Відбулася презентація книги військового фотокореспондента Олександра Клименка «Фронтовий альбом»

–Позивний бійця з біноклем у руках – «Ангел», а я сфотографував його в листопаді 2014 року на позиції «Небо» (це в селі Піски, що біля Донецького аеропорту), – демонструє один із знімків зі своєї книги «Фронтовий альбом» фотокореспондент газети «Голос України» Олександр Клименко. – «Небом» цю точку бійці назвали через те, що вона знаходиться на висоті 10-поверхового будинку (38 метрів) на шахтному копрі, що нагадує вежу. Звідти всю округу видно як на долоні. Бійці ведуть із «Неба» спостереження і коригують вогонь.
«Щоб менше мерзли ноги, приклеювали термоустілки до шкарпеток – так тепліше»
– Щоб піднятися на позицію «Небо», ми з колегами, відомим тележурналістом Романом Бочкалою і телеоператором Андрієм Костюком, прокинулись о п’ятій ранку (ночували тоді з бійцями «Правого сектора» в підвалі одного з будинків у Пісках), – продовжує Олександр Клименко. Ми розмовляли в Києві перед початком презентації його книги військових фотографій «Фронтовий альбом». – На «Небо» нашу групу провів, помолившись за нас, капелан Віктор Шпоть, який потім став моїм хорошим товаришем. І ми пішли до шахтного копра пішки через село.
А напередодні ввечері потрапили в неабияку халепу: їхали в джипі по головній вулиці Пісок – проспекту Миру (це одне з найбільш обстрілюваних місць селища). Раптом бачимо: прямо на нас летить трасуючий (який світиться) снаряд. «До узбіччя!» – скомандував водієві боєць Ярослав Ходаковський (позивний «Яра»), який сидів поруч. Машина звернула, а трасер відрикошетив від асфальту й пішов убік. Ми навіть злякатися не встигли. «Снаряд із гармати БМП», – пояснив «Яра».
Коли йшли на позицію «Небо», я мимоволі задивлявся на природу, байдужу до пережитого нами напередодні стресу, – дуже красивий рожевий світанок, вкриті інеєм дерева. Нас попередили, що підйом на «Небо» небезпечний: ворог може побачити і відкрити вогонь. Тут слід сказати, що сходи спіраллю оперізують копер. Тими ділянками, які видно бойовикам, довелося бігти на максимально можливій швидкості, хоча на нас були важкі бронежилети й каски. До того ж я ніс на собі важку фотоапаратуру, а Костюк – телекамеру. Нас супроводжував «Яра». На щастя, противник на наш забіг не відреагував. На «Небі» ми перевели дух, закурили, повели мову з бійцями «Правого сектора» Михайлом Лупейком (позивний «Ангел»), «Ярою» і зовсім ще молоденьким 18-річним Артемом Тарасовим (позивний «Апостол»). У цей час почулося зловісне «Дзинь!» – десь поруч вдарила об металеву конструкцію копра куля ворожого снайпера. «Побажали нам доброго ранку», – пожартував «Яра». «Ангел» став видивлятися в бінокль снайпера, і тут трохи вище наших голів вдарила ще одна куля, збивши жменю іржі. «Яра» відповів кулеметними чергами. «Візьми трохи лівіше», – порадив «Апостол». Зараз цей хлопчина служить за контрактом у Збройних силах України. Контрактником став і «Ангел». На превеликий жаль, у серпні нинішнього року на Світлодарській дузі під час артилерійського обстрілу йому відірвало обидві ноги. Сьогодні ви зможете поспілкуватися з ним – він буде на презентації «Фронтового альбому».
– На «Небі» чергували дві людини по дванадцять годин, – розповів Михайло Лупейко. – Блискавично злітали на вежу сходами, щоб не зловити кулю снайперів та кулеметників противника, які полювали за нами. Бігали, як правило, без бронежилетів – вони важкі, а ми й без того несли на собі рюкзаки з їжею. Коли нарешті опинилися нагорі, буквально спливали потом. Змінного одягу в нас не було, а у вогкому можна було легко застудитися. Тому взимку стали перед підйомом знімати ватяні штани й куртки. Згортали їх у вузол і бігли з ними сходами. Одягалися вже нагорі.
