіх комплектують за єдиними нормативами. Ті, хто сидить у кабінетах, можуть і два роки форму носити, а піхота, десантники, спецпризначенці – місяць-півтора, далі доводиться купувати нове, не ходитимеш же в дранті. Взагалі держава має краще дбати про рядових бійців. Чому нагороди отримують переважно штабісти, які й не нюхали пороху? Чому так, м’яко кажучи, слабенько дбають про тих, хто отримав поранення?
Напередодні Нового року спецпідрозділ “Альфа”, де служить Олександр, відправили на ротацію в Ужгород, нашому землякові дали відпустку. До того були злощасні Піски. Від цього донецького передмістя практично самі руїни лишилися. Тож бійці – хто в бліндажах, хто в уцілілих підвалах – облаштовувалися як могли.
– Налагодили побут. Заправляємо газові балони, щоб було на чому їжу готувати. Є дизельні генератори, тож й світлом забезпечені. Та мені не так часто випадає насолоджуватися нашою “цивілізацією”. Все більше по завданнях, – каже співрозмовник.
Не раз Олександрові доводилося пробиратись на ворожу територію. Якось звернув увагу на сепарський “ЗІЛ” – кращий і надійніший, ніж у них. От і визрів план “операції”. Поділився із комбатом.
– 14 грудня було туманно, погода ніби шепотіла: саме час! Взяв я трьох хлопців і “мотолигою” рушили за трофеєм. Зачепили “ЗІЛа”, повалили паркан і вперед – на свої позиції. У сепарів паніка – “укропи” пішли в наступ! А від нас уже й сліду не залишилось. Після того я дві ночі не спав – острах охопив: все ж могло закінчитись бідою. І хто головний винуватець? Звісно, я. Та все обійшлося. “ЗІЛ” нам стане в нагоді, – говорить боєць.
– То ти справжній відчайдух? – кажу.
– Ні, я звичайний воїн. Просто побільшало патріотизму та прагнення швидше подолати ворога. Контракт переривати хоч і можна, проте я цього не робитиму. Воюватиму, доки буде кінець війні або ж, не дай Боже, мені. Хоча… не народився ще такий сепар, який мене здолає, – додає Олександр.
Відчайдух, що й казати!

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст