Для багатьох українців, надто поважного віку, телебачення і радіо нині є чи не єдиною розрадою в житті. Однак невдовзі “блакитний екран” може погаснути. Тобто замість улюблених програм він демонструватиме тільки однотипні смужки чи дрібний “сніжок”…
Уже кілька років в Україні розглядається можливість переходу від аналогового телебачення до цифрового. Зрештою у червні цього року начебто це має статися. Які наслідки такого кроку для пересічних полтавців і що відбувається насправді? Про це – наша розмова з представником Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення у Полтавській області Лілією МИРОНОВИЧ, технічним директором філії ПАТ “Національна суспільна телерадіокомпанія України” “Полтавська регіональна дирекція “Лтава” Олександром ШЕЙКОМ, директором Полтавської філії Концерну радіомовлення, радіозв’язку та телебачення Євгеном ГРЕБЕЛЕЮ.
Офіційно кінцевим терміном використання в Україні аналогового телевізійного мовлення залишається 30 червня 2017 року. Національна рада входить до Міжвідомчої координаційної групи з упровадження в Україні цифрового телерадіомовлення. У жовтні минулого року вчергове було розроблено відповідний План заходів, затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів України. А взагалі історія даного питання триває з 2006 року, відколи наша держава підписала Женевську конвенцію та відповідно до Плану використання радіочастотного ресурсу поетапно просувалась до впровадження цифрового мовлення, зазначила Лілія Миронович.
– За 10 років було чимало зроблено для переходу на “цифру”: збудовано мультиплекси, у яких на конкурсній основі розташувались телеканали, люди придбали декодери і тюнери, згідно з ліцензіями Національної ради розпочали мовлення цифрові канали.
На території Полтавської області ще у 2011 році розпочато передачі телевізійних програм у цифровому форматі через мультиплекси МХ-1, МХ-2, МХ-3, МХ-5 на 32 каналах – вітчизняних і місцевих. Телевізійні передавачі змонтовані в 10 населених пунктах: Полтаві, Кременчуці, Красногорівці, Гребінці, Іскрівці, Лубнах, Кобеляках, Гадячі, Лохвиці, Зінькові. Працюють передавачі загалом стабільно, покриваючи переважну більшість території області. Проте є зони, де прийом телебачення несталий або відсутній. Зокрема така ситуація спостерігається у Карлівському, Чорнухинському, Котелевському та Оржицькому районах.
Загалом у встановлені терміни необхідно забезпечити гармонійний перехід населення України від аналогового до цифрового мовлення, виконання міжнародних зобов’язань щодо ефективного використання радіочастотного ресурсу, – зазначає Лілія Миронович.
Європа запропонувала “цифру”
Розвиток цифрового телебачення в Україні ініціювали ряд країн Європи на Міжнародній конференції “Женева-2006”, де було визначено етапи розбудови та розвитку цифрового телебачення і дату, коли в країнах Азії, Африки та Європи буде виключено останній аналоговий телевізійний передавач. Такою датою мало бути 17 червня 2015 року.
– Ставка на “цифру” була зроблена тому, що для потреб телебачення і радіомовлення був повністю вичерпаний радіочастотний ресурс. Тобто аналогове телебачення й радіо далі розвиватися не могли, – розповідає Олександр Шейко. – З іншого боку, технологія виробництва телебачення вже давно стала цифровою. Адже навіть тоді, коли відеозйомка велася із застосуванням відеокасет (років 10–15 тому. – Авт.), вони вже писали цифрові сигнали. Потім їх замінили диски, а зараз уже використовуються карти пам’яті, запис на яких тільки в “цифрі”. Тобто ми спостерігаємо досить швидкий розвиток носіїв інформації. Тож логічним завершенням повного ланцюжка телепроцесу стала необхідність впровадження мовлення у цифровому форматі.
Україна відставала від Європи. Тож, починаючи з 2009 року, в нашій державі постало актуальне завдання: розвиток цифрового телебачення. У 2010 році в Україні був проведений конкурс з одним учасником – компанією ТОВ “Зеонбуд” (Київ), яка й отримала ліцензію на розбудову цифрового телебачення. І вже протягом наступного 2011 року в нашій державі була збудована мережа для цифрового телебачення, на що загалом витрачено близько 134 мільярдів доларів США. Тобто з кінця 2011 року по всій країні почало працювати цифрове телебачення.
