Це – розмова про війну, а також про те, чому волонтерство має увійти в життя і побут кожного українця, стати частиною його свідомості, якщо хочемо добра своїм дітям. Якщо хочемо перемогти.
Інтерв’ю на кухні
Родини Лавренчуків і Сісецьких мешкають у Полтаві на одній вулиці (Ціолковського, що в мікрорайоні Алмазний) і дружать уже багато років. Коли почалися події на Донбасі, Світлана Сісецька зателефонувала до Лавренчуків і стривожено повідомила: “Уявляєте, мій Женя на війну зібрався!” Й почалися сльози…
Євгену Орестовичу, за фахом військовому в званні капітана, на момент оголошення першої хвилі мобілізації виповнилося 50. Саме через вік тоді йому й відмовили. До складу міліцейського добровольчого батальйону “Полтава”, пройшовши медкомісію та випробування з фізпідготовки, таки потрапив, але чесно визнає – завдяки сприянню знайомих. Згодом перейшов у Збройні сили України, сьогодні – військовий комісар Машівського комісаріату. І волонтер, оскільки на фронт, де бороняться рубежі нашої незалежності, де і люди, і вчинки – справжні, як зізнається сам, “дуже тягне”.
– …Отоді ж ми з його Світланою, – розповідає на маленькій кухні, підливаючи чаю, Людмила Лавренчук, – і почали волонтерствувать (усміхається). Бо у хлопців не було взагалі нічого, спочатку навіть узувалися-вдягалися за власні гроші.
– Єдине, що дали по лінії УМВС, – приєднується до розмови Євген Сісецький, – автомат і набої. Ні провіанту, ні форми, ні засобів захисту бійцям батальйону тоді не видавали. Придбати сотню бронежилетів та каремати допоміг нардеп Юрій Бублик, з яким як командир роти я спілкувався особисто. Роту таки взули, форму пошили, й коли в середині серпня 2014 року відбували з Полтави, кожен із моїх хлопців мав навіть бушлат. Сміялися – ще ж літо надворі. Й лише потім погодилися, що заздалегідь – краще, ніж із запізненням. Тож вирушали, маючи з собою навіть воду.
Спершу дислокувалися в Артемівську (нині – місто Бахмут), проводили зачистки у щойно звільненому на той момент Дебальцевому. Добровольці у роті були різного “пошибу”: поряд із патріотами опинилися й ті, хто одразу почав опікуватися пільгами, а служити хотів виключно у третій лінії, як і було спочатку обіцяно міліцейському добробату. Воювати були готові не всі. Коли майже увесь підрозділ перекинули в район Іловайська забезпечувати виведення наших військ і прийшло усвідомлення того, що відбувається, частина людей, як стверджує капітан Сісецький, просто… втекла.
– Я готовий будь-де відповідати за свої слова стосовно деяких “патріотів”, котрі тепер справно отримують пільги учасників бойових дій, – говорить Євген, обкутавшись цигарковим димом і запахом кави. – Мене, на жаль, залишили в Артемівську. Серед добровольців-міліціонерів не було військового керівництва з досвідом ведення бойових дій та усвідомленням того, що означає виконувати наказ до кінця. І це дуже негативно вплинуло на моральний стан особового складу, бо людей справді залучали для служби у третій лінії оборони. З-під Іловайська тоді усі, дякувати Богу, вийшли благополучно, маючи одного пораненого.
Для четвертої хвилі мобілізації підняли віковий ценз, і Євген перейшов на службу до 54-ї бригади ЗСУ. Тієї, що зараз займає позиції на Світлодарській дузі, проводить успішні операції і помаленьку, шматочок за шматочком, відвойовує нашу територію. А ще через півроку був призначений військовим комісаром у Машівський район. Наразі сформовано штат, робота налагоджується, попри нестачу коштів та пристосоване приміщення.
– Тягне назад, на війну?
– Дуже. Служба в тилу – це робота переважно чиновницька. А там – зовсім інші стосунки, інший рівень відповідальності. Як офіцер в управлінні бригади я щодня бував на опорних пунктах, бачив, як хлопці живуть, чого найбільше потребують.
