“Євген Маланюк із найвидатнішого поета української еміграції перетворився на класика української літератури ХХ століття, його поезія – не лише крик зболеного серця, а ще і гарт, очисний вогонь, через який проходить наш народ на нелегкому шляху до своєї державності й духовності”, – зазначає літературознавець Микола Ільницький.

Український письменник, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик, сотник армії УНР, “Імператор залізних строф” Євген Филимонович Маланюк народився
1 лютого 1897 року в Архангороді на Херсонщині (тепер містечко Новоархангельськ Кіровоградської області) у родині активіста-просвітянина. Навчався в Єлисаветградській реальній гімназії з 1906-го по 1914-й.
Вступив до Петербурзького політехнічного інституту, але не закінчив навчання, бо був мобілізований до армії. Під час Першої світової війни Маланюк закінчив військову школу в Києві й командував кулеметною сотнею Другого Туркестанського стрілецького полку.
Від листопада 1917-го служив в армії Української Народної Республіки, а після поразки української революції перебував у таборах для інтернованих вояків у Польщі. У таборі біля міста Каліша Євген Маланюк разом із поетом Юрієм Дараганом заснував літературний журнал “Веселка”, в якому вперше опублікував свої вірші.
1922-го поет вступив на гідротехнічний відділ інженерного факультету Української господарської академії у місті Подєбрадах у Чехословаччині. Після закінчення навчання працював інженером у Варшаві.
Свою першу збірку віршів під назвою “Стилет і стилос” Маланюк видав 1925 року. Поет входив до літературної групи “Вісниківська квадрига”, яка гуртувалася довкола редагованого Дмитром Донцовим журналу “Вісник”. Наступного року в Гамбурзі вийшла книжка “Гербарій”. У 1929 році Євген Маланюк очолив у Варшаві літературне угруповання “Танк”. Протягом 1930–1939 pоків у Парижі та Львові вийшли збірки “Земля й залізо”, “Земна мадонна”, “Перстень Полікрата”.
У 1945 році Маланюк опинився в Західній Німеччині, увійшов до складу МУРу (Мистецький український рух). У 1949-му переїхав до США.
У 1951–1966 pоках вийшли його твори: збірки “Влада”, “Поезії в одному томі”, “Остання весна”, “Серпень”, поема “П’ята симфонія”, два томи есеїстики – “Книги спостережень”. У 1958 році Євген Маланюк став почесним головою об’єднання українських письменників “Слово”.
Ім’я Євгена Маланюка стало широковідомим лише на початку 90-х років минулого століття, через три десятиліття після його смерті. Довгий час творчий доробок цього самобутнього і талановитого поета був під забороною радянської пропаганди, яка причепила йому ярлик українського буржуазного націоналіста. Насправді ж він лише палко любив свою Батьківщину, за межами якої змушений був прожити більшу частину життя, і сумно жартував, говорячи про те, що зазнав трьох еміграцій і двох інтернувань. Любов до рідної землі додавала наснаги творити, виливаючи її у динамічних поетичних рядках і публіцистичному слові.
Мій ярий крик, мій біль тужавий,
Випалюючи ржу і гріх,
Ввійде у складники держави,
Як криця й камінь слів моїх…
Ці рядки стосуються не лише художньої спадщини Євгена Маланюка, а й усього його неспокійного життя. Основні теми творчості поета – боротьба за національне і соціальне відродження України, за її державність; біль з приводу втрачених політичних здобутків 1917–1920 років.
Згадуючи й осмислюючи дні визвольних змагань, Євген Маланюк писав: “Мистецтво взагалі, а поезія зокрема є завжди мірилом сили національного духу народу. Народ, що дає великих національних поетів, завжди дає великих національних вождів – це є незаперечним законом. Без Данте не могло бути Гарібальді… Без Міцкевича й Сенкевича не було б Костюшка й Пілсудського. Без Шевченка трудно уявити українську національну революцію 1917–20 років…”
Євген Маланюк створив цікаву теорію, центральне місце в якій займає пророча візія майбутнього провідника України. У цій постаті, котра вивчить державний досвід Івана Мазепи, патріотизм та дипломатичний хист Пилипа Орлика, цілісність світогляду Тараса Шевченка, мали б поєднатися поет і державотворець.
Він був переконаний, що на еміграцію покладено особливу місію: зберігати й розвивати вітчизняну культуру, своїм словом протистояти більшовицькій ідеології, прискорювати майбутнє незалежної соборної України.
І сьогодні він суголосний часу. Як зазначає науковець, письменник Максим Стріха, “провідні діячі українства весь час вдавалися до нещадної національної самокритики, яка тільки й може бути передумовою поступу. Але найнещаднішим у своїй критиці і водночас, може, і найпалкішим у своїй любові до України був Євген Маланюк… І одним з його найбільших ворогів були не лишень ті російські армади, наступ яких він відбивав за доби УНР, а незнищенне малоросійство, яке підточувало українство зсередини”. У статті “Малоросійство”, що була написана в 1959 році, Євген Маланюк писав: “Що ж таке малорос? Це – тип національно-дефективний, скалічений психічно, духовно… Проблема малоросійства – це проблема Державности, що єдина може вилікувати цю страшну хворобу…”
16 лютого 1968 року письменник помер у передмісті Нью-Йорка.

Підготувала Марія ВІТРИЧ.