Петро Могила, ім’ям якого названо цілий період в українській історії (“могилянська доба”), був сином молдавського володаря Симеона Могили та угорської князівни Маргіти. Симеон і його брати підтримували найтісніші контакти з Польщею, мали там маєтності, вступали в родинні зв’язки з тамтешніми магнатами. Однак, попри пропольські симпатії, родина Могил залишалася в православній вірі й не прилучалася до унії чи до католицтва. Брати Ієремія і Симеон Могили збудували православний монастир Сучевиця в Південній Буковині, знаменитий своїми внутрішніми й зовнішніми зелено-червоними фресками, а також сприяли завершенню будівництва православної церкви Успіння Пресвятої Богородиці у Львові, відомої ще під назвою Волоської. Вони не раз захищали інтереси львівських братчиків та інших православних. Дочка Ієремії Регіна Могилянка була засновницею трьох православних монастирів у Лівобережній Україні – Густинського під Прилуками, Мгарського під Лубнами і Ладинсько-Підгірського на річці Удаї. Тож не дивина, що Петро Могила став православним митрополитом.
Він був однією з найвизначніших постатей в історії православної Церкви в Україні. Він відмовився від блискучої політичної кар’єри в Польщі, яку забезпечували родові зв’язки, широка освіта та вроджена інтелігентність, і присвятив себе служінню Богу. В 1627 році молодий Петро Могила прийняв чернецтво у Києво-Печерському монастирі і за свої виняткові здібності удостоївся того ж року бути обраним архимандритом цієї давньої святині Української Православної Церкви. Очоливши 1633 року Київську митрополію, приділяв велику увагу впорядкуванню церковного життя, яке занепало за роки безправності та утисків. У часи перебування його на митрополичій кафедрі відбувся важливий Собор 1640 року, який підтвердив соборний устрій Української Православної Церкви. Відбувалися також єпархіальні Собори. Прагнучи зміцнити силу церковної організації, він підніс владу митрополита і єпископів на дуже високий рівень.
Митрополит Петро Могила відновив тісні зв’язки з православними Церквами Сходу, зокрема з Константинопольським Патріархом. На патріаршому престолі у Царгороді перебував тоді Кирил Лукарис, який особисто знав і цінував Київського митрополита. Він надав Петрові Могилі звання патріаршого екзарха з широкими повноваженнями. Київська митрополія вийшла з ізоляції, в якій вона перебувала довгі роки під неприхильною чужою владою.
У відомство православного митрополита Могили перейшли Софійський кафедральний собор у Києві та приписані до нього храми, Видубицький, Михайлівський, Пустинно-Микільський монастир, інші монастирі та храми. У 1634 році розпочалося відновлення Софійського собору, яке тривало впродовж десяти років. Митрополит наказав також розчистити          з-під нашарувань землі залишки Десятинної церкви, під руїнами якої віднайшли мощі святого рівноапостольного великого князя Володимира. Петро Могила своїм коштом відновив стару Церкву Спаса на Берестові, для розпису якої запросив художників з Криту, архітектора Октавіано Манчіні. Вони відновили також Трьохсвятительську і Михайлівську церкви Видубицького монастиря.
Значні здобутки тієї доби в галузі освіти, богословської науки. Тоді ж було упорядковано богослужбовий чин. У 1631 році, будучи ще архимандритом Києво-Печерського монастиря, Петро Могила заснував при ньому богословсько-філософську школу і невдовзі після того об’єднав її із школою Богоявленського братства. Об’єднана школа згодом отримала на честь її засновника назву Києво-Могилянської колегії (пізніше академії). Петро Могила вивів її на рівень найкращих вищих шкіл Заходу. Упродовж XVII– XVІІI століть Києво-Могилянська академія була осередком освіти не тільки для України, а й для всіх православних слов’ян.
За Петра Могили завдяки праці професорів колегії та її учнів розквітла православна богословська наука. До скарбниці православної богословської літератури увійшов твір “Православне сповідання віри”, який став основою догматичного богослов’я в духовних школах православного Сходу. Затверджене Собором 1640 року в Києві і схвалене східними православними патріархами, “Православне сповідання віри” було зараховане православною Церквою до символічних книг, тобто таких, які містять найавторитетніший виклад її віровчення. Авторами цієї праці була група видатних богословів на чолі з Петром Могилою.
Митрополит Петро Могила дбав про упорядкування та видання богослужбових книг. Особливо цінні його “Требник” і “Служебник”, де збережено особливості богослужбових чинів Української Православної Церкви та подано ряд відправ, відомих лише в Україні. Дотепер ці книги носять ім’я упорядника: “Требник Петра Могили” та “Могилянський служебник”. За активної підтримки митрополита Могили до циклу служб Великого посту було введено чин Пасії на згадку і прославлення страждань Христових. Запозичена з Заходу, ця відправа прижилася в Україні і стала невід’ємною частиною нашого церковного статуту.
За митрополита Петра Могили видано численні богословські праці, зокрема полемічні, а також історичні твори. Видавнича діяльність зосереджувалася в Києво-Печерському монастирі, де діяла своя друкарня.
Вірний православ’ю, Петро Могила мріяв про власний Український Патріархат, що згодом зв’язав би Схід і Захід, не потрапивши в залежність ні від першого, ні від другого. Золота доба митрополита Петра Могили закінчилася з його несподіваною смертю 1 січня 1647 року. У своєму заповіті, написаному незадовго до смерті, визначний український першоієрарх ствердив свою вірність православній вірі такими словами: “У святій вірі, в якій народився, виховався і з волі й ласки Божої достоїнство митрополиче, недостойний, на собі маю, в ній же хочу вік свій закінчити, стати перед величчю Господа мого”. Петро Могила похований зліва біля головного входу в Успенський собор Києво-Печерської лаври.
Протягом 14 років митрополичого правління Петро Могила зробив так багато, що, за словами видатного історика Михайла Грушевського, “залишив нестерту печать свого духа на всю дальшу історію Української Православної Церкви”.

Підготувала Марія ВІТРИЧ.