– Наскільки оперативно проходить еволюція армії від “іржавого” пострадянського механізму до сучасного бойового?
– На жаль, досі є прошарок офіцерів, котрі не розуміють ні армійських потреб, ні свого призначення: більше зайняті посадами, пільгами, подальшим працевлаштуванням. Та дуже багато людей служать самовіддано. Навіть фахівці тилових служб, які відповідають, скажімо, за забезпечення продуктами, їдуть на передові рубежі особисто, піклуються про бійців щиро.
– Як оцінюєте нинішній рівень забезпечення?
– Якщо порівнювати з тим, що було у 2014-му (коли не було ні-чо-го), – на четвірку з плюсом. Та й врахувати потреби кожного опорного пункту дуже важко – надто різняться умови. От зараз, уже в ролі волонтерів, привозимо на один ВОП (взводний опорний пункт) пральний порошок, а хлопці кажуть: “Везіть далі, у нас прати і ніде, і нічим, вода – тільки пити та на їжу”. В іншому місці навпаки: на шнурках білизна сохне, бійці просять підкинути “радянську” пральну машинку. На мирних територіях вона вже нікому не потрібна, а тут – знахідка! Згідно з армійським статутом в такій ситуації потреби передбачити неможливо. Кому пощастило більше – мають дах над головою, кому менше – несуть службу, зарившись у землю.
– Наскільки зараз актуальна проблема пияцтва в армії?
– Не вірте розповідям про те, що “усі – п’ють”. Провіз дівчат по всій Світлодарській дузі, вони спілкувалися з солдатами і в окопах, і у бліндажах. Жодного п’яного не бачили. Схильного до такої біди хлопці самі відправлять геть, бо життя своє йому не довірять: засне на посту – й загинуть усі.
“Все у нас є, приїжджайте самі”
– Кожна область на лінії розмежування допомагала будувати укріплення. Як оцінюєте їх якість?
– Пристосуванці змогли накрасти й там. Але дошкуляє інше: якщо у нас АТО, то із терористами взагалі має боротися не армія, а інші війська. Та якщо вже довелося задіяти Збройні сили, то чому забезпечення, скажімо, Нацгвардії краще, ніж тих, хто стоїть на передовій? Захисники передових рубежів навіть у волонтерів просять лише найнеобхідніше для виживання: мастило для зброї, інструменти для ремонту, шкарпетки, що зношуються значно швидше, ніж передбачено армійськими нормами, особливо якщо прати ніде. Замовляють ліки, сокири, нічники: “Якщо буде можливість, якщо будете проїздом…” Не просять їжі, навіть цигарок не просять. І в той же час на блокпосту тилового пункту під час однієї з поїздок дівчат-волонтерок вразив прикрий випадок. Коли їхали до хлопців на Різдво, автомобіль зупинили:
– Ви хто?
– Волонтери, гостинці везем на передову.
– Ну то дайте цигарок, раз волонтери.
– А ви – хто?
– Батальйон “Штурм” (назву змінено з етичних міркувань. – Авт.)!..
До розмови приєднується Людмила.
– Такий постовий відслужить зміну, повернеться у місто і на свою зарплату зможе купити у магазині все потрібне. А ті, хто на ВОПі, служать місяцями серед голого степу, їм узяти ніде. Зате як щиро гостинцям радіють! Перед Різдвом я поїхала “на війну” вперше – дуже просилася, дуже хотілося. Нас було троє дівчат і Женя за кермом (з офіцером огляд на блокпостах проходить швидше). З вітамінів везли капусту, моркву. А собі в дорогу брала кілька яблук і дві мандаринки. Потім (усміхається) довелося ділити їх на шматочки, по очах зрозуміла, як хлопцям кортіло. Вони там не голодні, ні. Але якщо на стіл клали пакунки купованого печива, пряників, цукерок, то найперше солдатські руки тягнуться до пиріжка: “Ой, домашнє!”
– На ВОПах бійці готують самі?
