Перший тиждень лютого волонтери з Полтави й Кременчука завершували на буремному сході – вирушили у вихідні до українських військових, традиційно взявши  необхідне, замовлене бійцями, і гостинці від земляків. Цього разу їхали двома автівками. Зустрілися в Зайцевому Донецької області, де тримає позиції 25-та окрема повітрянодесантна бригада.
У п’ятницю ввечері заходжу в 114-ту кімнату облдержадміністрації, де розташований координаційний центр “Громади Полтавщини”, щоб уточнити маршрут. У холі адмінбудівлі – пожвавлення. Це студенти Української Академії Лідерства допомагають розвантажувати привезені речі, які незабаром відправлять на передній край.
– Ми не очікували, що в нас буде так багато помічників, – розповідає волонтерка Наталія Костіна і додає про маршрут: – Нині в Авдіївку дуже багато везуть допомоги, спрямували чимало гуманітарки. Проте не варто забувати про воїнів і на інших передових позиціях. Тож ми поїдемо в Зайцеве.
Близько другої години ночі суботи, 4 лютого, завантаживши автівку, волонтери, бійці й лікар обласної клінічної лікарні імені М.В. Скліфосовського Таміла Литвиненко виїхали з обласного центру.
– Зайцеве нині все на генераторах, – знайомить із тамтешньою ситуацією опішнянин Валерій Мартосенко. Він – контрактник 25-ї бригади. Кілька днів як отримав відпустку, але вдома не всидів і поїхав навідати побратимів. Заодно показав шлях волонтерам на передні позиції, щоб вони могли особисто передати воїнам необхідні речі, а не лишати їх у штабі.
На розпитування волонтерів про службу, забезпечення відповідає лаконічно:
– Все нормально, – і додає: – ВДВшники ніколи не скаржаться.
Після довгої дороги пасажири розминають ноги на одній із позицій 25-ї бригади. Відчуття переднього краю посилюють далекі звуки пострілів, які час від часу доносить вітер.
– Поки що тихо. Згодом почнеться знову. Можуть стріляти й не щовечора, а буває так, що цілий тиждень не замовкають. Прилітають снаряди 80-го, 122-го, 152-го калібрів. Б’ють чим хочуть. Залежно від позиції відстань від нас до противника – 450–700 метрів. Представників місії ОБСЄ, доки стоїмо тут чотири місяці, не бачили. Волонтери сюди доїжджають, але нечасто – доволі небезпечно через обстріли. Позавчора (поїздка була 4–5 лютого. – Ред.), наприклад, били 122-м калібром, великі вирви утворилися. Десь за 15 метрів від нашого бліндажа впав мінометний снаряд, – розповідає Віктор Стрибайло з Криворізького району Дніпропетровської області.
Він тимчасово виконує обов’язки командира ВОПу замість нашого земляка Володимира Трусова з Глобинського району. Віктор Михайлович – доброволець, пішов служити під час першої хвилі мобілізації. Разом із побратимами пройшов бої за Савур-Могилу, Шахтарськ, Жданівку, Нижню Кринку. Вирішив підписати контракт. Із 2014-го разом із батьком служить і син, уже також за контрактом. Нині лікується в госпіталі після контузії.
Дорогою на позицію зустріли авто з бійцями 25-ї бригади. Вони попрямували купатися.
– Двічі на тиждень приїздить неподалік до передової баня. Тож хлопці можуть нормально покупатися. Є й пральні машини, – пояснює Віктор Стрибайло.
Не встигли поговорити й десяти хвилин, як уже гукають водії – пора рушати далі. Посмакувавши гарячого солодкого узвару, яким пригостили делегацію з Полтавщини бійці, зробивши традиційне фото на згадку, поїхали розвантажуватися далі.
– Який у вас тут стан справ? – запитую командира роти 25-ї бригади Олександра “Дев’ятого” з Київщини.
– Несемо службу із захисту територіальної цілісності й незалежності нашої держави, – чеканить кожне слово боєць. Прошу його говорити менш декларативно. Всміхається й відповідає: – Обстріли є, але не так часто, як було спочатку, коли ми зайшли в Зайцеве десь півтора місяця тому. Нині робимо все можливе, щоб противник не прийшов сюди й не просунувся далі. По нас стріляють з мінометів, артилерії, стрілецької зброї. По-різному. Все, що мають, використовують. Мінських угод не дотримуються і постійно порушують режим тиші. Останній обстріл наших позицій був позавчора. Працював ворожий снайпер. Це упродовж нашого перебування тут – вперше. Противник – 50 на 50 – місцеве населення й російські військові під керівництвом російських кадровиків. Чисельно їх тут небагато, бо основну масу перекинуто в Авдіївку. Школа й лікарня в Зайцевому зайняті ворогом.
