Розмова із завідувачем кафедри економічної теорії та прикладної економіки Полтавського університету економіки і торгівлі, доктором економічних наук, професором Сергієм НІКОЛЕНКОМ спочатку мала на меті лише прогноз фахівця на рік, що розпочався.
Пересічній людині важко уявити, наскільки тісно можуть бути пов’язані між собою мінімальна зарплата, тарифи, експорт лісу-кругляку і виборча система в державі. Тож замість короткої бесіди про те, як поведе себе Вогняний Півень в Україні у найближчі місяці, отримали розлогу, грунтовну розмову про виклики часу, які постають перед суспільством, державою, громадянами – нами з вами…
– Рік почали з підвищення мінімальної зарплати, яке в Інтернеті вже назвали процедурою, що реально гарантує лише підвищення податків. Cергію Степановичу, на Вашу думку, чим це може загрожувати?
– Вважаю, що таке підвищення мінімальної заробітної плати може принести негативних наслідків більше, ніж позитивних. На мою думку, було б доцільніше мінімальну заробітну плату підвищити до 1800 гривень – рівня прожиткового мінімуму у 2017 році, і це б м’яко вплинуло на рух національної економіки, не змінивши сукупного попиту, в тім числі й споживчого попиту населення.
По-перше, в такий спосіб відбувається певна “зрівнялівка”. По-друге, це може спричинити ріст безробіття, оскільки бізнес і так у скрутному становищі. І якщо його змушувати удвічі підвищувати мінімальну заробітну плату, то, напевне, будуть скорочення робочих місць. Відповідним чином це збільшить армію безробітних і кількість виплат, які зобов’язана проводити держава. Ніякої економії я в цьому не бачу й до такого підвищення ставлюся дуже обережно.
З іншого боку, вважаю, що доцільним було б уведення нової тарифної системи – її потрібно впорядкувати у межах державного сектора економіки, починаючи від некваліфікованих працівників і закінчуючи Прем’єр-міністром та Президентом. Тарифний розряд першого рівня не може бути менший, ніж мінімальна зарплата. А вона у свою чергу не може бути меншою за прожитковий мінімум, що розраховується більш як за 270 показниками. Якщо у прожитковий мінімум врахувати зміну тарифів (як це мало б бути), то мінімум склав би напевне не 1700, а 2,5–3 тисячі гривень. А далі тарифні ставки повинні підвищуватися відповідно до рівня кваліфікації працівників. Така система існує в усіх розвинених країнах світу. В державному секторі вона працює в обов’язковому порядку, на неї орієнтується приватний сектор економіки, який платить працівникам відповідної кваліфікації, як правило, трошки більше. Населення має орієнтири: хочеш заробляти більше, працювати на відповідальних посадах – учись, набувай кваліфікації, самовдосконалюйся і отримаєш перспективу кар’єрного росту в державному секторі. Й завжди матимеш пропозиції змінити роботу на високооплачувану від приватних фірм, корпорацій, які хочуть мати кваліфікованих працівників. Це стабілізує суспільство.
Рік покаже, чи правий я у своїх прогнозах, але, на мій погляд, підвищення відбувається невдало.
– То чого варто очікувати у 2017 році?
– Прогноз – це одна із функцій економічної теорії. Для слабкої і нестабільної економіки дуже важливі 4 основних показники: валовий внутрішній продукт (його зростання чи падіння), темпи інфляції, рівень безробіття та валютний курс. Я очікую, що 2017 рік для країни буде досить важким. Знайомився із розрахунками і Кабінету Міністрів України, і МВФ, із прогнозами авторитетних світових аналітичних компаній. Пропонуються оптимістичний і песимістичний сценарії. То за моєю оцінкою їхній песимістичний прогноз є для України оптимістичним. За кращим сценарієм цих установ реальний ВВП може зрости на 3 відсотки, а можливо, й на 3,2, інфляція буде у межах 10 відсотків, рівень безробіття утримається в межах 9,5 відсотка працездатного населення, а курс валюти – близько 27,2 гривні за долар. Песимістичний сценарій передбачає зростання ВВП у 2017 році всього на 1 відсоток.
