Найближчою важливою подією із життя Христа Спасителя, що наступає після Різдва, є Господнє Обрізання і надання Богонемовляті імені “Ісус”. Церковне свято з цієї нагоди відзначається 14 січня.  Цього ж дня молитовно згадують одного з отців Церкви – Василія Великого, архієпископа Кесарії Каппадокійської.

У святому Євангелії читаємо: “Як сповнились вісім днів, коли мали обрізати хлоп’ятко, назвали Його Ісус – ім’я, що надав був ангел, перш ніж Він почався у лоні” (Лк.2,21). Ісус Христос, як Бог і Законодавець, не був зобов’язаний виконувати релігійні приписи ізраїльського народу, та все-таки Він їм добровільно підкорився і їх зберігав.
У Старому Завіті обрізання було законом на знак союзу Бога з Авраамом і його нащадками. Цей обряд символізував, зокрема, зарахування до членів релігії і народу. Слово “обрізання” вживається в Старому Завіті часто в символічному значенні, коли йдеться про обрізання чи не обрізання серця, уст, вух, тобто про обов’язок упокорювати себе Господу та про гріх бунтувати проти Нього. Ісус Христос, будучи Сином Божим,  не потребував ніякого очищення, проте Він виконав цей припис. Показав неухильність Господньому закону, а також надав йому нового значення новозавітнього хрещення – водою та Духом Святим.
Церква у події Обрізання Ісуса Христа акцентує насамперед на жертві й самовідреченні – кожен християнин мусить практикувати обрізання від своїх похотей та злих намірів.
***
Василій Великий народився близько 330 року в Кесарії (нині – місто Кайсері в Туреччині) в знатній і багатій родині. Батька його шанували як успішного адвоката й викладача риторики. У сім’ї було десятеро дітей, з яких п’ятеро, а також матір Емілія, зараховані до лику святих.
Першу освіту Василій здобув під керівництвом батька. Після його смерті вирушив на навчання до Константинополя, згодом – до Афін. Опанував риторику і філософію, астрономію і математику, фізику і медицину.
У віці близько двадцяти літ, повернувся на батьківщину і став адвокатом. У цей же рік прийняв хрещення і почав служити читцем у церкві. Відчувши потребу відвідати святі місця, вирушив у чернечі обителі  Єгипту, Сирії і Палестини. Повернувшись із подорожі, роздав бідним свою частку батьківської спадщини й усамітнився на річці Ірис. Незабаром створив тут разом із однодумцями аскетичну чернечу громаду. Під час усамітнення святий Василій писав богословські праці. Невдовзі приєднався до догматичних спорів, які хвилювали регіон і Східну Церкву в цілому. Близько 362 року був висвячений на диякона, а через 2 роки – на пресвітера. Тривалий час займався адміністративними і церковними питаннями єпархії, проповідував. У 370 році очолив кафедру і залишався на ній аж до своєї смерті в 379 році.
Святий подарував світу велику духовну спадщину. Це твори догматичні, моральні, аскетичні, полемічні, пояснення Святого Письма, 366 листів. Він уклав текст Божественної літургії, приклався до формування вчення про Пресвяту Трійцю. Його визнають Великим Вчителем Церкви.
***
У народі відзначення Василевого дня, який розпочинав Новий рік (за старим стилем), є певним продовженням  обрядів Щедрого вечора чи свята Маланки (13 січня). Ще з ранку господині готували другу обрядову кутю – щедру. На відміну від багатої її заправляли маслом. Як і на багатий вечір, кутю також ставили на покуті. Крім того, жінки пекли млинці, пироги та варили вареники з сиром, щоб обдаровувати щедрувальників та посівальників. Щедрувальники обходили оселі звечора і до півночі. Дівчата-підлітки оббігали сусідів, а парубоцькі гурти “водити Маланку”.
На світанку наступного дня, на Василя, хлопці та чоловіки йшли посівати зерном. Збіжжя набирали в  рукавицю чи у торбину. Спочатку поспішали до хрещених батьків та інших родичів. Зайшовши до хати, посівальник сіяв зерном і вітав усіх із Новим роком: “Сію, вію, посіваю, з Новим роком поздоровляю! На щастя, на здоров’я та на Новий рік. Щоб уродило краще, ніж торік…”