Годинник життя вперто відлічує час. І на циферблаті славної історії Кременчуцького педагогічного коледжу імені Антона Макаренка – уже вісімдесят п’ять років. Майже століття. Багато це чи мало – важко сказати. Швидко промайнули довоєнне дитинство, буремна воєнна юність, період повоєнного відродження й радянського становлення, настав вік розквіту в добу незалежності, пора педагогічної дорослості, упевненості у власних силах… Якщо порахувати, скільки стежок-доріг за цей час перейдено, скільки труднощів подолано, скільки добра зроблено, то виявляється, що 85 – то вже солідна, поважна дата. А якщо подивитися на те, з якою невсипущою, свіжою, самобутньою енергією вирує навчальне, наукове, громадське, духовне життя сучасного коледжу, то розумієш, що перед тобою не просто сивочола альма-матер тисяч людей, котрі тобі в діди й батьки годяться, а молодий, витривалий, квітучий педагогічний організм, якому ще жити і творити роки й віки, бо він тримає руку на пульсі життя й не боїться кидати тичинівський виклик світові:
Молодий я, молодий,
Повний сили та одваги.
Гей, життя, виходь на бій, –
Пожартуєм для розваги!
Двоє крил повинен мати освітній птах, аби злетіти на вершини методичної, наукової досконалості. Й для багатьох відомих у нашій державі вчителів та науковців Кременчуцьке педучилище імені А. С. Макаренка й Полтавський національний педагогічний інститут (університет) імені В. Г. Короленка стали цими крильми. Закономірно, що чимало студентів, увійшовши в царину педагогіки з благословіння викладачів Кременчуцького училища (коледжу) та заклавши з їхньою допомогою міцний підмурок власної вчительської майстерності, продовжують удосконалювати свої знання в нашому виші. Як показує історія, така сув’язь уможливлює досягнення успіху. Радію з нашої багаторічної дружби, певен, що вона триватиме довго й матиме ваговиті результати.
Для мене, як для нинішнього ректора Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка та колишнього випускника Кременчуцького педагогічного училища, особливо цінний цей науково-творчий, духовний тандем. Бо щоразу, коли на душі стає скрутно, повертаюся думкою в роки юності, мандрую в безтурботливу молодість і неодмінно знаходжу там відповіді на складні питання, які диктує день теперішній… Тож справді хочу – і це аж ніяк не корисливе бажання, – щоб ваші вихованці ставали студентами нашого вишу, щоб вони також могли відчути цю радість спадковості, причетності до двох умудрених досвідом, багатих на традиції і майстрів своєї справи навчальних закладів.
Завжди з великою повагою згадую Петра Карповича Бойка – Учителя від Бога, талановитого керманича педагогічного училища в 1950–1980-х роках, одного з найшанованіших викладачів у моєму житті. Горджуся й багатолітніми теплими взаєминами з Іваном Васильовичем Гальченком: нас єднає праведна спільна справа, яку робимо, як писав Михайло Коцюбинський, “задля загального добра”. Думається, мій щирий старший друже, що ми з Вами дещо засіяли, і сходи були добрими, і рясненько заврожаїлося на нашому полі… А ще – потішмо себе, що це лишень початок, що попереду хоч і матимемо “труду… досить”, будемо “дивнії перли виносить”. Зізнаймося в цю урочисту мить, що без нашого такого важкого, але вкрай потрібного ремесла не змогли б жити. Не заради красного слівця перед різними людьми твердили не раз, що педагогіка – наше серце й душа, сенс нашого буття, наш святий обов’язок, адже виховувати людину – означає викохувати долю нації, а наша нація сьогодні, як ніколи, потребує мудрих учителів, які б зуміли виплекати для неї прекрасне майбутнє, зростити покоління національно свідомих, небайдужих, українських українців.
