Вкотре члени координаційного центру “Громада Полтавщини” Наталія Костіна й Олексій Кабушка та волонтери з Кременчука Ізіда Данільченко й Олександр Пацкан зібралися навідати українських бійців на сході. Цього разу вирішили їхати до воїнів разом. Завантажили автівку майже доверху необхідним – поклали сонячну батарею, відремонтований генератор, теплі речі, ліки. “Дотрамбували” гостинцями – солодощами, домашніми пиріжками, дитячими малюнками, виготовленими школярами оберегами й подарунками для захисників, поклали розписану фарбами лаву й дві картини. Усе – для бійців 2-го механізованого батальйону 30-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

Час виїзду волонтерам довелося перенести з ранку суботи на вечір п’ятниці через погоду, точніше негоду. Спочатку дощ, який замерзав, а потім сніг, що присипав ожеледь, остаточно переконали: цього разу треба їхати в ніч, бо ранком вже необхідно бути на місці. Дванадцять довгих годин шляху попереду…
Щоби прогнати сон, волонтери дорогою розмовляють. Проїжджають Кам’янку Ізюмського району Харківської області.
– Ось сюди доходила війна, – говорить Олексій Кабушка. – Мінометні батареї десь он там стояли, – показує в темряву з вікна. – Четвертого травня 2014-го вперше сюди приїхав. Привезли тоді хлопцям макаронів, круп, картоплі. А вони кажуть, що нема навіть у чому те готувати. Поїхав купив емальоване відро. У ньому макарони й зварили…
– А в мене перший виїзд на війну був у 2015-му. І відразу – в Донецьк. Міняли тоді двох їхніх, полонених, на наших танкістів. Запам’ятався виїзд на все життя, – пригадує Олександр Пацкан.
Уранці минаємо центр Селидового, яке за 44 кілометри від Донецька. Там саме розростається місцевий базарчик. Одна черга – до столу за м’ясом, а інша – до молоковоза. Місто прокидається суботнього морозного ранку. Живе.
Дорогою зупиняють волонтерів на одному з блокпостів.
– Доброго ранку. Хто ви? Звідки їдете й куди? – питає черговий.
– Волонтери з Кременчука й Полтави. У 30-ту бригаду, – відповідає водій Олександр Пацкан.
– Що везете? Нічого забороненого? – продовжує боєць.
– Ні, лише гуманітарну допомогу, – говорить Олександр. Коротко перелічує вміст авто.
– А зброю? Патрони? Відчиніть, будь ласка, задні дверцята, я огляну салон. Можете відкрити бардачок? Я в них особисто знаходив патрони, – пильнує черговий.
– Та будь ласка. Тільки навіщо ми  будемо зброю везти туди? Невже її там бракує? – озвучує риторичне запитання водій. Про це, мабуть, подумали й інші чотири пасажири авто.
– Спасибі. Можете їхати. Щасливої дороги! – відпускає волонтерів боєць.
Через кілька годин кременчужани й полтавці врешті приїздять у Волноваху. Звідти вже й вирушать у супроводі військового на позиції навідати бійців. Зустрічає волонтерів заступник командира батальйону по роботі з особовим складом майор Ігор Назарчук (позивний “Сталевар”). Поки показує шлях, пасажири авто розмовляють про стан справ у батальйоні, ситуацію на позиціях, ставлення людей до конфлікту на сході…
– Мої обидва діди пройшли фронтами Великої Вітчизняної. Один партизанив, інший артилеристом дійшов до Польщі. Прошу його: “Діду, розкажіть про війну”. Він плаче. Тепер я його розумію… Доки війна не торкнеться людини зосібно, вона не усвідомлює наслідків, – резюмує “Сталевар”.
На одну з позицій у районі Новотроїцького волонтерам – зась. Небезпечно.
– Та ви ж знаєте, ми готові їхати. Доберемося. Треба ж віддати хлопцям передачу, – намагається вмовити “Сталевара” Наталія Костіна.
– Ні, – безапеляційно відказує він. – Волонтерів берегти треба. Ви залишайте передачу в штабі, а ми відправимо.
Так і вчинили: частину гуманітарки вивантажили в розташуванні, а з іншою поїхали до бійців. На одному зі взводно-опорних пунктів волонтерів зустріли кілька вояків. Разом із гостинцями гості з Полтавщини передали захисникам підписаний кременчуцькими ліцеїстами прапор. Попросили армійців теж залишити привітання на іншому синьо-жовтому стязі. Бійці охоче зголосилися, а подарований учнями прапор вивісили на позиції замість свого, пошарпаного вітром. Саме його згодом для школярів підписав “Сталевар”.