За словами Олександра, більшість населення, яке залишилося в селищі, – люди пенсійного віку. Молоді майже немає. Вона виїхала. Залишилися старші. Працює магазин. Спиртних напоїв там немає. Продавці попереджені про заборону продажу алкоголю військовим.
– Нині ми з місцевими вже спілкуємося, а спочатку вони негативно до нас ставилися. Тепер вітаються, а раніше дивилися з-під лоба, – додає “Дев’ятий”.
На забезпечення ротний не скаржиться:
– Як то кажуть, усе в нас добре, все в нас є. Єдина потреба – акумулятори для тепловізорів, бо батарейки, особливо на морозі, довго не витримують. Медикаментами забезпечує держава, також допомагає логістичний центр, волонтери якого розвозять ліки на позиції. В іншому разі викликаємо наших медиків, вони забирають військовослужбовця й доправляють на консультацію в госпіталь.
– Чи можливо піти в наступ і вигнати звідси противника? – запитую військового.
– Складно відповісти. Це питання, над яким можна дуже довго думати й робити багато висновків. Нині неможливо з однієї простої причини: підрозділи Збройних сил України, мова не тільки про наш, не повністю укомплектовані, що не дає нам змоги вирішувати конкретне завдання по тому ж наступу, – говорить Олександр. – Контрактники приходять. Зокрема до Нового року у нас додалося до десяти осіб. Декого перевчаємо, залежно від специфіки служби. Деякі бійці, які уклали контракт на півроку, його продовжили, є й такі, що залишили військову службу.
Браку комунікації з Україною армійці не відчувають.
– У деяких будинках, де живуть люди, є українське телебачення. Антена “бере” сім-вісім українських каналів. Маємо доступ до Інтернету. Крім того, коли їздимо у штаб, звідти привозимо пресу. Хлопці книги читають. В одному з будинків, мабуть, жили вчителі або бібліофіли. Хлопці приходять туди, беруть книги і читають їх, – говорить “Дев’ятий”. – Не дають сумувати й чотирилапі друзі. Їх у нас побільшало. Особливо багато вусатих – так котів називаємо. Їх вистачає. Хочете, можемо вам із собою дати…
Доки подорожні бесідують із військовими, лікар Таміла Литвиненко робить масаж спини одному з бійців. Власне, для цього й приїхала, адже проблеми зі спиною у військових – явище непоодиноке. Чого вартує поносити бронежилет чи заповнений розвантажувальний жилет, а ще й автомат на плечі? Проте на тихий біль десь там, біля хребта чи в попереку, не дуже звертають увагу, тим паче в умовах війни, погіршуючи стан здоров’я…
Ще трішки розвантаживши автівку, полтавці й кременчужани рушають далі. З двох машин звантажують все до однієї й “відпускають” іншу додому. Із Донеччини їдуть на Луганщину, побачитися з бійцями 14-ї окремої механізованої бригади, в якій служив полтавець Сергій Вітухін. Він, до слова, також вирішив навідати побратимів, а волонтери, окрім гуманітарної допомоги, взяли для кількох військових ще й обласні нагороди – нагрудні знаки “За вірність народу України” ІІ ступеня.
До місця призначення дістаються затемна. На дорозі – ожеледиця, швидко не поїдеш. Та й шлях неблизький – підрозділ 14-ї бригади стоїть неподалік державного кордону з Російською Федерацією. За кілька кілометрів до потрібного населеного пункту питаємо дорогу в українських військових, яких зустріли. Показують, але радять не запитувати шлях у місцевих.
– А ми нормально контактуємо з тутешніми жителями, – говорять бійці 14-ї бригади, до яких нарешті дісталися волонтери. – Людям головне, щоб не стріляли.
У кімнатах у військових тепло – опалюють буржуйками. Головне – не ґавити і вчасно підкидати дрова. У приміщеннях і коридорах – плакати із зображеннями українських воїнів у одностроях різних століть, портрети сучасних Героїв України, багато дитячих малюнків.
– Ось привезли вам полтавську пресу, – каже Наталія Костіна.
– О! Посівний календар. Нам згодиться, – задоволені бійці. – Моркву, петрушечку посіємо.
Вручення обласних відзнак відбувається урочисто, перед усіма бійцями підрозділу. З-поміж чотирьох нагороджених – двоє полтавців: Дмитро Рева і Дмитро Курило.
– Служу півтора року. Був мобілізований, а нині підписав контракт, бо потрібен армії, народу. Вибір із-поміж родів військ мав невеликий. Потрапив сюди як спеціаліст-зв’язківець, – розповідає командир взводу управління Дмитро Курило.