На мою думку, для України можна буде вважати успіхом, якщо ВВП не впаде. Нуль відсотків на рік – це вже буде добре. Якщо інфляція не перевищить 15 відсотків на рік, це також буде добре. І якщо курс валюти не перевищить 28–30 гривень за долар, це теж буде успіх. Чому я так вважаю? Говорити про зростання ВВП дуже важко, оскільки зростання ділової активності в Україні наразі не спостерігається. Передусім не розвивається малий і середній бізнес, він по суті задавлений. Не будуються і не створюються нові промислові підприємства (робочі місця), а це означає продовження деіндустріалізації країни. На жаль.
Ми втратили значну частку європейського ринку, не кажучи вже про ринок держав СНД (Казахстану, Туркменистану, інших наших активних партнерів). На мою думку, це є результатом некомпетентності економічного блоку Кабінету Міністрів України.
Як приклад – рішення про експорт лісу-кругляку. Якщо на Карпати подивитися згори, стає дуже сумно. У всіх країнах світу такі унікальні території є забороненими для використання ділової деревини. Це легені планети, легені України. Тотальна вирубка карпатських лісів загрожує не лише поганою якістю повітря, а й екологічними катастрофами, які маємо там щороку навесні. А на ліквідацію паводків, катастроф доводиться виділяти додаткові кошти, які Державним бюджетом не передбачені, тому їх вилучають із інших статей, переважно – незахищених (освіта, медицина, культура). Зате абсолютно захищеними від подібних речей залишаються усі бізнесові інтереси, що закладені у бюджет: субсидії для великих корпорацій, державні замовлення під гарантовані завищені ціни потужним суб’єктам, представники яких знаходяться у Верховній Раді.
Чому питання експорту лісу-кругляку виявилося таким болючим? Бо навколо нього перетнулися бізнесові інтереси тих, хто не хоче вивозити ліс, і тих, хто хоче його вивозити. Але Європа сказала прямо: “Ми хочемо, щоб ви ліс вивозили. Дамо на це гроші”. При цьому кошти нам обіцяли у вигляді кредиту, щоб забрати спочатку наш ліс, а потім отримати назад і свої гроші.
– На Вашу думку, наскільки виправдана така величезна залежність від зовнішніх кредитів?
– Абсолютно не виправдана. Розуміння наукових підходів і реалій практики, уміння ухвалювати оптимальні рішення задля максимально позитивного економічного ефекту – це талант десь на межі мистецтва. Наведу приклад. Ще за прем’єрства Арсенія Яценюка Інститут прогнозування Національної академії наук розробив так званий “план Маршалла” для України – в Інтернеті досі можна знайти його прес-реліз. Він охоплював і всі сфери економіки України, і рішення, які необхідно прийняти, й інструменти для його втілення. Науковці провели величезну роботу, проаналізували досвід японського “економічного дива”, втілення “плану Маршалла” у Німеччнині, прориву так званих “східноазійських тигрів” – країн, які індустріалізувалися надзвичайно швидко (Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Малайзія).
Так-от, український уряд ці поради для проведення економічних реформ тоді повністю проігнорував. Хоча усі наші зовнішні партнери радять: здійснюйте економічні реформи.
– Яку з пропонованих урядом реформ можна вважати вдалою хоча б на старті?
– На жаль, позитиву бачу дуже мало. Як приклад некомпетентності – підвищення комунальних тарифів. Коли економіка слабка і нестабільна, такі рішення не приймаються. Чому? Тому що це скорочує сукупний попит і автоматично провокує падіння національного виробництва. Підвищення тарифів може здійснюватися поступово і бути економічно обґрунтованим тільки тоді, коли економіка зростає швидкими темпами. Наприклад, коли у Японії зростання ВВП досягло 10 відсотків на рік, відповідно зростали доходи населення, тоді й поступове підвищення тарифів не стало настільки болючим для людей.
