У  життєвих долях наших земляків-решетилівців – 53-річного Станіслава Жука та 45-річного Сергія Бордюга – є чимало спільного, як у цивільному житті, так і під час служби в армії.
Пройшовши по закінченні Полтавського сільгоспінституту випробування “учебкою” в Острі Чернігівської області, Станіслав згодом служив у танковій частині неподалік Чорнобиля. Отримав звання лейтенанта, а потім – старшого лейтенанта. Сергію довелося служити в Москві на головній автобазі Міноборони СРСР, де він пройшов сержантський вишкіл і навчав молодих водіїв. Дослужився до старшини.
Ставши на “цивільні рейки”, обидва наші земляки свого часу влаштувалися на роботу в Решетилівське СПТУ № 52 (нині Решетилівський професійний аграрний ліцей імені І.Г. Боровенського). Саме звідти у квітні 2015 року були майже одночасно мобілізовані до лав Збройних сил України. Служили в різних військових частинах у зоні АТО, на самому півдні лінії фронту, неподалік Маріуполя.
Після короткого навчання Станіслава Жука призначили командиром танкового взводу 37-го окремого мотопіхотного батальйону. Постійним місцем дислокації підрозділу вважалася Запорізька область, але влітку минулого року він знаходився в зоні АТО, під Маріуполем, неподалік Широкиного, Талаківки, Гнутового. Взвод мав на озброєнні три танки, один з яких був несправним. Два інші перебували на передній лінії нашої оборони. Доки новопризначений взводний знайомився зі своїми обов’язками, внаслідок Мінських домовленостей надійшов наказ танки разом із крупнокаліберною артилерією відвести в тил.
Техніку відвели, а Станіслава залишили в батальйоні, бо бракувало офіцерів. Командир пояснив ситуацію приблизно так: “Ти, як танкіст, вразливі місця танків знаєш. От і будеш командиром протитанкового взводу”. Довелося воювати в піхоті. Щоправда, ворожих танків Станіслав так і не побачив, хоча результати їхніх пострілів час від часу відчував, адже сепаратисти тишком-нишком користувалися цими бойовими машинами, захованими подалі від переднього краю.
Стрілянина на передовій майже ніколи не припинялася. Після того, як українські війська відвели танки, ворог геть знахабнів. Обстріли з різних видів зброї, попри оголошений режим тиші, почастішали, до наших позицій почали підкрадатися диверсійні групи.
Згодом частину, в якій служив Станіслав, передислокували в тил. Але й там спокійного життя не було. Бійці постійно брали участь у різних навчаннях на полігоні “Широкий Лан”.
У серпні їх знову послали на передній край охороняти підступи до Маріуполя, цього разу – під Павлопіль. Спочатку армійці зайняли оборону на правому березі річки Кальміус біля підірваного мосту. Потім отримали наказ перейти річку і там окопуватись. Спершу туди послали розвідників та саперів, щоб встановили міни перед майбутньою лінією оборони. Двоє розвідників тоді через необережність потрапили в полон. Згодом на позиції перекинули техніку, екскаватори. Бійці почали окопуватись у низинній місцевості під осіннім дощем. Добре хоч неподалік стояла покинута ферма, де можна було сховатися.
Щодо ворожих обстрілів, каже Станіслав, то бувало всякого. Одного разу вночі вояки зайшли колоною в село Чермалик. І раптом почався інтенсивний мінометний вогонь. Станіслав забіг у якийсь ангар, упав під стінку, накинув бронежилет, почав у темноті намацувати каску, а натрапив на щось живе і тремтяче. То виявилася собачка, яка ховалася, як і чоловік, від ворожих осколків. Станіслав, демобілізувавшись, забрав чотирилапого друга додому.
Як розповіли хлопці, собаки і коти на фронті є практично в кожній військовій частині. Вони краще за будь-який тепловізор виявляли нічне наближення ворожих диверсантів і початок артобстрілів. На думку моїх співрозмовників, ворожі обстріли, подібні вищеописаному, не були випадковими. Серед місцевого населення не бракувало ворожих інформаторів.
