Цього сивочолого чоловіка полтавці щодня можуть зустріти на вулиці, коли він прогулюється із песиком. Або й далі від міста, на дачному масиві, де його чекають і зустрічають зграйки чотирилапих кудланів: там – чотири, там – семеро на шляху в півтора кілометра від кінцевої зупинки. Зустрічають, шаленіючи від радості, бо взимку рідко хто проходить цією вулицею, та ще й із торбинкою гостинців для голодних тваринок.
Ще недавно член НСЖУ, заслужений журналіст України Микола Качала працював відповідальним секретарем редакції “Зорі Полтавщини”, а коли пішов на заслужений відпочинок далеко не у свої 60, за першим же проханням повертався в редакцію, коли треба було комусь допомогти чи замінити на якийсь час. Знаємо, що він і зараз “на зв’язку”, аби лиш обставини дозволяли. А цього разу запрошуємо Миколу Петровича КАЧАЛУ на розмову з нагоди його 70-річчя.
– Ви все життя працювали в журналістиці, хоч про неї, здається, зовсім і не мріяли в юності, як зазвичай буває. Це так доля втрутилася?
– Останні три шкільних роки я навчався в Гадяцькій школі-інтернаті, яку очолював Михайло Андрієвський (пізніше його удостоїли звання Героя Соціалістичної Праці). Він – історик, і його уроки були для мене найцікавішими, хоч подобалися й астрономія, література, мова – німецьку добре знав. Але вибір був поза сумнівом: історичний факультет Полтавського педінституту. Під час навчання уже на третьому курсі наприкінці травня потрапив на республіканські змагання – велосипедні перегони, десь поблизу Копилів. І хтось із тренерів занепокоївся, що не бачить там представників місцевої преси, а оскільки я фотографував змагання, попросив дати інформацію в газету. Я написав якісь двадцять рядків тексту і поніс у “Комсомолець Полтавщини”. Інформацію надрукували в спортивній добірці під рубрикою “Турнірна орбіта”, а під нею підпис – М.Качала. Завідувач відділу учнівської і студентської молоді Валентин Посухов сказав: “Приходь через кілька днів, газету подаруємо”. Ми познайомилися ще в інституті, тож він розповів, що їде на місяць зі студентським загоном в Тюмень, і попросив замінити його в редакції на цей час. Мовляв, у тебе вийде, ти нам підходиш. Я, звісно, вагався і трохи було страшно, але погодився. Допомагали порадами вже відомі журналісти Зінаїда Мироненко, Іван Кулик. І звідтоді я писав для газети як позаштатний автор, а по закінченні навчання редактор Павло Клименко запропонував роботу в “Комсомольці Полтавщини”. На той час у мене там уже було багато друзів, які потім стали відомими поетами, прозаїками, – Феодосій Роговий, Тарас Нікітін, Михайло Казидуб, Анатолій Островерхий, Михайло Шевченко. А ще тоді ж, через кілька місяців роботи, я рік служив на Далекому Сході в армії – в редакції дивізійної газети. Там вся редакція складалася із українців. То була також практика – писав, фотографував, макетував.
– Ось так буває, один лише візит до редакції – і все різко змінилося…
– Іноді думаю, що якби не потрапив до газети, може, став би професійним істориком, викладачем. Бо на другому курсі професор Антон Самійлович Черевань (до речі, перший на Полтавщині доктор історичних наук!) із п’ятдесяти студентів вибрав трьох і запропонував наукову роботу – в архівах. Я написав дослідження на тему “НЕП на Полтавському паровозо-ремонтному заводі”, виступив із доповіддю перед робітниками одного із цехів. А інші двоє – нині відомі науковці: доктор історичних наук Микола Якименко і кандидат історичних наук Олександр Єрмак.
– Випускники факультету журналістики більше знали теорію, коли приходили в газету, а Ви почали опановувати професію відразу із практики. Що було найбільшим відкриттям у журналістиці?
– Сам процес створення газети. Чотири роки працював кореспондентом, завідувачем відділу, але цікаво було спостерігати за роботою відповідальних секретарів – Михайла Свириденка, потім Андрія Нанкевича. Андрій Андрійович це помітив і запропонував попрацювати його заступником. А коли він перейшов у “Зорю Полтавщини”, я став відповідальним секретарем. Якраз перед тим побував на навчанні з цього профілю в Москві. Повернувся звідти, а мені сказали, що ось, дві сторінки газети зверстано, а ще дві доробляй, бо Андрій Андрійович пішов у партійну газету. Наступні сім років то була моя робота.
– Затим – посада редактора “Комсомольця Полтавщини”. Щось змінилося в газеті, коли Ви її очолили?