– Чим може закінчитися такий стрибок комунальних тарифів?
– Великою соціальною напруженістю. 80–90 відсотків середнього доходу сім’ї за нинішніх цін витрачається на їжу. Якщо, наприклад, ще 40 відсотків треба платити за комунальні послуги, дефіцит середнього доходу сім’ї складе мінус відсотків 20. Цей дефіцит поступово накопичуватиметься. Що робитимуть монополії на кшталт “Теплоенерго” чи “Водоканалу”? Завалять усю судову систему позовами.
– А як із людини взяти більше, ніж у неї є?
– От Ви мені й скажіть… Забирати у неї житло?
– Так люди ж вила візьмуть…
– І я про те ж. Соціальне напруження можна спровокувати дуже сильне. Думаю, найперше, куди підуть люди, так це до того ж “Теплоенерго”, чи “Водоканалу”, чи “Обленерго”. І будуть вимагати переглянути тарифи.
– А субсидії? Дійсно, є родини, які потрапили під “небачену щедрість” і платять менше, ніж до кризи. Але є й протилежне!
– Система субсидій не є ефективною вже тому, що вона бюрократична. Та ще й у нашій корупційній економіці. Високий рівень субсидування для всіх неможливий. Якщо мати на меті віддати субсидії напряму людям і тим самим унеможливити корупційну складову, достатньо включити тарифи у прожитковий мінімум і підняти до його рівня мінімальні пенсію та зарплату, як я вже говорив. Тоді і змін у комунальних тарифах суспільство не відчує, і бюрократичну систему із видачі субсидій створювати не треба.
Тобто якщо Ви, умовно кажучи, сплачували 800 гривень за тепло у квартирі, а тепер сплачуєте 2800, то ці додаткові 2 тисячі мають бути враховані у прожитковому мінімумі.
– Але ж тоді яким величезним мав би стати отой прожитковий мінімум?
– А я ще раз повторюю: не можна було одразу аж настільки підвищувати тарифи. Є інший механізм. На підставі рішення Антимонопольного комітету проводиться державний аудит усіх монополій, які надають нам комунальні послуги. У цивілізованій ринковій економіці цей аудит може бути проведений і на місцевому рівні – міста чи області: наскільки обґрунтовані витрати, наскільки обґрунтовані тарифи, який рівень прибутку отримує ця монополія. За результатами аудиту було б чітко визначено, що ці тарифи не є обґрунтованими, їх необхідно скоротити на 40–60 відсотків. А якщо там дійсно є якісь збитки, окремим містам можна давати субсидії на покриття цих збитків. У різних містах України комунальні тарифи є різними. Скажімо, у Житомирі ціни на  товари, продукти харчування, комунальні тарифи відсотків на 40 нижчі, ніж у Полтаві. У нас ціни й тарифи рівняються на столичні, хоча у Києві середня заробітна плата у два з половиною рази вища, ніж у Полтаві. Я вважаю, що навіть обласна рада може прийняти рішення про проведення аудиту всіх компаній, що надають послуги на території області, запросивши для цього незалежну аудиторську фірму.
– Свого часу наша громадськість цього дуже добивалася, але так і не добилась.
– Можу навіть сказати, чому так відбувається. У межах економічної теорії є такий напрямок – інституціоналізм. Він досліджує те, як неекономічні чинники впливають на розвиток економіки. Німецькою школою ордолібералізму та її послідовниками у різних країнах світу доведено, що в країнах зі слабкою чи нестабільною економікою, а особливо там, де економіка є одночасно і слабкою, і нестабільною, має існувати виключно мажоритарна виборча система.
– А до чого тут виборча система?
– Якщо ми обираємо депутата за мажоритарним принципом, то він має нам звітуватися і щось добре для нас робити, вирішувати наші проблеми. Якщо ж він цього не робить, ми його відкличемо й оберемо нового. Так чи ні?
– Але ж до мажоритарників була претензія, мовляв, їм по кишені купити цілий округ, при цьому закони писати вони не вміють… А парламент – це законодавчий орган.