Звертаюся з теплим словом до колективу коледжу – досвідченої, згуртованої, одностайної у своїх прагненнях і діяннях педагогічної родини, яка щонайпромовистіше втілює макаренківську сентенцію про педагогіку добра, про повагу до особистості, про вміння долати випроби долі й неодмінно виходити переможцем із будь-якого, навіть найскладнішого, двобою. Ви, дорогі колеги, достойно продовжуєте справу предтеч, виховуєте зі студентів своїх справжніх помічників та однодумців, учите майбутніх сіячів розумного й вічного поважати кожного члена громади, відчувати свою значущість як частинки власного народу, радіти спільно виконаному, вдало зреалізованому завданню. Тож логічно, що Кременчуцький педагогічний коледж носить ім’я Антона Семеновича Макаренка, у спадщині якого багато непроминального – того, що не під силу знищити ніяким буревіям історії чи політикам. Воно буде жити, допоки світить сонце, допоки важливими для людини залишатимуться поняття дружби, честі, любові, творчої праці. Із скарбниці засновника системи дитячо-підліткового виховання, випускника Кременчуцького міського училища й Полтавського вчительського інституту Антона Макаренка ви взяли те, без чого не мислиться педагогіка творча: це абсолютна повага й довіра до вихованців, уміння згуртувати їх у колектив однодумців, навчити ставити перед собою мету й обов’язково досягати її і, що найсутніше, радіти цьому. Ваш колектив живе напруженим життям, наполегливо йдучи до спільної мети, а тому має попереду тільки гарну, ясну перспективу.
Ваша духовна діяльність, дорогі макаренківці, мала українознавче спрямування в тоталітарні часи, важливим був ваш внесок у розвиток Української Вкраїни і в ранню добу незалежності, коли ви почали очищати замулені джерела духовності, і сьогодні, коли ви, на протидію глобалізаційним законам, залишаєтеся на гребені українства, розкрилюєте його верхів’я, доводите переконливо, що вкраїнська культура самобутня, що наш народ самодостатній, що задекларовані соборність, самостійність, незалежність неодмінно стануть чинними атрибутами нашої держави.
У цей по-особливому врочистий і пам’ятний день звертаюся й до студентства. Не спокушайтеся блиском вогнів великих міст (то ж бо журавель у небі), позаяк у руках тримаєте справжній дарунок долі (се ж бо синиця в жмені). І аж ніяк не важливо, що ви навчаєтеся не в Києві і не в Лондоні, бо пройти школу Кременчуцького педагогічного – означає впотужнити себе інтелектуально, збагатити себе духовно, відчути в собі повноцінну особистість, яка буде легко долати всі негаразди. Тут дають уроки життя. Кременчуцький педагогічний коледж – науково-педагогічна марка високого штибу, справжній знак якості для майбутнього фахівця. Заявляю про це з усією відповідальністю як випускник, по-світлому заздрю тим, хто сьогодні має змогу вчитися в коледжі, відчувати дух студентської згуртованості, любити, дружити, вірно служити педагогіці. Щасливий я, бо на берегах моєї студентської юності, омитих водою Дніпровою, стоїть такий непохитний форпост знань.
Маючи чудову нагоду, доземно кланяюся всім, хто вів мене дорогами знань, сподіваюся, що тим, хто вже відлетів у засвіти, за земні діяння Господь дарує вічний прихисток і вічну радість, а тим, хто нині трудиться на ниві освіти, усім колегам-макаренківцям зичу втіхи від нашої спільної педагогічної праці, миру, статку й неодмінно твердої віри в те, що запалювані нами вогники студентських знань не згаснуть, а будуть горіти, продовжуючи славні традиції педагогічного училища, й зігрівати всіх нас у щасливому вкраїнському майбутньому.
Дорога макаренківська родино, ми, короленківці, щиро вітаємо вас у знаменний день вашого вісімдесятип’ятиліття. Бажаємо примноження духовних скарбів, ще більшого розквіту та слави, щедрих освітянських досягнень. Нехай макаренківська зоря не одну сотню років освітлює ваш науково-педагогічний шлях, хай міцніє ваша впевненість у дні прийдешньому, нехай те, що збігло, гріє душу, а те, що неминуче наспіє, наповниться великою радістю нових звершень.

З великою повагою та найщирішими побажаннями – ректор Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка, доктор філологічних наук, професор
Микола СТЕПАНЕНКО.