Ім’я заслуженого працівника культури України, кількох скликань депутата Великобагачанської селищної ради, курінного отамана українського козацтва Григорія Кузьмича СЕРЬОЖКІНА добре відоме не лише в його рідному краї. Адже за своє творче життя він дав путівку в широкий світ багатьом  народним хоровим колективам, які своїми піснями  звеличують рідну землю і хліборобську працю. Григорію Кузьмичу Серьожкіну 14 січня виповнюється 75 років. Він і нині очолює кілька творчих аматорських колективів.
Такий талант дається людині не випадково. Одначе для співочої малої батьківщини відомого у світі українського кобзаря Федора Кушнерика поява пісенних митців, таких, як Григорій Серьожкін, швидше закономірність, аніж випадковість.
Народився Григорій у січні 1942 року дванадцятою,  найменшою, дитиною у багатодітній хліборобській сім’ї і до закінчення шкільного навчання проживав у селі Остап’є Великобагачанського району. Голод 1933 й 1947 років пережили не всі його брати та сестри, залишилося семеро. Серед них – і майбутній маестро…
Нині в цьому селі проживають близько 2,5 тисячі мешканців, а раніше це було невелике містечко з 7-тисячним населенням, згадує Григорій Кузьмич. Там працювали цегельний завод, мануфактурні підприємства, функціонували кілька водяних млинів. Було з півдесятка церков, найвідоміші з яких – Хрестовоздвиженська, Троїцька, Миколаївська й Бузівська. Ще будучи учнем середніх класів, хлопець брав участь у шкільній художній самодіяльності, керував хором учителів. До речі, до школи Григорій пішов тільки в 1950-му, хоча мав би стати школярем на два роки раніше.
– У 48-му батьки не пустили до школи, бо гусей нікому було пасти, а в 49-му пішла навчатися старша сестра Катерина, – продовжує Григорій Кузьмич. – Адже тоді не вистачало зошитів і букварів, навчальних підручників, та й чоботи часто були одні на кількох дітей.
Незважаючи на матеріальні нестатки, батько Григорія виношував мрію, аби його найменшенький навчився грати на гармошці. Тож коли син ходив у 2 клас, йому в Козельщині на ярмарку купили гармонь. Спочатку хлопець самотужки підбирав мелодії. Та коли батько повів його в науку до відомого на всю округу баяніста Володимира Волошина з Великих Кринок, той запропонував придбати для Гриші баян. Купувати було ні за що, тож частково за зерно, частково за гроші Володимир Васильович продав Серьожкіним свій старий баян, з яким пройшов усі фронтові дороги… Варто додати, що батько Григорія Кузьмича був, як кажуть, майстром на всі руки: він – пічник,  столяр, розумівся на техніці, звів будинок для родини. Найменший син багато в чому успадкував батьківську науку. Однак справою його життя стала музика.
Повоєнним дітям доводилося працювати змалечку. Спочатку вони допомагали батькам по господарству, а трохи підрісши, доглядали за громадською худобою. Свої перші в житті гроші Григорій заробив, працюючи під час шкільних канікул на заготівлі сіна, силосуванні зеленої маси, підживленні сільськогосподарських посівів, доглядаючи за волами. Власне це були навіть не гроші, а трудодні, які додавалися до батьківських і на які потім у кінці року нараховувалося зерно.
– Біля бригадної хати (своєрідного адміністративного будинку колгоспу. – Авт.) вивішували табель, де було записано, скільки хто заробив. Але за робочий день ніхто з нас повного трудодня не заробляв, бо для цього треба було дуже багато працювати. Зазвичай було 0,25, 0,5 чи навіть 0,75 трудодня, і ми раділи, що заробили, – розповідає Григорій Серьожкін. – У дев’ятому класі я покинув школу й поїхав у Комі АРСР на заготівлю лісу. Мене ледве відпустили зі школи, бо ж був відмінником. Від колгоспу нас послали 15 осіб, з яких я був найменшим.
Звісно, хлопця манила романтика незвіданого. І краса безмежної засніженої тайги виправдала його сподівання. Та перш за все Григорію хотілося заробити грошей, аби придбати звичайнісіньку нормальну одежу. Адже 16 років – це й перше кохання, і перші зітхання. Тим паче, коли значна частина часу проходила на сцені, на публіці…
– За півроку для колгоспу нам треба було заготовити тисячу кубометрів лісу. Оплата – це ті ж самі трудодні, – продовжує Григорій Кузьмич. – Тож я заробив тоді 233 трудодні. У той час у колгоспі були максимум і мінімум трудоднів, які мали виробляти дорослі працівники. Якщо хтось не виробляв мінімуму, його навіть могли судити. А максимум, здається, сягав 190 трудоднів за рік. Ми ж виконали норму із заготівлі лісу за 3 місяці. Але то була тяжка праця на 45-градусному морозі, де 7–8-метрове дерево треба було спиляти, обрубати й спалити сучки, кіньми вивезти на берег судноплавної річки Вичегди й заштабелювати, щоб навесні сплавити до залізничної станції. До того ж і харчування там було недостатнє. Нас спасало сало, яке ми брали з дому.
По закінченні десятирічки були 3 роки служби в армії, де юнак пройшов не лише фізичний, а й моральний гарт. Тож і довірили Григорію Кузьмичу викладати співи в тій самій Остап’ївській ЗОШ, щоправда, вже Решетилівського району: в середині 1960 років відбувалися адміністративно-територіальні реформи.
Повертаючись до армійської служби, а вона проходила в Москві, слід додати, що в ті роки Григорій Кузьмич зустрічався з багатьма артистами й космонавтами, сам брав участь у художній самодіяльності, виступав в ансамблі пісні і танцю Радянської Армії. Під час служби Григорій спробував вступати до Московського та Київського сільськогосподарських інститутів. У ті роки він також закінчив Московський університет мистецтв імені Крупської, навчання в якому сприяло досконалому вивченню нотної грамоти. А потім було ще й Полтавське музичне училище, котре стало для сільського юнака справжнім храмом науки, де він удосконалював свої мистецькі здібності. Про той період життя Григорій Кузьмич, здається, може розповідати нескінченно.
З 1972 року Григорій Кузьмич Серьожкін – директор Великобагачанської музичної школи. Батьківську дорогу обрала справою свого життя й донька Марина, яка працює у Великій Багачці хормейстером чоловічого хору.
Григорій Серьожкін сповнений творчої енергії. За словами голови Великобагачанської селищної ради Юрія Саковського, Григорій Кузьмич – активний депутат селищної ради, якому не байдуже сьогодення місцевої громади. Він займається пошуковою роботою, цікавиться історією рідного краю. А ще працює із 5 самодіяльними художніми колективами, які мають високе звання народних. Зокрема це Остап’ївський чоловічий народний хор, якому в цьому році виповнюється піввіку, зведений народний хор санаторію “Псел”, чоловічий хор Великобагачанської школи мистецтв, чоловічий квартет “Берест”, котрий отримав звання народного у 2016 році, та зведений Красногорівський хор. Запрошують хормейстера й у цікавий дитячий колектив “Родинонька” села Скибівщина. Творчі колективи, з якими працює Григорій Кузьмич Серьожкін, – лауреати різних конкурсів і фестивалів, вони мають численні відзнаки й нагороди. Та все ж найвищою нагородою для воістину народного маестро є аплодисменти вдячних глядачів.
З роси й води Вам, Григорію Кузьмичу, міцного здоров’я, мирного неба й подальших успіхів на творчій ниві!

Людмила ДАЦЕНКО
“Зоря Полтавщини”