Знову четверта субота листопада, в яку Україна щорічно відзначає День пам’яті жертв голодоморів, об’єднала небайдужих українців у спробі збагнути й осягнути незміряні масштаби тієї трагедії, що кілька разів затискала наш народ у лабетах смерті. Знову горіли на площах, на підвіконнях, у храмах пшенично-колоскові свічки, зазираючи нам у душі невинними очима замордованих голодом людей. На всі усюди, пронизливо і преголосно, калатали церковні дзвони, немовби здригнулися в одну мить мільйони зупинених у страшних муках сердець.
Скорботною тишою голосила над селами і містами загальнонаціональна хвилина мовчання. Розділена по зернині між усіма нині сущими, вона є нашим спасінням від голоду історичної правди, без якої і найбезстрашніші народи приречені на загибель. У нашому живому болеві за голодомори в Україні 1922– 1923, 1932–1933, 1946–1947 років – жалюча пам’ять і про кремлівських пілатів, і про тих, хто кричав розіпнути Україну,  з-поміж своїх.
Тисячі українців, які приєдналися в кінці минулого тижня, 25 та 26 листопада, до заходів, присвячених Дню пам’яті жертв голодоморів, вкотре засвідчили, що попри страждання, яких завдає Україні війна з Росією на Донбасі, цинічне збагачення олігархів і зубожіння простого люду, наш народ не байдужіє і не черствіє. Ми пам’ятаємо минуле і, значить, наскрізь бачимо тих, хто віддає на поталу наше теперішнє.
***
З вечора завіяло-захурделило, і вже вранці 26 листопада Полтавщина вкрилася снігом. Легкий сніжок припорошив і Лубенський край.
З таким передзимовим пейзажем органічно поєднуються білі стіни древнього Спасо-Преображенського собору Мгарського монастиря, щедрим фундатором якого був гетьман України Іван Мазепа. На цьому фоні, у цьому білому світі якось по-особливому сприймаєш спроквола-червоні й чорні тони Меморіалу пам’яті жертв голодоморів, організованих більшовиками на нашій благословенній, щедрій землі, на рахманних грунтах, коли тихі води притихали геть, а ясні зорі губилися в туманах розпуки. Козацький курган, дзвін і хрест, як птах, здіймається у небо… Меморіал постав на роздоріжжі з минулого в майбутнє тривожним посланням нащадкам – не забудьте, бережіть рідну землю, не допустіть, щоб подібне повторилося…
“На тій горі, на пагорбі Зажури…”, біля Меморіалу в День пам’яті жертв голодоморів в Україні зібралися полтавці, щоб пом’янути убієнних голодом, згадати своїх рідних, які відійшли у Вічність, бо голодна біда обійшла мало яку родину, схилити голови в скорботі й підвести у єдності, гідності, спільному ратному й мирному труді, щоб захистити Україну від новітніх посягань кремлівського необільшовизму. У траурному мітингу взяли участь заступник голови – керівник апарату облдержадміністрації Микола Білокінь, народний депутат України Ігор Мосійчук, керівники Лубен і району, депутати рад різних рівнів, делегації з районів області, представники духовенства, політичних партій.
Серед велелюддя помічаю чоловіка поважного віку, звертаюся за коментарем.
– Як звать, питаєте. Запишіть – просто лубенець, українець. Трохи за вісімдесят, хвалити Бога, сам собі ще раду даю. Тридцять третього не пам’ятаю – не застав. А сорок сьомий ой як пам’ятаю, і нашого об’їждчика теж на всю жизнь запомнів… Зараз деякі молодші дєятєлі з ветеранських організацій з чужого голосу та недалекого розуму співають стару пісню на новий мотів “голоду не було, то видумка американців…” Та ніякі американці й придумать у себе в америках і європах не можуть те, що творилося тут. Батько й мама розказували про довоєнну голодовку, про чорнявих комісаров у кожанках, про сільських активістів – п’яниць і нероб. Активісти зробили своє чорне діло, і їх викинули через півроку пухнуть під забор, бо стали ненужні власті, а селяни не могли забуть одібрану останню зернину. Комісари самі себе пересажали-перестріляли, а їх верховний комісар вусатий руки потирав. Тільки чогось у штани наклав, як война почалася. І якби оці мучені голодом, розкулачені, зіслані в Сибіряку “злосні елементи” не захистили його, то комісари не захистили б тим паче… Голоду не було, кажуть. Аякже. У торгсіні полиці ломилися від продуктів – тільки золотішко давай. А нема – то й тебе нема. Який же ж голод? Так – торговля с іностранцами.