Лишив на синьо-жовтому стязі привітання віршованими рядками Володимир “Ніндзя” із Вінницької області. Про Полтаву відгукується тепло. У 2014-му закінчив місцевий військовий коледж сержантського складу.
– Я служив у Борисполі. Сюди прикомандирований. Два місяці на війні. У Збройних силах України – вже дев’ять років. Хочу служити, стати офіцером Збройних сил. Це – моя мрія. Мої дід і прадід були офіцерами, – розповідає “Ніндзя”.
Говорить, талант до написання віршів у нього від мами:
– Ще до війни почав їх писати. На різну тематику. Нині – чимало про те, що переможемо війну. Дружині пишу про кохання, про те, як скучаю за нею, донечкою, хочу додому, – робить паузу боєць. – Всі хочуть додому…
– Давайте вийдемо у бінокль поглянемо, де позиції “сепарів”? – пропонує Наталія Костіна.
– Не раджу, – каже Володимир.
– А ми минулого разу дивилися.
– Пощастило, що снайпера не було. Інакше не дивилися б.
– А далеко вам до позицій противника? – цікавлюся.
– Он посадочку бачите? – відповідає “Ніндзя”. – Часом вони там є, часом – ні.
Розраджують на позиції бійців чотирилапі друзі. Їх у армійців багато: і коти, й собаки. “Ніндзя” розповідає, що читає книги, які волонтери привозять. Мають бійці й телевізор, але українських каналів є лише кілька.
– Інші – “Спар-ТВ”. Переважно їх, проклятих, вишка ловить, – каже Володимир. – Ще слухаємо радіо “Армія FM”. У кінці листопада приїздила Яна Холодна (начальник Центральної телерадіостудії Міністерства оборони України. – Ред.). Тоді й привезла приймач, його налаштували. Хороше радіо, моральна підтримка.
Доки спілкуємося з вояками, на блокпосту в Новотроїцькому збирається невеликий полтавський “десант” – бійці з Глобинського, Гребінківського, Миргородського, Карлівського районів. Поки можна, з’їхалися хоч ненадовго побачитися з краянами.
– У нас на позиції відносно спокійно. Тільки “гості” частенько лазять – ДРГ (диверсійно-розвідувальні групи. – Ред.), – розповідає Олександр “Фіть” із Карлівки. – Служу з першої хвилі мобілізації. Через рік підписав контракт до особливого періоду. Навесні виповниться три роки, як я на війні. У 30-ці – вже рік.
– Я – з четвертої хвилі. Це вже на контракт пішов. Уклав на півроку, але, можливо, продовжу. Вирішив підписати контракт, бо маю досвід. Багато бачив. Пройшов Авдіївську промзону. Подумав, що зможу допомогти молодим контрактникам, порадити, навчити, пояснити. Нині багато солдатів, які приходять, дуже бояться. Вони ж тільки на полігоні тренувалися. Тому спілкуюся з ними, ділюся досвідом. Розповідаю, що робити при обстрілі, при відході, щоб не було паніки. Та й немає заміни. Хлопці з 90-го батальйону 81-ї бригади, з якими служив, пройшли пекло. Багато не хочуть повертатися туди знов. Прагнуть переступити, забути й жити спокійним мирним життям, – говорить Петро “Потап” із Гребінки. – Коли мої знайомі дізналися, що йду на контракт, просили, щоб не підписував, рідні відмовляли. До останнього їм не казав. Пройшов комісію. Тоді тільки зізнався: “Післязавтра в мене потяг”. Можливо, якби раніше сказав, то відмовили, а так забракло часу. Не можу просто сидіти вдома й ходити на роботу, ходити на роботу й сидіти вдома. Якби родина була, то, може, й лишився б… Я не знаю, скільки ще триватиме ця війна. Ніхто не знає. Можна домовитися, щоб її припинити. Проте вона, певно, комусь на руку й відбувається відмивання великих грошей.
Едуард “Юлік” із Миргорода служить у лавах ЗСУ з 2011 року. В         30-ту бригаду на постійне місце служби його перевели влітку цього року. Розповідає, що йому, бійцеві повітряних сил, найважче було звикнути жити під землею. Освоювався два місяці.