– Які продукти брали з собою?
– Воду (п’ять літрів на двох), чай, каву, цукор, печиво, консерви, хліб, – долучається до розмови побратим «Апостола», ветеран АТО «Друг Гагарін». – Щоб закип’ятити воду, використовували спеціальне туристичне пристосування: металеву колбу для рідини, під якою розташована ємність з сухим спиртом. Підпалюєш спирт – і грієш воду. Багаття на «Небі» не розводили ні вночі, ні вдень.
– Була можливість погрітися?
– Кожен мав комплект спеціальних хімічних грілок, яких вистачало години на чотири, – відповідає «Друг Гагарін». – Зігрівали ними руки. А щоб менше мерзли ноги, приклеювали термоустілки до шкарпеток. Спочатку спробували утеплити металеву підлогу килимом. Але він швидко намокав, тому користі від нього не було. Обшивали борти позиції різними матеріалами, щоб захиститися від пронизливого вітру. Однак коли починався обстріл, обшивку зривало вибуховою хвилею.
– А що захищало від куль?
– Товсті металеві швелери, які знаходяться по периметру позиції. За ними й ховалися. Ворог по «Небу» навіть із танків бив, але, на щастя, не було жодного випадку загибелі або поранення хлопців, які там чергували. Зберігати пильність усі 12 годин вкрай складно, тому вели спостереження по черзі: дві години один несе службу, а інший відпочиває.
– Який огляд з «Неба»?
– Пристойний – всю округу видно як на долоні, – відповідає «Ангел». – Ми стежили, щоб у Піски несподівано не увійшли техніка або диверсійні групи ворога. Крім того, відстежували вогневі точки противника. Кожен ворожий обстріл українських позицій починався із «Неба», щоб зашкодити нам коригувати вогонь у відповідь. Але ми все одно вели спостереження і по рації передавали відомості нашим артилеристам і кулеметникам. Спостерігали і за підступами до Донецького аеропорту. В нічний час користувалися тепловізорами. Спочатку у нас був мисливський, який «бачив» приблизно на півкілометра. Але потім з’явився сучасний військовий тепловізор, за допомогою якого ми контролювали в темний час доби територію в радіусі трьох і більше кілометрів.
«Дружина звикла до того, що я працюю в гарячих точках»
– Що кажете дружині, щоб вона відпустила вас у чергове відрядження в АТО? – запитую в Олександра Клименка.
– Дружина звикла до того, що їжджу працювати в гарячі точки, адже я ще в 1992 році знімав війну в Придністров’ї.
Був усюди, де несли й несуть службу українські миротворці: Балкани, Африка, Середній Схід.
Але тоді я їздив на чужу війну, а тут – на свою…
Знаєте, коли в 1990-ті йшли бої в горах на території Хорватії, на блокпосту наших миротворців я сфотографував немолодого невисокого худорлявого селянина-серба, який зібрався на війну. Він був озброєний карабіном і маузером зразка 1898 року. Був одягнений у кітель армії Броз Тіто часів Другої світової війни, на кашкеті – зірка тієї ж епохи. Цей селянин прийшов до нас з пляшкою ракії (місцева горілка) в надії обміняти її на патрони. Ви можете уявити собі «ополченця «ДНР» з подібною «допотопною» зброєю в такій екзотичній формі? Росія щедро дає сепаратистам все, що їм необхідно для війни, в тому числі танки, гармати, «Гради», «Урагани», сучасні зенітні комплекси. Власне для мене війна на Донбасі почалася із загибелі 2 травня 2014 року членів екіпажів двох українських вертольотів, збитих ворогом під Слов’янськом. Розумієте, я добре знав цих вертолітників – познайомився з ними під час відряджень в Ліберії, Конго, Сьєрра-Леоне. Спілкувався з ними й після повернення в Україну – і раптом ці люди загинули на Донбасі. На борту двох         МІ-24 було шість членів екіпажу, один дивом вижив. Він потрапив у полон до сепаратистів. Тоді його батько поїхав у Донецьк і зумів забрати сина.