– Так. На одному з пунктів зайшли в хатинку, а там на плиті вечеря вариться. Не повірите: у ящиках поряд капуста, патрони, картопля… І живуть хлопці, як велика дружна сім’я. Ніхто нікому не вказує, що треба робити (подай, принеси), – один дрова пиляє, другий картоплю чистить. У бліндажі земляні стіни, як у сільському погребі. Одна завішена по-домашньому, попід нею хлопці на лежаках покотом. На другій стіні – дитячі малюнки, поробки, іконки. Буржуйка топиться.
– На одному з опорних пунктів, – продовжує тему Євген, – познайомилися з дівчиною, яка служить із 2014 року. Родом з-за Уралу. Донедавна – член олімпійської збірної Росії. Розумна, стримана, має військовий квиток і посвідчення учасника бойових дій, але українського громадянства, попри всі зусилля, так досі й не отримала.
Людмила підтверджує, що впевненість і зібраність росіянки відчула навіть на відстані: “Це не той непотріб, який Путін кидає на гарматне м’ясо, – людина зробила свідомий вибір, прийняла рішення захищати Україну. Стою поряд і відчуваю, наскільки дівчина зібрана, навіть коли сміється. Так, жартома, вона й мене змусила реально оцінювати ситуацію. Запитала, чи розумію, що можу перебувати у прицілі снайпера? Я аж присіла з несподіванки, стало не до жартів. І справді ж до передової – якихось 600 метрів”.
Стосовно статистики наших втрат у Євгена Орестовича своя точка зору. Упевнений: свідомо втрати серед українських бійців ніхто не занижує, в усякому разі зараз. Таке можливо хіба що через неузгодженість дій та інформації, але не зі злого умислу. Інша справа, що поранений – це той, кого встигли вивезти живим. Але він може бути покалічений, може померти в госпіталі й навіть по дорозі до нього. А то вже інша статистика.
Перебираємо кадри у його телефоні.
– Ось бачите, солдатик – ди-ти-на! А ось руїни цілого готельного комплексу в Авдіївці. Колись тут була база відпочинку невимовної краси: басейни, вольєри з птахами й звірами. Бачите, що вони зробили?! Погано їм жилося!
До речі, у розмові з’ясувалося, що великим попитом на фронті користуються прапори Полтави й області, бо наші земляки є скрізь. “Домашні” прапори додають позитиву, бійці встановлюють їх поряд із державними.
– Якось на офіційному зібранні одна з волонтерок закликала виділяти гроші на якісь особливі обігрівачі, від яких у палатці земля під ногами висихає за лічені дні.
– А серед поля їх куди вмикати? Це хіба для штабістів, де є електрика або генератор. У бліндажах на передовій виручають саме буржуйки.
– То що ж замовляють солдати найчастіше?
– Найчастіше кажуть: “Все у нас є, приїжджайте самі”.
На запитання “Навіщо на передовій “туристи”?” відповідає Євген:
– Увечері перед Різдвом ми жодного замполіта на жодному ВОПі не побачили – на жаль. Уже те, що абсолютно сторонні люди, яких бійці ніколи в житті не бачили, покинули свої родини і приїхали, щоб саме їм зробити приємне, дуже важливо. Привезли на Святий вечір із Полтави сухенькі носочки, а ось вам нічничок… Це такі дрібниці, але насправді вони надзвичайно приємні – бо хтось захотів подбати, привітати. Це для них така радість! Якась жінка з пиріжками, якої вони, напевно, більше ніколи не побачать, говорить: “Спасибі вам, рідненькі, що ви отут за нас стоїте, мерзнете”. У дорослих дядьків на очах сльози – і коли зустрічають, і коли прощаються. Повірте, знаю, про що кажу. Коли бійці спілкувалися з дівчатами, я спеціально тримався осторонь, щоб не соромилися.
Людмила розповідає, що на опорних пунктах хлопці вже навчилися готувати котлети і навіть пельмені… з тушонки!
– А тісто хто місить?
– Самі й місять, коли свята хочеться.