– У нас не було начальника зв’язку, то нам його прислали, – пояснює заступник командира реактивного дивізіону з озброєння Дмитро Рева.
Він кадровий військовий. Служить у Збройних силах України з 1996-го. За останні роки в армії, говорить, багато що змінилося:
– Насамперед народ по-іншому ставиться до військових, вірить в армію та підтримує її. Крім того, забезпечення покращилося. Раніше одяг якийсь отримати на складі нереально було, нині із цим проблем немає. Та й солярки вистачає. Це я по своїй лінії зампотеха кажу, – зазначає. – Із запчастинами, щоправда, проблеми, бо машини виготовлені ще в Радянському Союзі й заводи всі лишилися в Росії. Потреба в ремонті автомобілів, запчастинах постійна, бо на складах у нас майже нічого немає, а якщо й є, то такої якості, що вистачає його на два місяці.
Місцеве населення, кажуть полтавці, до них ставиться нормально:
– Наші, наприклад, ходять до тутешньої кравчині форму підшивати. Допомагаємо місцевій школі. До Нового року подарували дітям подарунки, а вони нам концерт організували, – розповідає Дмитро Рева.
– На олімпіади возимо учнів, – додає Дмитро Курило.
Допомагають військові й брикети та вугілля для школи розвантажувати, бо в селі газу нема. Як розповідають бійці, люди топлять хто чим.
Фізичну форму армійці підтримують у спортзалі, який самі обладнали. Там мають штангу, гантелі, бруси, боксерську грушу.
– Це командир третьої батареї вирішив зробити. Хлопці тепер щовечора там займаються, – розповідає Дмитро Рева.
Спілкуючись із бійцями, волонтери порушують тему контрактів і контрактників. Уточнюють, чи існує ймовірність того, що командир тривалий час розглядатиме заявку бійця на звільнення, таким чином не відпускаючи його, аби не знизити боєздатності й боєготовності частини чи підрозділу.
– У нас були випадки, коли бійці припиняли контракти, укладені до особливого періоду, відслуживши визначений законодавством термін, – говорить керівник підрозділу бригади, який попросив не називати його ім’я. – Відпускали їх без питань. Звісно, командири попередньо проводили бесіди, щоб не втрачати спеціаліста, але не затримували.
Нагородивши воїнів, поговоривши з ними, сфотографувавшись на згадку, гості з Полтавщини вирушають додому. Дорога далека, а ще потрібно полагодити колесо. У селищі Петропавлівка (колишня Петрівка) Станично-Луганського району заїжджаємо на шиномонтаж. Майже навпроти – кіоск із хлібом. Біля нього розмовляють двоє молодиків.
– Ходімо, з місцевими поспілкуємося, – пропонує Наталія Костіна.
Заводить розмову із хлопцями. Цікавиться, де працюють тамтешні мешканці.
– На пекарні, але роботи бракує. На ТЕС у Щасті. Зарплати там залежно від розряду –
3,5–6 тисяч гривень, – розповідають вони.
До кіоска під’їжджає велосипедом чоловік. Помічаючи пожвавлену розмову, підходить ближче.
– А ви з якоїсь партії? – питає.
– Та ні, ми волонтери. Їздили до бійців, відвозили гуманітарну допомогу, – каже Наталія Костіна.
– А я подумав, що з партії, й вирішив підійти поскаржитися. Тут як були регіонали, так і лишилися. Нічого не змінюється, – констатує чоловік. Порушує тему війни й ставлення людей до неї: – Уже звикли. А як тільки все це починалося, нас лякали українськими вояками. Мовляв, ось вони прийдуть, то добра не чекайте. Робітникам на підприємствах забороняли з ними спілкуватися. Тепер ставлення спокійніше. Люди побачили, що не варто боятися Української армії. Проте кожен і далі сидить у своїй хаті й боїться потикати з неї носа. Що нам робити?
– Об’єднуватися, діяти разом і спільно впливати на рішення місцевої влади, не стояти осторонь, а гуртуватися й вирішувати проблеми свого селища, – підкреслює Наталія Костіна. – Зміни починаються з кожного з нас.
* * *
Зустрічаємося з Наталією Григорівною через кілька днів після поїздки. Відбираємо фото, щоб волонтери могли відзвітуватися перед усіма небайдужими людьми, організаціями, завдяки яким вдалося зібрати й передати бійцям маскувальні сітки, прилад нічного бачення, електрокабель, бензопилу, теплий одяг, мішки, щільну плівку, ліки, різні смаколики й гостинці.
– Телефонували хлопці. Дякували, – каже Наталія Костіна. – Уже питають, коли наступного разу приїдемо. Ось трохи зберемо необхідних речей – і в дорогу…

Анна ВАСЕЦЬКА.