Наш земляк із Диканьки Олександр Юренко захищав Україну добровольцем у складі 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар”, а потім – штатним офіцером у складі 2-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Він не зі слів знає, що таке війна, втрата друзів і як це – боронити Вітчизну від агресора.
Навертаються сльози на очі, коли роздивляюся привезений Олександром Павловичем із військової служби український прапор. На стязі – автографи бойових побратимів і волонтерів. “Україні – життя, Богові – душу, честь – нікому”, – зазначив Володимир зі Львова. “Вітер в обличчя, автомат в руках, Україна в серці”, – написав Олексій (“Мангуст”) із Запоріжжя. “Найкращому психологу 2 БТГр від санінструктора Юрія з поліського краю”, “Самій справжній людині та офіцеру. З повагою “Філософ”, “Людині, якій я довіряю більше, ніж собі. Командир ВМЗ ст. с-нт Дубовик, м. Київ”. “Пусть этот год останется в памяти как приключение, в котором мы остались живы. Брат І и Брат ІІ (Кравченко Саша и Леня, г. Одесса)”… І таких щирих зізнань і побажань – десятки.

…Розмову починаємо не про самого Олександра Павловича, а про Віталія Біляєва (позивний “Скіф”) з Великих Будищ Диканського району, який нині служить стрільцем-санітаром у 72-й ОМБр. Він відзначився безприкладною мужністю. У лютому  2016-го хлопець із київської роти почесної варти – елітного підрозділу, в якому служив за контрактом, добровольцем пішов в АТО і потрапив в одну з найгарячіших точок – під Докучаєвськ. Здобув серйозний вишкіл на Яворівському полігоні (Львівщина), де навчання проводили американські інструктори за стандартами НАТО. Брав участь у військовому параді на Хрещатику з нагоди 25-ї річниці Незалежності України.
Шостого листопада у програмі “ТСН. Підсумки” показали сюжет військового кореспондента Андрія Цаплієнка про те, як перший заступник секретаря РНБО генерал-полковник Михайло Коваль вручає відзнаки Міністерства оборони України – медалі “Авдіївка. Промзона. Стояли на смерть” групі бійців 72-ї ОМБр. Серед них був і Віталій Біляєв. Через чотири дні по тому був смертельно поранений командир відділення Сергій Ходоровський, якого Віталій виніс на собі. У нього на руках воїн і помер. Наш земляк отримав контузію… Пишаємося тобою, Віталію, твоєю безстрашністю!
Говорячи про ювілейний парад до Дня Незалежності, Олександр Юренко згадує, яке щире піднесення відчув, коли Президент України Петро Порошенко вручив командиру їхньої легендарної бригади полковнику Андрієві Соколову пам’ятний бойовий прапор. Приємно, каже, було бачити по телевізору знайомі усміхнені обличчя. Як от лейтенанта Василя Коряка, який разом із підлеглими бійцями протитанковою керованою ракетою підбив ворожу БМП.
– Мені першому від імені командування батальйону і бригади пощастило цих хлопців нагороджувати, – ділиться враженнями Олександр Юренко.
Розповідає, яких зусиль мав докласти, аби в серпні 2014 року потрапити в зону бойових дій, у добровольчий батальйон “Айдар”. Перед цим неодноразово довелося оббивати пороги райвійськкомату, де чоловікові ввічливо нагадували про його вік – 55 років. Тому шукав контакти з добровольчими батальйонами. На той час вони були переповнені, у резерві людей стояло більше, ніж числилося в штаті. Випадково вийшов на чоловіка, пов’язаного з “Айдаром”, той коротко повідомив: “Приїжджайте, ми на вас подивимося”.