На одному з ВОПів волонтерів пригощали смаженою картоплею. А у військовій частині обідали у звичайній їдальні – суп курячий із галушками, м’яса вдосталь. Військові хіба що приправ додають за смаком. На іншому опорному пункті бачили кухню – прямо посеред степу саморобна плита, від вітру захищена натягнутою плівкою. Там і готують. Такі колоритні об’єкти не завжди можна фотографувати, бо вони впізнавані. Є свої вимоги: заборонено робити знімки, прив’язані до особливостей місцевості. Розвідникам не можна потрапляти у кадр із відкритим обличчям.
Прихилити місцевих і особливо – дітей
– Людо, поки Євген збоку спостерігав, хлопці на щось скаржилися?
– Так, скаржилися. На те, що немає команди “Вперед”. Це – їхнє найзаповітніше бажання.
– Але ж із телевізора кажуть, що сили нерівні, там – Росія, армада!
– Та ніхто вже її не боїться. Рушили б прямо зараз (Євген). Насправді багатьох речей ми не знаємо, дані розвідки не виносяться на загал. Ніхто не був готовий до війни. Якби мені у 2013 році хтось сказав, що Росія нападе на Україну, я би плюнув йому в очі. Хоча на той момент сам розумів: не такі вже вони й друзі, і навіть не партнери. Але щоб вороги – уявити не міг. А така прихована, гібридна війна ще більш підла, ніж відкритий воєнний конфлікт. Скажімо, на Грузію вони пішли нахабно, не ховаючись, з авіацією.
Питаю про стосунки з місцевими.
– Косі погляди, плювок під ноги – це, хлопці кажуть, буває, – розповідає Людмила. – Але часто люди, які не можуть вголос висловити свою підтримку, остерігаючись сусідів, залишають записки з корисною інформацією. Тому бійці намагаються дуже толерантно ставитися до всіх. І коли їм перепадає від волонтерів щось смачненьке, солодке, обов’язково розвозять гостинці у місцеві школи.
Євген додає:
– Діти люблять військових, тягнуться до них. Коли служив у “сірій” зоні, кожен із нас намагався тримати у кишенях цукерку, баночку згущонки. Бо дитяча любов до українського солдата – не дрібниця, це вже складова виховання. Вдома вони можуть чути що завгодно про наших військових, тому прихилити цю молодь до себе дуже важливо. Як і решту населення.
Коли ще з батальйоном “Полтава” на другу ротацію восени 2014 року ми заїхали в Булавинське за Дебальцевим, місцеві були налаштовані вороже. Та вже за місяць ставлення змінилося. У частині села не було світла – військові зробили. Водогін відремонтували. Щоб налагодити понівечену обстрілами систему газопостачання, довелося домовлятися з сепаратистами (“Ваші ж родичі тут мерзнуть, ми через місяць назад поїдемо, а в них зима попереду!”). Місцевих газовиків не було, тому під слово офіцера особисто зустрічав на блокпосту їхніх ремонтників і передавав назад. У кінці жовтня газ, без якого у 5-поверховому будинку не вижити, таки подали! Щоб запустити місцеву шахту, з керівництвом області провели переговори. Відкачали воду, зібрали шахтарів і разом зробили запасний ввід електропостачання. Вибухівку для цього діставали через СБУ. Майже з усім впоралися, залишилось організувати вивіз вугілля, щоб люди отримали роботу. Але… Обстрілом 120-міліметрового міномета вже відновлену шахту рознесло на друзки. Тоді слів не добирав: “Дебіли ви, тут же ваша рідня без копійки сидить”. У відповідь: “То не ми, то росіяни…”
За час нашого там перебування роздали 20 тонн гуманітарки. І коли прощалися, люди просили повертатися до них, пропонували навіть головою сільради обрати – ті люди, які ще недавно дивилися вовком.
 “Хто стоїть осторонь – нехай, якщо совість не гризе…”
– Як часто бувають гості-волонтери на передовій? – питаю у співрозмовників.
– По-різному (Євген). Знаю хлопця з Дніпропетровська, Юру Мисягіна, який щось везе на фронт кожних вихідних.
– А що можна зібрати за тиждень?