У Полтавській області, зокрема, побудовано 10 цифрових станцій. За даними “Зеонбуду”, під час будівництва цих станцій вони орієнтувалися на максимальне покриття й охоплення населення. Не територій, а саме населення, уточнює Олександр Шейко. Вважається, що в області покривається 95 відсотків населення. А отже, за наявності технічних можливостей наші земляки теоретично вже користуються цифровим телебаченням.
– Олександре Григоровичу, якщо у полтавців чи мешканців області подача сигналу здійснюється з допомогою звичайної простої чи супутникової телевізійної антени, розміщеної на даху будинку, як у цьому випадку здійснюватиметься перехід із аналогового на цифровий сигнал?
– Аналогове мовлення розвивалося й охоплювало діапазон метрових і дециметрових хвиль. Сьогодні вся мережа основних центральних каналів – це більшість передавачів нижнього, метрового, діапазону. Тож у переважній більшості населених пунктів їхні мешканці й приймають в основному метровий діапазон. Цифрове телебачення передбачає прийом сигналу виключно в дециметровому діапазоні. Для того, щоб приймати такий сигнал, потрібен приймач цифрового телебачення.
– Тобто потрібен інший телевізійний приймач (телевізор) чи тільки якийсь пристрій?
– Телевізор звичайний, але для нього потрібен тюнер або приймач цифрового телебачення формату DVB – Т-2. Років 5 тому була профінансована Держтелерадіо України та діяла державна програма безкоштовного забезпечення через органи соцзахисту пільгових категорій населення тюнерами. Це фактично й була підготовка до переходу від аналогового до цифрового сигналу. Нині ця робота припинена й не проводиться. Але для багатьох людей, чисто з фінансової точки зору, недоступно придбати цей приймач. Ще менш доступно придбати такий телевізор, який уже оснащено тюнером чи приставкою типу Т-2.
– Якщо телеприймач із вмонтованим тюнером, він буде приймати сигнал від звичайної нинішньої телеантени?
– Для прийому цифрового сигналу потрібна стандартна телеантена дециметрового діапазону.
– А за наявності супутникової антени потрібна якась приставка для прийому “цифри”?
– Для того, щоб здійснювати прийом сигналу з супутника, теж потрібен тюнер. Там уже й нині сигнал передається у цифровому форматі. Але чим відрізняються наземні мережі цифрового, аналогового й супутникового телебачення? Зараз через супутник можна приймати всі центральні телеканали України, але їх треба перелаштувати з одного супутника на інший. При цьому змінюються параметри прийому. Але ж там, на “супутнику”, відсутні регіональні мовники. Тобто місцевого, полтавського, кременчуцького, телебачення там не буде.
Аналоговому телебаченню продовжать “життя”
Останнім часом у певних колах лунають пропозиції відтермінувати відключення аналогового телесигналу на кілька місяців. Можливо, ці пропозиції викликані тим, що динаміка щодо впровадження цифрового мовлення в Україні дещо сповільнилась і готовність до відключення аналогового телебачення на даний час не стовідсоткова.
– Олександре Григоровичу, за відсутності тюнера чи іншої приставки настане якась дата, коли людина включить телевізор, а там нічого, окрім “сніжку”, не буде?
– Так. Але нині основні мовники, телеканали “1+1” та “Інтер”, вивчають реальну ситуацію з охопленням аналоговим і цифровим сигналами. Якщо аналоговим мовленням охоплено близько 95–100 відсотків територій, то цифровим сигналом не охоплюється багато населених пунктів, у тому числі й районів нашої області.
– До чого загалом може призвести відключення “аналогового”?