– Тут чимось навіть краще служити, ніж у минулій частині. Люди кращі. Уже звик і їжу варити на вогнищі, й прати. Самостійним став, це точно (посміхається). Уже так звик до їжі на вогнищі, що, здається, приїду додому й не знатиму, як впоратися із газовою плитою, шукатиму, куди дрова підкладати, – жартує Едуард. – У нас на позиціях тихо. Провокаційного вогню з боку противника нема. І ми його не провокуємо. Найважче, коли приходять нові люди. Їх треба всьому навчити. Наприклад, хтось був зв’язківцем, а тут уже танкіст, при цьому танк бачив хіба на картинці. Шоста хвиля демобілізувалася, то за останні два місяці майже всі нові люди в нас. Ми їх навчили. Вони готові воювати, виконувати поставлені завдання. Місцеві жителі на нас по-різному реагують. Одні нормально спілкуються, інші, наприклад, виходять із магазину, коли ми заходимо туди скупитися. Одного разу день не чергували на блокпості, то місцеві говорили, що їм страшно без нас стало. Інші ж кажуть: “Та їдьте вже, хлопці, додому”, – мовляв, ми ж вам кращого бажаємо, а насправді здихатися хочуть.
В Едуарда контракт закінчився два роки і вісім місяців тому, але поки що додому він повернутися не може.
– У мене контракт укладений на три роки. Потім його автоматично продовжили до закінчення особливого періоду, при тому без моєї згоди. Мене ніхто не питав, чи хочу я служити. Коли почалася війна, у мене у квітні 2014-го саме закінчувався контракт. Я написав рапорт на звільнення, а він так і не пройшов. У штабі бригади сказали: “Наказ міністра оборони продовжити всім контракти у зв’язку з особливим періодом”. Якщо треба, то служитиму й далі, проте не розумію, чому досі це питання не врегульоване, й ми не знаємо, який ще термін маємо служити.
Таке ж становище не лише в Едуарда.
– У батальйоні служать бійці, в яких закінчився контракт, і їхня військова частина його продовжила до закінчення особливого періоду. Таких досить багато, – підтверджує Ігор Назарчук. – Хлопці з розумінням ставляться, служать, воюють. Ми ж не можемо знятися й піти, бо закінчився контракт. А що з нашою державою, землею, загиблими бійцями, які відвоювали цю територію?! Ми усвідомлюємо, заради чого і для чого стоїмо на позиціях.
За словами волонтерів, бійці відповідально ставляться до ситуації, що склалася з контрактами. Частина, звісно, прагне повернутися до мирного життя, проте розглядають армійці й варіант ротацій. Таким чином вони зможуть частіше бувати вдома, що сприятиме покращенню їхнього морального стану, але й не полишать служби.
Із Дмитром “Димком” із Новосанжарського району спілкуємося уже ввечері в розташуванні батальйону. Хлопець прибув із позиції, на яку волонтерам їхати не дозволили. Надворі – морозно й вітряно, а він одягнений у доволі з вигляду легку куртку й нові берці. Тож спершу й цікавлюся якістю обмундирування.
– Нові берці сьогодні тільки вперше взув. Судячи зі слів товаришів, які користувалися таким взуттям, воно швидко зношується, шкіра на ньому тріскається, й черевики починають пропускати воду. В попередніх, рудих, цієї ж фірми я майже взагалі не ходив, вони мені не сподобалися. Тільки пару разів носив. Одягом нормально забезпечую себе сам або волонтери допомагають. Літня форма після десятого прання, а може, й раніше, починає розходитися не те що по швах, а всюди. Ось цю куртку, що на мені, носив восени, весною і взимку, хоча вдягав рідко. Оце спеціально вбрався, бо в штаб приїхав. Треба ж себе нормально показати. Волонтери мені привезли іншу куртку. Теж українських Збройних сил, але пошив інший. Вона якісна і зігріває. Без волонтерів ніяк, це наш надійний тил. Хоч їх залишилося й небагато, проте надійні.
– Інспектори ОБСЄ до ваших позицій не доїжджають? – допитуюся.
– Ні, не їздять, – відказує Дмитро.
– Чому?
– Через те, що й ви до нас не приїхали сьогодні.
– Небезпечно?
– Так. Ми постійно насторожі. Від противника можна будь-чого очікувати.
– Хто ваш противник?
– Уточнювати не можу, але якщо вони прийшли сюди зі зброєю, по мені стріляють, то вони мені противники. І я відповідатиму їм тим же. Періодичності обстрілів нема. Можуть мовчати п’ять-десять днів, місяць, а можуть два дні поспіль відкривати вогонь по наших позиціях. У кожної групи противника – різні задачі. Наразі у нас більш-менш спокійно. На сусідніх позиціях обстріл майже щодня, – розповідає далі Дмитро. – Після демобілізації шостої хвилі залишилися тільки контрактники. Виживаємо, як можемо. Нема де подітися. Нас ніхто не звільнить і не замінить. Ніхто, крім нас, не залишається. Доводиться власними силами виконувати всю роботу.
– Поповнення нема?