– Попри те, що ставлення до волонтерства змінилося, бо пересічним українцям і самим виживати непросто, та й заморилися люди, але Дніпропетровськ – це не сонна провінція. Там настрої інші, хлопцям дуже допомагають потужні компанії. Тому за кілька днів вдається і по 2 тонни вантажу збирати. Скажімо, молоко, армійським постачанням не передбачене, вони доставляють бідонами. Там механізм налагоджений.
З Полтавщини із числа наших знайомих відправляються по дві машини на тиждень. Іра Каптур, Люда Лаптій довантажують нас, що в кого є, потім – ми їх. Не один раз побував на Донбасі Олександр Масюк, він, до речі, як і Людмила Лавренчук, – депутат Шевченківської районної ради у Полтаві. Волонтери з навколишніх районів усі між собою на зв’язку. У місті є 4 наших точки із випічки. Одна – на квартирі у вимушеної переселенки з двома дітками, туди не встигаємо підвозити борошно й продукти, ще нам і дякує. У Фейсбуку можна відшукати нашого координатора з випічки Зою Бурлакову. Дівчата також роблять салати – корейську моркву, бурячок. Коли люди нам довіряють, то навіть чеків не питають. Але іноді буває й тяжко – це коли благодійник вимагає детальний звіт, кому саме дісталася його “щедрість” (майка чи труси). Недовіра дуже принижує. Якось нам німець передав купу непотребу, але навіть із того, що змогли придатного й потрібного вибрати, Зоя мусила фотографувати, що кому віддала…
А ще хлопці дуже дякують за маскувальні сітки – це тяжка ручна робота, яка забирає багато часу. Від початку цієї війни більш як по три сотні маскувальних сіток та “кікімор” для снайперів виготовили Таня Сегеда та Віра Бровченко зі своїми помічницями. Все це – у пристосованих умовах. І якщо зимові сітки – просто білі, то на решту сезонів їх потрібно ще й фарбувати. А з початком ремонту у філармонії, де донедавна розташовувалася команда Віри, іншої площі не знайшлося, тому дівчата з’їхалися в одне приміщення, стало зовсім тісно.
– Кажуть, хто один раз побував на передовій, того тягне туди знов і знов.
– Це правда. Хлопців хочеш бачити постійно, попри те, що бувають небриті, нестрижені, брудні, можливо, й пахнуть далеко не парфумами. Але вони – справжні. Справжні чоловіки, воїни, захисники. І люди щирі. Називати їх по іменах – марна справа: сьогодні ми їздили до Петра, завтра – до Івана. Всіх не перерахуєш. Головне, щоб про них – Івана, Петра, Василя – пам’ятали тут. І розуміли, що комфорт і затишок у наших домівках, наші кафешки, школи, дитсадочки й сімейні свята – все це існує завдяки їм. Мене просто бісять тутешні салюти з феєрверками. Розумію, що люди мають право відзначати свята, ювілеї. Але при цьому треба пам’ятати, що хтось саме в цю хвилину мерзне в окопі. Комусь важко або й навіть голодно: тому, що дрів нема, тому, що снайпер не дрімає… Про це треба пам’ятати постійно.
Саме тому, що вони стоять на Донбасі, до нас у Полтаву “не долітає”. Так, ми всі платимо військовий збір, але “дерибан” у бюджеті ніхто не відмінив, яка частка того збору доходить до бійця, невідомо. Якщо порахувати, то для пересічної сім’ї виділити додатково 50 чи 100 гривень на місяць – смішна ціна за те, щоб наші діти не ховалися від куль.
Велике спасибі усім, хто допомагає. А тим, хто стоїть осторонь, скажу: нехай живуть, якщо совість не гризе. Здається, Уїнстон Черчілль сказав, що відлік війни в країні починається з того моменту, коли у кожній сім’ї загине одна людина. Так ось хлопці стоять там, щоб не почався відлік тут.
Для тих, хто хоче зробити свій внесок у допомогу українським бійцям на передовій, повідомляємо контактні телефони: 066-159-08-43 – Світлана; 066-447-45-13 – Людмила. Координатора випічки Зою Бурлакову можна відшукати у мережі Фейсбук.

Ольга ЩЕГЛОВА.