Історик за фахом і за покликанням, соціолог, Олександр Павлович Юренко мав і певний військовий досвід. Строкову службу проходив у батальйоні зв’язку навчального центру “Десна”. У 1984 – 1986 роках був призваний до лав радянської армії як офіцер. Став заступником командира роти з політичної роботи. Його патріотичний порив поїхати в зону АТО був зумовлений Майданом. У Київ чоловік поїхати не зміг, але 21–22 січня 2014 року, коли розпочалися протестні  акції біля облдержадміністрації (на щастя, безкровні), у найлютіший мороз стояв на полтавському майдані. Пліч-о-пліч з іншими активістами створювали сотню самооборони, чекали сутичок із “Беркутом”…
– У Києві на Майдан вийшли десятки тисяч людей, стояли там цілодобово. В Полтаві люди боялися. Виходили протестувати вдень і розходилися на ніч, – пригадує події майже трирічної давнини. – Як кажуть, перейшов Рубікон, дороги назад уже нема. Відчував себе так, немов на київському Майдані, жив цим. Чи змінив мене Майдан? Ні, мої дії були прогнозовані – як підсумок усього життя.
Ядром, осердям “Айдару” стали майданівці. Вони пішли обороняти Україну в травні-червні 2014 року, коли вітчизняні Збройні сили були малоспроможні, коли стрімко розповсюджувався сепаратизм і загрожував не тільки Донецькій, а й Харківській і навіть Полтавській областям. Розпочалася відкрита російська агресія, а по суті – війна. Усю серйозність становища Олександр розумів. Добровольцем на передову його не брали, але чекати офіційної пропозиції від військкомату вже не міг.
В “Айдарі” доля випадково звела з “Батею” – Валентином Лихолітом, який виконував обов’язки начальника штабу батальйону, а насправді, за словами майора Юренка, був неформальним командиром “Айдару”. Родом він із Кіровоградщини. Там займався фермерством, а паралельно – військово-патріотичним вихованням молоді. Чому “Батя”? 48-річний чоловік не вирізнявся ні кремезною статурою, ні басовитим голосом. Даний йому бойовими товаришами позивний – це швидше і посада, і звання. “Батя” – військовий не за фахом, а за покликанням, прапорщик, колишній афганець, поранений у боях, умів дати раду всьому і всім. Він був справедливим, любив і розумів людей, не кидав їх і не зраджував. Бійці його поважали і слухалися в усьому.
– Офіцер? – запитав Юренка “Батя” при зустрічі.
– Офіцер, – відповів той.
Поглянувши на чималий рюкзак (Олександр Павлович збирав спорядження ретельно, на відміну від багатьох чоловіків, які приходили без нічого), “Батя” запропонував йому виконувати обов’язки заступника командира батальйону з тилового забезпечення.
– Який із мене тиловик? – спробував запротестувати.
Зрозумівши, що іншого шансу залишитися в батальйоні немає, погодився. Без офіційного запису, без оформлення, без оплати. По суті виконував обов’язки заступника командира батальйону на волонтерських засадах – як міг і скільки міг. Держава забезпечувала бійців лише зброєю і боєприпасами, усе інше – продукти, необхідне спорядження, медикаменти, одяг – давали люди. Одним із обов’язків Олександра Юренка стала співпраця з волонтерами, прийом вантажів, що надходили з різних областей України і вдень, і вночі.
Було важко, але саме там, під Старобільськом Луганської області, наш земляк знайшов справжніх друзів, стосунки з якими не обірвалися до цього часу. Щира чоловіча дружба – це єдина вигода, яку здобув на сході України, вважає Олександр Павлович.
Жити йому довелося в холодній бетонній “конурі”. Захворів, з’явилася підозра на пневмонію. Постав вибір: або лягати в місцеву лікарню, де не було навіть матраців на ліжках, або їхати лікуватися додому. Їхав додому з твердим наміром обов’язково повернутися назад. На передову готовий був піти навіть рядовим бійцем. “Айдар” дав нетривалий, але хороший досвід. До того ж зблизився з людьми, які воювали на сході або підтримували боротьбу за незалежність як волонтери. Переконання зміцніли.