– Якщо відключити аналогове телебачення, то згідно з реальними даними цих компаній відносно територій покриття “цифрою” – на рівні 55–60 відсотків. Тобто значна частина населення не зможе дивитися телепрограми. Саме тому зазначені канали ініціюють продовження аналогового мовлення ще на один чи два роки. Водночас нині Концерном радіомовлення, радіозв’язку й телебачення (РРТ) ведуться частотні розрахунки, щоб підключити ще один цифровий мультиплекс (декілька ТВ програм у межах частотного каналу) та побудувати мережу на базі державної організації з покриттям близько 100 відсотків. Тобто паралельно з недержавним оператором “Зеонбуд” планується будівництво мережі РРТ. До речі, нині всі передавачі й аналогового, і цифрового сигналу встановлені на вежах РРТ, який також їх і обслуговує.
– За даними останніх досліджень телевізійної аудиторії, із 6 мільйонів українських домогосподарств, які дивляться сьогодні ефірне ТБ, тільки 1,5 мільйона дивляться цифрове ефірне ТБ. Тобто ще є 4,5 мільйона домогосподарств, які потрібно забезпечити сет-топ-боксами, – долучається до розмови Лілія Миронович. – Без вирішення цих проблем не можна починати відключення. Адже перехід до цифрового мовлення – це реформа загальнодержавного значення. Після 30 червня 2017 року аналогове телебачення припиняє захищатися міжнародними угодами та може здійснюватися в тому разі, якщо не створює завад сусіднім державам. Оскільки Полтавська область не є прикордонною, гострота проблем відключення “аналогу” порівняно нижча, ніж у прикордонних областях.
За багатоканальне “меню” – додаткова плата, а антени слід замінити
Розповсюдження сигналу телебачення і радіомовлення та передачею мовлення по території області через мережу передавальних центрів, яких загалом на Полтавщині 22, веде Полтавська філія Концерну радіомовлення, радіозв’язку та телебачення.
– Оператори зв’язку готові до переходу на “цифру”, і чи доступна вона для споживачів? – із цим запитанням звертаюся до директора Полтавської філії Концерну РРТ Євгена Гребелі.
– Якщо сигнал аналогового телебачення покриває 95–98 відсотків території, то цифровий сигнал – лише 50–65 відсотків. Подібна ситуація і в цілому в державі, і в області. Для забезпечення повного покриття області концерн РРТ визнаний Кабміном як державний оператор зв’язку. Нині триває процедура розрахунку частот для мультиплекса та видача ліцензії концерну для будівництва загальноукраїнської мережі (вартість будівництва – понад мільярд гривень), яка забезпечуватиме повне покриття території. Та оскільки ліцензія ще не видана, відключення аналогового телебачення буде відтерміноване на рік чи два.
– Наскільки вартісне обладнання (тюнери, приставки) для переходу на цифровий сигнал, і чи достатньо його у продажу?
– Стосовно приставок для прийому цифрового сигналу, їх зараз у магазинах побутової техніки дуже широкий вибір, і коштують вони від 350 до 1000 гривень. Ціна залежить від виробника й не відображає якості цього продукту. Приставка купується і підключається до телевізора, якою б застарілою не була його модель. Антена дециметрового діапазону підключається до цієї приставки. Варто зауважити, що спеціалісти рекомендують все-таки замінити антени, якими ми користувалися за аналогового мовлення. Адже частотна характеристика антени для цифрового сигналу має бути рівною у всьому діапазоні прийому антени. Хоча, якщо абонент знаходиться недалеко від передавального центру, старої антени буде достатньо для прийняття “цифри”. Вартість нової антени – від 1,5 тисячі гривень. Супутникова антена має свою технологію подачі сигналу, і як вона буде далі розвиватися, поки що не відомо. Оператори кабельних мереж відіграватимуть при “цифрі” ту ж саму роль. Хоча з часом, очевидно, споживачам доведеться сплачувати за кількість і різноманітність каналів.
Отже, “цифра”, здається, більш-менш доступна для споживача як технічно, так і з матеріальної точки зору. Більше того, за словами Олександра Шейка, за способом передачі телевізійного сигналу “аналог” і “цифра” нічим не відрізняються. Прийом можливий безпосередньо у межах прямої видимості. Якщо ж населений пункт розташований у низині, там, скоріш за все, прийому сигналу не було й не буде. Потрібна індивідуальна чи колективна супутникова антена, яка все-таки навряд чи зможе приймати продукт місцевих і регіональних мовників. Зокрема це стосується Карлівки, Котельви, Чорнух та Оржиці. Зараз у цих регіонах встановлено вежі для прийому аналогового мовлення. Але для того, щоб приймати “цифру”, потрібно встановити на цих вежах спеціальне високовартісне обладнання, цифрові мовні станції або передавачі.