– Місяців два тому до нас прийшли два контрактники. Їх перевели з транспортної авіації. Вони, звісно, ненавчені, на нашій справі не знаються. Останнім, яких до нас перемістили, сказали, що вони направлені сюди у відрядження на півроку або на рік. У них ситуація взагалі дуже цікава. Виходить, що їх відправили у відрядження, але за переміщення підйомну допомогу не виплачуватимуть, АТОшні за два місяці заплатили лише 900 гривень, хоча у нас тут “нульовка” (нульова зона. – Ред.) і всі по 4200 отримують. Обіцяють із ними розрахуватися, коли вони повернуться. І не факт, що через рік їм не скажуть: “Ви вже переміщені в        30-ту бригаду”, – пояснює “Димок”. – Нам виплати не затримують, хіба на кілька днів. Кошти одержуємо повністю. Навіть розрахунковий лист видали за місяць.
За словами Дмитра, бійці втомлені. Хочуть додому.
– Деякі переслужують рік-два, деякі служать два і більше років – у них контракт до особливого періоду. Багато вже бачили. Хочуть додому, а ніхто не відпускає. І найтяжче для них те, що немає точного терміну, скільки ще їм служити. Якби він був чітко визначений, було б легше. А так оця невизначеність відбирає весь ентузіазм і натхнення, – продовжує боєць. – У мене теж контракт – на особливий період. Невідомо, коли закінчиться. Другого квітня буде три роки, як я на війні. Другого квітня 2014-го був мобілізований, потім – контракт. Понині. Спочатку служив у 93-й бригаді. Був в Опитному, Пісках, Добропіллі. У складі 30-ки поки що в Новотроїцькому.
Дмитро вірить, що війна закінчиться, тільки коли, каже, – невідомо.
– Просвітку, чесно сказати, не видно. Мабуть, доки ті, кому це вигідно, не наб’ють свої кишені, війна триватиме. Як кажуть, комусь війна, а комусь мати рідна. Недарма цей вислів побутує. Він і нині актуальний. Комусь все одно захищати рідну землю треба. Якби ми не стояли, то, може, вже була б “ПНР” – “Полтавська Народна Республіка” – чи позиції були б у Полтаві, недалеко від мого рідного дому. Невідомо, як би склалася ситуація, якщо б ті, хто воював раніше і продовжує боротися зараз, не захищали б Україну. Усі знають, що цей конфлікт комусь вигідний, але в нас іншого виходу нема. Я воюю, щоб біля моєї домівки ніхто з Російської Федерації не стояв, – говорить “Димок”.
– Всі, хто лишився після демобілізації шостої хвилі, – професіонали. На жаль, є проблеми з комплектуванням, але люди потихеньку приходять. Зокрема ті, хто раніше служив у нас по мобілізації, ті, хто мають бойовий досвід 2014-го року. За останній час прийшли осіб десять. Це мало. Не скажеш, що люди рвуться підписувати контракт. Не кожен хоче потрапити в “гарячу точку”, – інформує “Сталевар”. – На бойових позиціях є обстріли, є поранені. На одній із позицій за два тижні чотири поранених. Хлопці лікуються. Наш противник – це ополченці з місцевих, які за кошти йдуть воювати, класти свої життя за якісь незрозумілі “ДНР” чи “ЛНР”. Не за ідею ж. Яка в них ідея може бути? А також, звісно, російські війська, які є кураторами цього ополчення. Плюс найманці – кадировці й інші, яких комусь треба з Росії спихнути нам сюди як непотріб. Завтра війна не закінчиться. Думаю, триватиме ще років два…
***
Увечері в неділю волонтери повертаються додому. В автівці зліва над лобовим склом Олександр Пацкан прикріпив сувенір від воїнів – шеврон 30-ї бригади, поповнивши колекцію нашивок, яка вже налічує 18 екземлярів.
– Важко на душі. Ми повертаємося, а хлопці лишаються там, – каже Ізіда Данільченко.
– Як ви? Вже дісталися додому? – телефонують бійці, немов відчувають, що мова йде про них. – Ви ж до нас іще приїздіть. Ми чекатимемо.
– Приїдемо, – відповідає Ізіда.
І, ще не діставшись дому, волонтери вже починають планувати наступну поїздку…

Анна ВАСЕЦЬКА
“Зоря Полтавщини”

Кожному – по чотирилапому другу.

У бліндажі.

Олександр “Фіть” й Едуард “Юлік” підписують прапор.

Дмитро “Димок” тримає в руках один із освячених хрестиків, які привезли для бійців кременчуцькі волонтери.

Прапор, підписаний кременчуцькими ліцеїстами, тепер майорить на одній із позицій.

Дякую за доброту душі, за віру в нас…” – пише привітання Володимир “Ніндзя”.

Музичний сюрприз для волонтерів.