За його словами, з часом в “Айдарі” почалися неполадки. “Батю” від командування відсторонили, хоча він проявив себе з найкращого боку, був поранений у бою, нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Держава так і не спромоглася присвоїти йому офіцерське звання. “Баті” запропонували командувати взводом у 72-й ОМБр, і він не став у позу, погодився, хоча був позаштатним радником міністра оборони і мав зв’язки серед вищого командування ЗСУ. І тут він також став “Батею” за своїм реальним статусом: великим моральним авторитетом серед бійців. На жаль, доля поки що не прихильна до нього. Нині Валентин Лихоліт перебуває під слідством.
– “Батя” поплатився за те, що поряд із героїчною боротьбою айдарівців (протягом 2014 – 2015 років більше ста осіб загинули) траплялися окремі негідні вчинки. Але айдарівці самі жорстко розбиралися з тими, хто вчиняв неподобства, виганяли із батальйону, – зізнається Олександр Юренко. – І все ж навіть ложку дьогтю в бочці меду помітно. Почалося з’ясування стосунків, це не найкращим чином вплинуло і на виконання бойових завдань.
***
У першу річницю Майдану Олександр Юренко побував на місці загибелі Небесної Сотні й дав собі обітницю повернутися на фронт. Укотре звернувшись до райвійськкомату, отримав відмову. Мовляв, давно списаний, на обліку не стоїть, немає навіть особової справи.
– Шукайте, запитуйте в Києві, за місцем попереднього військового обліку, – різко відреагував на таку несправедливість, адже вважав і вважає, що треба звертати увагу не на вік, а на реальні людські можливості.
У собі відчував і силу, і бажання бути потрібним Батьківщині. Пройшов військово-лікарську комісію. У квітні 2015 року його призвали за четвертою хвилею мобілізації. Місяць навчався у військовому інституті при Київському національному університеті імені Т.Г. Шевченка, здобував навички офіцера по роботі з особовим складом.
– Просив направити мене в зону бойових дій, – буденно розповідає Олександр Павлович. – Розумів, що це війна, в якій вирішується доля країни. Така позиція, переконання – це родинне. Мої батьки, Павло Степанович і Марта Іванівна, були фронтовиками. Пройшли всю війну. З дитинства прищеплювали мені патріотизм. Батько на війні був політруком роти, згодом командував протитанково-винищувальною артилерійською батареєю. Про Другу світову багато розповідав, та й мав що розказати. Свого часу став переконаним комуністом, я від цього не відхрещуюсь, але за всю війну нікого з підлеглих не покарав, хоча й був дуже вимогливим.
Робота з людьми занедбана, – з гіркотою констатує мій співрозмовник. – Хоча люди на війні потребують особливої уваги. Тому з початку 2015 року в Збройних силах України ввели нову посаду – офіцер-психолог. Саме на неї мене й призначили в механізований батальйон легендарної 72-ї гвардійської стрілецької бригади, сформованої ще в роки Другої світової війни. Дорогою від одного солдата-відпускника почув, що саме другий батальйон, який стоїть під Гранітним на Маріупольському напрямку, – “це жесть!”. Туди й попросився і не пошкодував жодного разу! З першого й до останнього дня служби фактично виконував обов’язки заступника командира батальйону по роботі з особовим складом.
Хто уважно стежив за телевізійними новинами, не раз бачив Олександра Юренка у відеосюжетах.
– Вік для мобілізації не має значення, – запевняє Олександр Павлович. – На жаль, сучасна молодь слабка, особливо фізично, а люди старшого віку часом можуть дати фору 30–40-літнім.
Під Гранітним Волноваського району бійці утримували рубіж оборони у бік Старогнатівки і Мирного. Розмежування проходило по річці Кальміус, а за 300 – 500 метрів була вже так звана “ДНР”. Постійні обстріли, диверсійно-розвідувальні групи, тож не розслаблялися ні на мить. Із Гранітного передислоковувалися у селище Мирне, на початку березня – під Новотроїцьке, на лінію зіткнення з противником, який займав позиції під Докучаєвськом. За насиченістю бойових дій Гранітне – це не Широкине, не Піски, не Авдіївка, але входить у десятку найбільш гарячих точок АТО. У результаті обстрілів, підривів на розтяжках гинули рядові бійці й офіцери, мирні люди.
