Загинув ще один наш земляк – сержант Олександр Лукаш, командир самохідної установки 4-го відділення зенітно-артилерійського взводу 92-ї окремої механізованої бригади, уродженець села Біленченківка Гадяцького району. Цьогоріч йому виповнився 51 рік. Під час ворожого обстрілу міна пробила колоди бліндажу і розірвалася всередині. Бійця з численними складними пораненнями лікарям врятувати не вдалося.
“Він був дуже гарною людиною, – говорить друг дитинства, однокласник полеглого захисника Вітчизни Сергій Коваленко. – Ми разом після школи пішли навчатися у Гадяцьке СПТУ № 7, але після служби в армії (а служив Олександр Лукаш механіком-водієм танка) він залишився у “Десні” сержантом-інструктором навчального танкового полку. Готував танкістів, яких потім відправляли в Афганістан.
Та зрештою ми знову опинилися разом – працювали в локомотивному депо “Полтава”. Дуже він хотів отримати квартиру, тому й змінив згодом роботу. А через рік у депо нашим черговикам квартири таки дали, але Сашка у черзі вже не було…
Про війну він розказував мало. Перший раз пішов у 2014-му. Опинився в рідній “учебці”, де колись працював інструктором – була вона в жахливому стані. Перевчився на зенітника, а зенітки збирали по всій Україні із “чермету”, що під відкритим небом стояв десятиліттями. Відновили як змогли і поїхали воювати. Знаю, що був Сашко нагороджений за те, що із зенітки збив ворожого безпілотника. А як радів, коли вже в АТО вдалося проїхатись на танку! Казав, ледь випросив.
Вдруге пішов служити через кілька місяців після демобілізації вже за контрактом. І знову, втретє, опинився в “Десні” – тепер уже відбудованій, сучасній військовій частині. Потім іноземці тренували контрактників у Чугуєві. Питав я у нього: “І охота ото нарівні з пацанами бігать?” Але ж він був спортсменом, ніколи духом не падав, умів організувати що завгодно. Хлопці знали: якщо водойма поряд є, юшку Саня Лукаш забезпечить…”
“Нас, зенітників, які разом воювали з самого початку, було 25 чоловік, він – найстарший, – розповідає військовослужбовець Роман Опара. – І коли він уже вдруге пішов служити, ми постійно спілкувалися по телефону. Тільки тиждень тому говорили з ним… Завжди допомагав, ніколи ні в чому не відмовляв, жартував… Тут з’їхалися із багатьох міст усі чотири відділення зенітників, аби вшанувати його пам’ять”.
Проводжали бійця колеги, земляки, матері полеглих воїнів, побратими. Осиротіли дорослі діти, сестра, старий батько в рідному селі…
– Олександр віддав своє життя за нас. Душа його жива і буде жити, – сказав архієпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ КП Федір.
Люди проводжали домовину зі Свято-Успенського кафедрального собору, де з ним прощалися сотні полтавців, опустившись на коліна. Поховали Героя на Алеї Слави у Полтаві.

Ольга ЩЕГЛОВА
“Зоря Полтавщини”