До речі, з початку цього року перед операторами кабельної мережі поставлено вимогу – сплачувати певні кошти виробникам телепродукту, тобто телеканалам. І хоча поки що мовники якось домовилися з операторами, питання це до кінця не вирішене. Більше того, в Україні зараз відбувається становлення суспільного мовлення, яке (за прикладом Європи) передбачає фінансування не з Державного бюджету, а за рахунок нарахування певного податку з населення. В Україні, згідно з законом про суспільне телебачення, протягом чотирьох років фінансування здійснюватиметься з Державного бюджету. По закінченні цього терміну систему фінансування суспільного мовника буде переглянуто. У радянські часи певна сума (за теле-та радіомовлення) закладалася у вартість телевізорів і радіоприймачів, констатує Олександр Шейко.
Про радіо замовте слово
Не оминули ми в розмові й подальшої долі дротового радіо.
– Дротове мовлення дуже стрімкими темпами “падає вниз”. Кількість радіоточок зменшується катастрофічно. За останніми даними, в області на півтора мільйона населення залишилося всього близько 70 тисяч радіоточок, – зазначає Олександр Шейко. – Хоча свого часу це була унікальна структурна мережа, але ніхто в нашій державі не зацікавлений у її підтриманні, не кажучи вже про розвиток. Сьогодні воно належить приватній структурі, для якої радіо є збитковим. Вони не відновлюють, практично не ремонтують мережі й фактично “підводять” людей до того, щоб ті відмовлялися від користування радіоточками. Натомість у державі триває розвиток ефірного радіо. Тож і національне українське радіо, і полтавське та регіональне радіо можна віднайти в ефірі на різних радіохвилях.
* * *
Сьогодні багато можна почути думок про відсутність державної політики чи, якщо хочете, державної пропаганди в тих чи інших питаннях. Скажімо, у вихованні патріотизму, прищепленні поваги до робітничих професій… На телеекранах, окрім інформаційних програм, здебільшого – суцільне шоу.
– Наскільки відповідає сьогоденню програмне наповнення телерадіоканалів, і що, на Ваш погляд, можливо змінити чи доповнити? – запитую у Лілії Миронович.
– Запитання цілком слушне. Адже розвиток технічної інфраструктури цифрового мовлення – це тільки один бік справи. Кінцевою метою впровадження цифрового мовлення є нова якість контенту, тобто виробництво конкурентоспроможного українського аудіовізуального продукту, якого так потребують сьогодні громадяни.
Забезпечити “прорив” покликане суспільне телебачення. Складовими Національної суспільної телерадіокомпанії України є реорганізовані Національна телекомпанія України, Національна радіокомпанія України, Державна телерадіокомпанія “УТР”, телеканал “Культура”, обласні державні телерадіокомпанії, Українська студія “Укртелефільм” та інші. Завданнями суспільного мовлення є забезпечення свободи слова, просвітництво, культурна місія, збереження національних духовних надбань.
Важливим напрямком переходу на «цифру» є також збереження регіонального та місцевого мовлення. Чимало з місцевих мовників ще не мають відповідних ліцензій. На даний час залишилося понад 120 цифрових частот, на яких не було визначено переможців на попередніх конкурсах або були анульовані цифрові ліцензії кількох телекомпаній. Є також можливість розширення ємності мультиплексів.
Полтавські телерадіокомпанії вже отримали ліцензії Національної ради з питань телебачення і радіомовлення на цифрове мовлення, успішно освоїли їх та виконують свої ліцензійні зобов’язання.
Звичайно, сучасні реалії ставлять перед мовниками підвищені вимоги. Це інформаційна безпека держави, зміцнення позицій української мови, турбота про підростаюче покоління. Тому в новому національному інформаційному полі повинні залишатися кращі телерадіокомпанії, для яких високий рівень українського мовлення є безумовним пріоритетом.

Людмила ДАЦЕНКО.