З гіркотою згадує Олександр, як доводилося повідомляти рідним про смерть бійців, супроводжувати тіла до місць останнього спочинку, хоронити бойових побратимів. У пам’яті навіки залишаться солдат, батько двох дітей Тарас Шевченко з Івано-Франківська, старший сержант Олександр Басюк із Шаргорода Вінницької області, Олександр Ісаєнко з Орджонікідзе (нині – Покров, Дніпропетровська область), старший лейтенант, батько двох дітей Іван Віхтюк із Хмельницька, прапорщик Віталій Олійник із Київщини, старший солдат Анатолій Ліхтарчук із Миколаєва… Вічна їм пам’ять!
Поступово українські бійці налагоджували стосунки з місцевим населенням, яке зверталося до них по допомогу продуктами, ліками, медичним забезпеченням. Із 1 вересня 2015 року розпочалися заняття у відремонтованій школі Гранітного, а з листопада відновив роботу дитячий садочок. Це були стабілізуючі фактори. Солдати й офіцери ходили до дітей на свята, приносили подарунки, організовували концерти приїжджих артистів. Люди побачили: українські військові зовсім не такі, якими їх видавала російська пропаганда.
Головним завданням Олександра Юренка стала підтримка військової дисципліни, з якою в армії були значні проблеми. За четвертою хвилею мобілізації вже призивали всіх, кого могли, навіть із вадами здоров’я. Добровольців приходило значно менше, соціально неадаптованих людей – навпаки, більше. Значна частина мобілізованих були схильні до зловживання спиртними напоями. І все ж спільна біда зближує людей, спонукає до проявів колективізму й інших позитивних якостей. Навіть серед “аватарів” є розуміння, кого і що вони захищають – свою рідну країну, свій народ, свою землю. І – жодних мовних бар’єрів!
– На фронті, як і в тилу, неприпустимі зневага, черствість, неуважність і байдуже ставлення до людей, – говорить майор Юренко. – Не слід забувати відзначити бійця, якщо він того заслужив, – від державної нагороди до простого рукостискання і щирого людського “спасибі”.
Відбувається розлам в історії, – коментує співрозмовник моє запитання щодо оцінки війни в нашій державі. – Україна бореться не просто з “руським міром” та його проявами (“ДНР”, “ЛНР”), а й із колишнім “совком”, наскрізь прогнилою системою. Ця рана, завдана Росією і Путіним, кровоточитиме довго. Імперське завдання – знекровити Україну, перетворити її на Малоросію. Цього допустити не можна. Зрозуміло, що насправді Донецьк і Луганськ їм не потрібні. Ми мали реальний шанс повернути їх Україні ще в липні-серпні 2014 року. Народ був налаштований рішуче, проте влада виявила політичну слабкість.
Олександр Юренко, незважаючи на вказівку Генштабу про обмеження віку охочих служити за контрактом 40 роками, прагне бути якомога кориснішим своїй Батьківщині і знову потрапити на фронт, тим паче, що бригада зробила представлення на нього в Міністерство оборони. З 24 вересня по 6 жовтня на полігоні “Широкий Лан” під Миколаєвом відбулися бригадні тактичні навчання з бойовою стрільбою, в яких узяв участь і наш земляк. За сумлінне виконання службових обов’язків, вагомий внесок у справу підвищення обороноздатності держави, високий рівень виконання навчально-бойових завдань офіцера нагороджено грамотою командувача військ оперативного командування “Північ” Сухопутних військ ЗСУ.
– Попри всі огріхи й біди нашого керівництва вірю, що Збройні сили України вистоять у цьому страшному поєдинку. Тим паче, що наша армія – разом із народом. Як тут не згадати диканських волонтерів – одного й другого Сашу Онищенків, Олександра Братського, Ніну Моргунову й очолюваний нею жіночий батальйон, Таню Біляєву та багатьох інших. Завдяки таким людям українське військо змінюється на краще, мужніє й сильнішає, а в державі буде лад.

Валентина ДІДЕНКО
Журналіст