Ще однією ознакою артилерійської чи мінометної атаки противника була поява над українськими позиціями безпілотників, які важко збивати через їхні невеликі розміри. Крім того, вогонь по них далеко не завжди дозволяли відкривати, мовляв, раптом то безпілотник ОБСЄ, що слідкує за дотриманням Мінських угод? До речі, про представників місії ОБСЄ. Одного разу такі під’їхали на позиції наших бійців. Один із візитерів, вилізши з “джипа”, крикнув у бік вояків: “Слава ДНР!” Хлопці стрималися й пики йому не набили, щоб не починати міжнародний скандал. Тож і таке бувало. Що й не дивно, адже в складі отієї місії, яка контролює стан справ на лінії розмежування, – чимало представників країни-агресора. Такий собі європейський підхід до врегулювання конфлікту.
* * *
Іншого нашого земляка, Сергія Бордюга, мобілізували до війська 23 квітня, на другий день після Станіслава Жука. Спочатку направили у Васильків Київської області, потім – у селище Озерне на Житомирщині. Там мобілізовані місяць проходили військову підготовку, вчилися надавати першу медичну допомогу собі й товаришам, обслуговувати бензовози. Потім направили до складу 14-ї окремої механізованої бригади, яка на той час формувалася на основі
51-ї окремої механізованої бригади.
Приїхавши на місце формування, бійці кілька ночей спали під відкритим небом, слава Богу, не дощило.
Сергія призначили командиром відділення роти, яка займалася ремонтом військової техніки й була оснащена тягачами, пересувними електростанціями, іншим обладнанням, призначеним для ремонту.
Після перебування на різних полігонах їхню військову частину на початку липня 2015 року направили в зону АТО. Отаборилися армійці неподалік від Володарського (нині Нікольське. – Ред.), що кілометрів за 20 від Маріуполя. Там пробули до 28 серпня. Обов’язки військових ремонтників полягали в тому, щоб лагодити пошкоджену чи зламану техніку на передньому краї оборони. Для цього навкруг місця ремонту виставляли охорону або ж об’єкт, який мали полагодити, оперативно евакуйовували в тил. Як жартівливо висловився Сергій: “Принципом наших дій “на передку” було: поламане хапай і скоріше тікай”. Тому, мовляв, і під серйозні обстріли не доводилось потрапляти. Хоча всякого бувало.
Наприкінці серпня підрозділ перевели під Красноармійськ (нині Покровськ. – Ред.), де він пробув до 31 грудня. У новорічну ніч при 30-градусному морозі довелося змінювати місце дислокації. Тож півтора десятка чоловік закочували на автівки по “пандусу” з колод розібрані, обмерзлі після недавніх дощів великі армійські намети. Переїхали ближче до Маріуполя, у селище Велика Новосілка, що неподалік Мар’їнки. Розташувалися на території розбомбленої сепаратистами “Сільгосптехніки”, яка свого часу славилася якістю ремонту й обслуговування аграрного обладнання. Поталанило, що не все розбомбили. Був дах над головою і де техніку ремонтувати. Встановили пічки-буржуйки. Там і пробули до травня. Потім їх передислокували на полігон у Рівненській області. Там Сергій прослужив до демобілізації.
Жити бійцям доводилося у наметах, бліндажах, напівзруйнованих приміщеннях тваринницьких ферм, ангарах. У кожній частині були свої кухарі-добровольці, звільнені бойовим товариством від інших армійських обов’язків. Зате кожен боєць, повернувшись із чергування чи притягнувши з передової поламану техніку, міг у будь-який час підкріпитися гарячою їжею. Хоча частенько доводилося і сухими пайками перебиватись.
* * *
У серпні нинішнього року обидва герої нашої оповіді були демобілізовані. Повернулися на попередні місця роботи і нині адаптуються до цивільного життя.

Володимир БОНДАРЕНКО
Журналіст