– Ні, Ви неправильно формулюєте. Претензія була інша: якщо парламент формується за мажоритарною системою, його не можна структурувати (сформувати більшість для голосування). Це можливо лише за партійними списками. Але якщо насправді по всіх мажоритарних округах за таким принципом будуть обиратися парламентарі, то у Верховній Раді вони голосуватимуть за ті закони, які в інтересах виборців. Якщо депутат проголосував за таке підвищення комунальних тарифів, то ми з нього й спитаємо. Так само спитаємо й за результати електронних декларацій: де він узяв те, що має? Механізм індивідуального відкликання за мажоритарної системи прописаний і досить простий. А якщо до кожного з депутатів виборці висуватимуть однакові вимоги, то й закони прийматимуться в інтересах усього суспільства, країни. Це по-перше. А по-друге, і нинішнім народним депутатам проекти законів пишуть фахівці – радники, помічники, юристи. Їх при Верховній Раді існує цілий штат. Тільки в одному випадку закони пишуться в інтересах олігархів, верхівки відповідних партій, а в іншому – в інтересах усіх громадян країни. І досвід показує, що справжня (не показова) демократія може відбуватися саме за мажоритарною системою.
– Чому, на Вашу думку, так багато банків “померло”?
– Нацбанк вибірково підтримує декілька крупних банків в Україні, кинувши решту таких установ напризволяще. При цьому завищив вимоги до статутного капіталу та інших показників, які дозволяють цим банкам функціонувати. Не хочу стверджувати, що це загальноекономічна політика, але значна частина банків належить представникам певних олігархічних угрупувань. І якщо є наступ на конкретний бізнес, то одним із його наслідків є банкрутство банку.
– Що буде цього року, на Вашу думку, із доларом, хлібом, пальним?
– МВФ досить прихильно ставиться до збільшення золотовалютних запасів Національного банку України задля підтримання стабільного курсу гривні. Але сам НБУ не спроможний уміло маніпулювати цими запасами, щоб утримувати курс гривні. І тому спостерігаємо таке повзуче падіння курсу гривні. Ціни на пальне зростатимуть, навіть якщо будуть падати у всьому світі. Це закономірність нашої економіки. Наприклад, Франція на подібний стратегічний товар часто вводить державне регулювання цін – перевіряються затрати й результати, оцінюються рівень прибутків та рівень монополії і встановлюється максимальний розмір ціни. Дорожчатимуть продукти харчування. Чому? Бо у затрати вкладатимуться й пальне, й електроенергія.
Щодо курсу валют, якщо брати негативний варіант, національна валюта може перестрибнути навіть 30 гривень за долар, аж до 35–38. Може статися навіть так. Це за моїм песимістичним сценарієм. І тарифи також знову буде підвищено.
– Невже не побояться?
– Виправдання знайдеться завжди: зовнішні, внутрішні загрози, примхи погоди… При цьому навряд чи хтось дозволить масові протести, намети, скупчення народу. Нічого цього, на моє переконання, ні в якому разі вже не буде.
– То який вихід для пересічного українця? Як вижити?
– Не треба очікувати у найближчому майбутньому якихось жахів. У медицині є такий термін – “раптор” – стрес від очікуваного страху. Він дуже негативно впливає на здоров’я людини, її поведінку. Треба собі сказати: були важкі часи, вони минали, і ці пройдуть. Треба подумати, як вижити. Якісь видатки скоротити, пошукати додаткові джерела доходу. Якщо це неможливо – максимально використовувати підсобне господарство. Допомагайте рідні у селі й виживайте разом. Об’єднуйтеся, кооперуйтеся. У когось родичі тримають корову, у когось – курей. Допомагайте їм реалізувати молоко, яйця. Те ж саме щодо овочів, фруктів, м’яса. Для країни 2017-й легшим не буде, очікується значна політична нестабільність, що може негативно вплинути на економіку.
– Ви вірите, що тяжкі часи минуть?
