Так характеризує події на сході України житель Кошманівки, що в Машівському районі, офіцер Анатолій Рудяк. Анатолій Іванович служив у радянській армії понад тридцять років тому. І тоді, мабуть, уявити не міг, що знову доведеться повернутися до війська. Стати на захист своєї країни, своїх дітей чоловіку довелося в 54 роки. Демобілізувався нещодавно.
На захист країни
Півтора року довелося Анатолію Рудяку дивитися в очі смерті. У цих словах – жодного перебільшення. Значну частину цього терміну служив у Мар’їнці, у так званій нульовій зоні. За якихось триста-чотириста метрів від неї – окупована територія.
– Ще на початку бойових дій на Донбасі планувалося створення Полтавського батальйону офіцерів запасу, – розповів чоловік. – Я підписав папери про те, що не суперечу вступу в такий батальйон. Але щось тоді не склалося. Влітку 2015-го отримав повістку і був мобілізований. Тож своє 55-річчя “святкував” уже в Мар’їнці. А взагалі за ці півтора року провів, можна сказати, безкоштовну екскурсію по Україні. Адже з Полтави мене направили до Львівської академії сухопутних військ на підготовку. А 1 вересня ми вже були на Донбасі. Довелося побувати й на Луганщині, де бойових дій не застав, і на Донеччині – тут побачив справжню війну.
“Не боїться лише дурень або п’яний”
На не зовсім делікатне питання, чи відчував страх, Анатолій Іванович посміхнувся і відповів:
– На цей рахунок є приповідка “Не боїться тільки дурень або п’яний”. Те ж саме постійно говорив і своїм “дітям” – так називав хлопців, які були в моєму підпорядкуванні на передовій. На нульовці стояли наш 8-й батальйон, “Айдар” і “Донбас-Україна”. Мені, до речі, дуже сподобалися бійці “Правого сектора” – госпітальєри. Молоді хлопці й дівчата, переважно вихідці із Західної України, які вже не перший рік воюють.
На війні
Запитала в Анатолія Івановича й про перші враження від зони бойових дій.
– Перші враження?.. Нас туди переправили вночі, тож нічого толком не бачили. Ми зайшли 28 травня. Ще 29 і 30 було спокійно. А вже 1 червня так “накрила” артилерія, що мало не здалося. Далі почали ще із танка бити. Словом, зустріли “нормально”. Тоді найбільше боявся за “дітей” – моїх хлопчаків, яким по вісімнадцять-двадцять років всього… А ще за тих, хто досі толком і автомата в руках не тримав. Спочатку всі полякалися, бо робилося щось страшне. Тож під час бойового хрещення остерігався, що “дітвора” запанікує. Адже й сам боявся. Трішки пізніше мої “діти” почали сміятися. Тоді зрозумів: пережили, адаптувалися…
Коли нас “накривали”, а таке траплялося дуже часто, мали і “двохсотого”, і “трьохсотих”. Попросили допомоги в нашої артилерії, а хлопчина з того боку дроту відповів: “Ми готові. Але команди немає…” От вам і домовленості.
Завели мову й про доплату за знешкоджену ворожу техніку.
– Та все це порожні балачки. Виходить, щоб було підтвердження, потрібно мало не до сепаратистів сходити і підписати, скільки чого ми в них підбили. Смішно. Отака правда. Хоча точно знаю, що спалили їм БМП, машину з живою силою, три склади та інше. Ніхто цих грошей не отримує…
До всього звикає людина. Звикає вона й до війни. От тільки до артобстрілів звикнути важко, – задумався співрозмовник.
І потім у телефоні став показувати світлини з тих місць, де довелося йому воювати. Ось напіврозбитий госпіталь для ветеранів війни, ось – руїни від іншого добротного приміщення… А ще додав, що там постійно працює снайпер. Усе прострілюється.
“У снах ще продовжую воювати”
Сказавши ці слова, чоловік задумався, а потім додав:
– Чесно кажучи, тягне туди. Адже демобілізувався недавно. Годин на три вночі як засну, то й добре. Але й ті “воюю”. Весь інший час у роздумах знову ж таки про те, де і з ким був останні півтора року. Тільки закрию очі – знову бої. Рука сама механічно лізе під подушку за пістолетом. Очі відкриваю, а я вдома… Довелося звертатися за допомогою, бо зрозумів, що сам не впораюся. То тепер стало трішки легше. Моя справжня розрада – дочка та двоє внучат, з якими живу.
А вдома зрозумів, що матимемо таке ж до нас ставлення, як і до “афганців”. Уже не раз доводилося чути: “Чого ти туди пішов?” Моя відповідь на таке одна: “Пішов, щоб вони сюди не прийшли”.
Ще переживаю, як там та молодь, що залишилася. Ми, “піджаки” – мобілізовані з бойовим і життєвим досвідом, пішли. А вони, “діти”, залишилися. Молоді там не лише солдати, а й офіцери, які тільки-но з училища. В них іще не загострене почуття самозбереження. Знаєте, поки був там, завжди старався їх прикривати…
Подяка волонтерам
Щоб перевести мову від військових дій, запитую про  харчування, побут солдатів.
– Готували спочатку на вогнищі. Вже коли стало холодніше – на плитах. А от душем для нас були… вологі серветки. Та що там говорити, коли в літні спекотні дні на людину протягом доби видавали по півторалітровій пляшці води. Правда, дуже вдячний волонтерам, які у всьому підтримували бійців. Частими гостями у нас були представники волонтерства із Західної України. А ще з Миколаївської області, Дніпра. Дуже підтримували нас і жителі Мар’їнки. До речі, там таких дуже багато. Вони нам телефонували і попереджували про обстріли, інші диверсії. А ще був у нас свій “український” магазин, де завжди привітно зустрічали і обслуговували солдатів. Але були й такі торгові точки, куди було краще не заходити.
– До речі, до нас приїжджали й артисти, інші відомі особистості: Дзідзьо, Вірастюк. У мене є й фото з ними. Сподобався Дзідзьо своїми людськими якостями. Говорили з ним, каву пили.
Воєнна Мар’їнка
– Мали ми друзів серед місцевої малечі, – посміхнувся чоловік. – Хлопчаки вже знали нас і віталися, як дорослі. “Привіт!” – гукали при зустрічі. А ми їх підгодовували чим могли. Ось вам і діти війни. До речі, вони вже настільки звикли до свисту куль і розривів, що ховались, лише коли ставало особливо гаряче. Мар’їнка, що є фактично околицею Донецька, взагалі живе своїм життям. Особливо страшно те, коли стріляють тобі в спину – вночі з житлових будинків. Трапився випадок: приїхавши на “Волзі” без номерів, непрохані гості обстріляли наші пости і зникли. Це ж, безумовно, були жителі міста.
Говорив Анатолій Рудяк і про проблемні питання, зокрема про надання статусу учасника бойових дій. Він переконаний, що зовсім неправильно під одну мірку рівняти тих, хто був на “нулі”, і тих, хто стояв за сімдесят кілометрів… Дуже болить і байдуже ставлення до демобілізованих.
– А найбільш боляче тоді, – промовив Анатолій Іванович, – коли в тебе на руках помирає юнак і просить: “Батя! Я жити хочу!” А я нічого зробити не можу…
Хай нарешті закінчиться те страхіття, через яке пройшов і Анатолій Рудяк. Хай повертаються наші захисники додому живими, неушкодженими. Для них вистачить мирної праці.

Людмила ТЮТЮННИК
Журналіст