Після загибелі вертолітників я не міг всидіти вдома, хоча моя родина перед цим пережила сильний стрес. Справа в тому, що 19 січня 2014 року, коли почалися запеклі й кровопролитні події на Євромайдані (у перший вечір протистояння на вулиці Грушевського), я отримав поранення: під час зйомки поруч із моєю ногою розірвалася граната. Довелося лягати в госпіталь, щоб лікарі витягли осколки. Наступного дня після поранення, ввечері, зателефонував слідчий. «Вас звинувачено в участі у масових заворушеннях, вам загрожує в’язниця», – сказав він. «Так я ж журналіст, який виконував редакційне завдання!» – «Нічого не хочу знати – ви порушили «Закони 16 січня»!» Уявляєте, що тоді переживали мої дружина, мама, син, донька? Оговтавшись від цього, я зібрався у відрядження в АТО. Вперше поїхав туди на початку червня 2014 року і з тих пір часто буваю на війні.
– Що берете з собою на фронт?
– По два баули: один – із апаратурою (дві камери, чотири об’єктиви, ноутбук), другий – з бронежилетом і каскою, іншими найнеобхіднішими речами і невеликим запасом продуктів. Баули у мене важкі.
Часто їжджу на фронт із колегами-телевізійниками: Романом Бочкалою, Наталією Нагорною, Іриною Баглай, Олександром Моторним, Русланом Ярмолюком, Веніаміном Трубачовим та іншими. Вони їдуть в зону АТО на машинах своїх телеканалів і виділяють мені місце. Але іноді доводиться їхати поїздом. Одного разу моя поклажа викликала інтерес служби безпеки залізничного вокзалу – її співробітники підозрювали, що я везу з АТО щось заборонене. Мене зупинили, перевірили документи, попросили показати речі.
– У «Фронтовому альбомі» є не тільки оптимістичні, а й трагічні знімки – загиблих солдатів…
– Я довго визначався. Й із тисяч фотографій відібрав для книги 192, на мій погляд, кращі. На них зафіксовані різні реалії війни – не тільки фотосюжети того, як солдати, наприклад, смажать картоплю або годують домашніх улюбленців, які прибилися до них. На превеликий жаль, на фронті гинуть люди. Вважаю, що ми, журналісти, повинні розповідати й про це. Наприклад, коли в лютому 2015 року наші війська з важкими боями виходили з Дебальцевого, я був у сусідньому Артемівську (нині – Бахмут). Приїхав до свого знайомого офіцера Сергія Григорака, командира батальйону 30-ї бригади, коли на БМП доставили тіла загиблих. «Сьогодні ці люди були живі!» – допікала думка. Як журналіст я мав подвійне відчуття: розумів, що треба фотографувати, але як відреагують військові? Запитав у Сергія дозволу. «Знімай – такі реалії війни», – відповів він.
Того дня я з колегами побував у Артемівську і побачив там у дворі госпіталю труни із загиблими солдатами. Дивитися на це було дуже боляче. Труни змайстрували нашвидкуруч: в них зяяли дірки, дошки на деяких були відірвані, стриміли наполовину вбиті цвяхи… І це теж війна, і про це теж треба говорити.
P.S. Олександр Клименко – добрий і давній друг “Зорі Полтавщини”. Його світлини періодично з’являються на шпальтах нашої газети. Зичимо колезі доброго здоров’я, творчих успіхів, ясного фотооб’єктива, чистого неба, а всім нам – перемоги і миру!

Ігор ОСИПЧУК
Журналіст