– Так, я вірю, що все мине. Думаю, що прогнози поширення війни не справдяться, більше того, тенденції до мирного врегулювання ситуації на Донбасі будуть зростати.
Після зміни виборчої системи у владу прийдуть нові люди. Чим іще добра мажоритарна система? Депутату в своєму окрузі потрібні помічники – молоді, енергійні, з вищою освітою. Із часом саме вони поповнять і штат радників Кабміну, і штат радників Верховної Ради, і штат радників Президента.
Спротив олігархату буде дуже сильним, і соціальне напруження та ті форми, у яких воно проявлятиметься, неминуче приведуть до певних змін.
– Скільки часу на це потрібно?
– В економічному реформуванні є три варіанти. Перший – це так звана шокова терапія, коли макроекономічна рівновага досягається за один рік, після якого починається економічне зростання, в тому числі й зростання добробуту нації. В економічній теорії це називається “автономне споживання” – коли ми не отримуємо доходів, але маємо що споживати. Один рік на мінімальних витратах протриматися можна, але для цього треба точно знати, що далі з кожним наступним роком почнеться зростання. Другий, більш поступовий, варіант реформування триває зазвичай 10–15 років. І третій, так званий еволюційний, обіймає життя одного-двох поколінь.
Я іноді студентам проводжу порівняння. На 20-ті роки минулого століття випали громадянська війна і розруха, а у 1940 році мали індустріалізовану країну, потужну у військовому відношенні.
1945 рік: європейською частиною Радянського Союзу війна прокотилася двічі – туди й назад, зруйнувавши увесь промисловий потенціал. І менш ніж за 20 років усе відбудували, людина полетіла у космос.
Наразі ж ми ніяк не можемо повернутися до рівня 1991 року. На відміну від Молдови, яка до тих показників уже відновилася, маючи конфлікт, а потім – невизначений статус Придністров’я.
– А можливо, ми на таке й заслуговуємо, адже щоразу обираємо не тих?
– Такий аргумент був би доречним за мажоритарної виборчої системи. Але, обираючи партії, ми не знаємо, хто там у списку. І ніяких претензій до жодного парламентаря висунути ми не зможемо. Партійна виборча система можлива лише у країнах розвинутої демократії і розвинутої економіки. Навіть у Великій Британії з її віковими традиціями демократії існує мажоритарна виборча система. Один із останніх прикладів – внесення до британського парламенту законопроекту про кримінальні фінанси. Згідно з ним від російських чиновників, багатіїв вимагатимуться довідки про те, що нерухомість у Британії придбана ними за законні (на момент придбання) гроші. Не нададуть – власність вилучатиметься. Наскільки це показове рішення буде втілене, побачимо, але і в нашої “еліти” перспективи не дуже радісні. Електронні декларації українських чиновників усьому світу подали сигнал: вони бояться і свій “кеш” тримають удома – не в західних банках. Бо починають розуміти: бігти їм нікуди.
– Щиро вдячна за економічний “лікбез”.

Ольга ЩЕГЛОВА.

· Це цікаво
Про якість державної еліти свідчить уміння домовлятися і ставити інтереси країни вище власних інтересів.
…У повоєнній Західній Німеччині для подолання розрухи зібралися разом представники усіх олігархічних груп, політичних партій і спільно прийняли рішення ставити на перше місце інтереси своєї держави і народу. Більше того, державна еліта знайшла прем’єр-міністра Ерхарда, який був звичайним професором провінційного університету, але чітко усвідомлював етапи подальшого реформування. Призначили, підтримали і не звільняли, аж доки він не провів усі реформи і не побудував у Німеччині те, що називається державою добробуту.
Ще цікавіший досвід відновлення повоєнної Японії, коли разом зібралися  представники не лише дворянських самурайських кланів та крупного бізнесу, а й кримінального світу – якудзи. І прийняли неформальну домовленість: відтепер на першому місці стоять інтереси японського народу. І той, хто зважиться діяти всупереч цьому рішенню, буде неминуче покараний згідно з тисячолітніми національними традиціями…