– Це теж було несподіванкою – Іван Сидорович Бокий їхав працювати в Київ і запропонував мою кандидатуру на цю посаду. Звичайно, вагався, але колектив був сильний, було з ким працювати, сподіваючись на підтримку. Щось дуже змінювати не було потреби, газета мала свої традиції, але десь через місяць-півтора запровадили сторінку “Резонанс”, де відстежували дієвість газетних виступів. Тоді це помітили і в “Зорі Полтавщини”, дали інформацію. Оновлювали рубрики, шукали нові теми. Працювали з практикантами, приходили на роботу нові люди. Пригадую, як приїхали на практику троє студентів факультету журналістики Київського держуніверситету з цікавими прізвищами: Суддя, Милосердний і Неїжмак, що було приводом пожартувати. Нині Віталій Суддя – відповідальний секретар парламентської газети “Голос України”, Василь Неїжмак представляє Полтавщину в цьому виданні, а Василь Милосердний – власкор Українського радіо в Одеській області. Змін було багато, бо старші колеги йшли працювати в інші видання чи організації, до нас приходили молоді журналісти. Сім років я був редактором, а загалом у “Комсомольці Полтавщини” – вісімнадцять. Ще працюючи кореспондентом, одного разу на обласному конкурсі кондитерів познайомився зі своєю майбутньою дружиною, вона туди прийшла вболівати за подругу. І ось з Іриною Федорівною ми вже сорок один рік разом, наша донька Вікторія стала адвокатом, внучка Вероніка закінчує середню школу. Час біжить!..
– Після молодіжки Ви прийшли в “Зорю Полтавщини” – і то вже зріла пора, вершинна…
– Прийшов сюди у липні 1989 року заступником відповідального секретаря, бо Володимир Львович Майорчик саме готувався йти на заслужений відпочинок. Тоді була така традиція в партійних газетах – готувати собі наступника на посаді. І вибір припав на мене. Газета виходила шість разів на тиждень, тираж складав і 140 тисяч примірників.
– Очолювати такий штаб редакції, який контролює весь процес, звісно, було дуже відповідально.
– Так, треба відібрати, згрупувати найбільш актуальні матеріали, але й найбільш читабельні на цей момент, і видати їх своєчасно. Бувало, прямо в номер ішли й цілі сторінки. У штаті було шістдесят працівників, серед яких десять власних кореспондентів у районах, тож часом і нелегко було вибирати найважливіші з багатьох матеріалів. Але найкращим для мене був той момент, коли з друкарні вже привозять свіжу газету, коли розгортаєш її і бачиш, що зроблено все, як хотілося, дотримано всіх вимог, кожен матеріал – на своєму місці. Й головне – газета цікава читачам, було приємно, коли її починали читати ще під час верстки працівники друкарні. Перший рік я працював із Леонідом Федоровичем Кізем, потім редактором став Леонід Думенко, а я тоді ще був заступником секретаря, тож Леонід Васильович посилав мене й у відрядження з фотоапаратом. А потім було багато роботи у “штабі” – почали видавати додатки до газети, які виходять і сьогодні, дбали про сучасне оформлення номерів, з’явився п’ятничний випуск у форматі А-3. Хотілося час від часу виїздити у відрядження, але така специфіка роботи – завжди мав бути на місці.
– З фотоапаратом Ви не розлучалися ще зі студентських років і зараз не розлучаєтеся?
– Ні, він завжди зі мною.
– Пригадую, як Ви розповідали, що в перші дні у відпустці щоразу важко було забути про газету й просто відпочивати, снилася робота. Але настав час відпочинку, так уже все влаштовано. Важко було прийняти ці зміни?
– Часто ще й зараз сниться: треба ставити в номер матеріал, а не встигаєш, біжиш – вимагаєш пришвидшити роботу, бо графік… Як ото після інституту студентові ще сняться екзамени.
– І є що згадати, адже скільки було й екстриму, і курйозів.
– Так, відразу пригадується, як у “Комсомольці Полтавщини” ми друкували детектив наших колег і вийшла чергова подача в день смерті генсека Леоніда Брежнєва – із заголовком: “Смерть, яка влаштувала всіх”. І сприйняли це “нагорі” дуже специфічно – мовляв, до чого ж ви додумалися! Кілька наступних номерів вийшло без колонок із детективом, а потім додрукували його під іншим заголовком. А загалом є що й кого згадати, наприклад, цікаві бесіди із Олександром Ковінькою, Пилипом Бабанським, Павло Загребельний до нас приїздив, я фотографував багатьох артистів – Анатолія Солов’яненка, Діану Петриненко, Леоніда Бикова…
– То що таке пенсія, що таке вік – можна із цим жити?
– Одна із древніх китайських настанов якраз і радить: забудь свій вік, не оцінюй себе за роками.
– Мудро, тим паче, англійські дослідники доводять, що нині старість починається значно пізніше, ніж вважалося не так давно.
– Життя триває, доводиться наздоганяти те, що було упущено – бувати на природі, попрацювати на дачі: в саду й на городику, погуляти біля річки, поспілкуватися із внучкою, пофотографувати. Й у “Фейсбуці” почуваєш себе “на зв’язку” із друзями, колишніми колегами.
– Залишайтеся “на зв’язку”, Миколо Петровичу!
Колектив “Зорі Полтавщини” щиро вітає Миколу Петровича Качалу із
70-річчям. Зичимо на довгі літа козацького здоров’я, сімейного благополуччя, життєрадісних нових творчих відкриттів!

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”