Президент Ющенко говорив, що в архівах збереглася посвідка 1933-го, де в графі про причину смерті було вказано – українець. Оце вам і все, для того й голод був придуманий! Тільки не американцями, а московцями –  неначе братами. Знову лізуть – защіщатися треба, щоб голоду не принесли. Та й своїм проводирям пора одуматься – не красти, не брехати і за владу не штовхатися. А частіше сюди приїжджать. Тут, знаєте, місце таке, що заставляє про вічне подумать і Богу помолитися…
Цей неквапливий монолог-роздум спокійного чоловіка освітило скупе листопадове сонечко. Під вітром заговорив дзвін, і з нього почали скрапувати струмочки талого снігу. А може, то плакали душі замучених голодом наших співвітчизників у лихоліття минулого сторіччя.
Поминальна служба за невинно убієнними голодом православними християнами пройшла у Спасо-Преображенському соборі.
***
У Полтаві на Театральній площі перед імпровізованою сценою палахкотів викладений із лампадок хрест. На спеціально встановленому екрані такі добрі (тільки б казки дітворі розказувати!) старечі голоси видобували з пам’яті моторошні спогади про “пухле” дитинство, про перетворені на цвинтарі під відкритим небом вулиці й села.
Серед тих, хто дуже зосереджено слухав тих гірких розповідей, була й Надія Григорівна Форост із Миргорода.
– Болить душа, тому й прийшла сьогодні, – не стримує вона сліз. – Моя родина сповна хльобнула того горя. Жили тоді в селі Попівка Миргородського району. Мама розказувала, що ходили активісти з довжелезними багнетами й довбали кругом, де тільки могли щось знайти. Забирали все на світі. Мама пішла якось із старшою сестрою пошукати в полі колосків, то побили їх так, що ледве додому дійшли. І колоски ті забрали.
– Родина моєї бабусі жила в селі Петрівка Полтавського району, – розповідає Наталія Василівна Рихліцька, – сім’я була велика, 13 душ. То всіх спасти, як їхній батько не старався – і взуття людям ремонтував, – не змогли. Двоє дітей попухли й померли. Бабуся розказувала, що й серед ночі приходили до них шукати харчі. Найперше забрали корову. А маленьке порося не знайшли. То йому зав’язали писок, щоб ніхто й звуку не чув, трохи подержали в сховку, аби підросло… Потім якось дотягли до щавля і акації. Голод 1946 року пам’ятає уже й моя мама, вона 1938 року народження. Каже, що глід і шипшина кругом стояли аж чорні, так оббирали голодні люди. Лопухи їли, на акацію мама досі не може спокійно дивитися.
– У 1933-му в селі Пришиб Кременчуцького району померли батьки мого тата, – продовжує Григорій Олексійович Пасько. – Татові тоді ще й восьми років не було. Разом зі старшим братом він потрапив до інтернату. Велика біда, що голод був штучним, організованим за вказівкою з Москви. Але страшно й те, що тут, в Україні, знаходилися ті, хто ці вказівки виконував. Мама розказувала, що бувало повідбирають активісти в своїх же односельців усе до зернини, а потім усю ніч гужують, п’ють. Тяжка в нас історія, трагічна, але ми нічого не повинні забувати, щоб надалі будувати іншу країну, яка поважає кожного громадянина, кожну людину.
Тим часом на імпровізованій сцені розпочалося жалобне дійство. Театралізовану композицію, присвячену трагічним подіям голодоморів, перемежовували молитви дітей, які благали в святого Миколая хлібця, та молитви матерів, які просили в Бога сліпоти й глухоти, аби тільки не бачити згасання своєї безневинної малечі…
О 16-й годині Полтава приєдналася до загальнонаціональної хвилини мовчання та акції “Запали свічку”. У сутінках осінньої холоднечі залунала пронизлива пісня “Свіча” (слова Богдана Стельмаха, музика Мирослава Скорика) у виконанні Оксани Білозір: “На вікні свіча догасала, Мати дитинча колисала – Не в колисці, ні, Не в колисці, але у труні… Мертві по ровах – їх мільйони, По німих церквах стогнуть дзвони… Хто ж то Україні, Боже, нині допоможе?..”
Перед тим, як вирушити скорботною ходою до Свято-Успенського кафедрального собору, учасники зібрання послухали настанови архієпископа Полтавського і Кременчуцького УПЦ КП Федора, який закликав усіх налаштуватися на молитовний лад.
– Ця хода і наша спільна молитва за невинно убиті душі мають бути священними для кожного українця, – сказав владика Федір. – Для кожного, хто має хоч краплю самоповаги. Тому що коли ми будемо поважати себе, свій народ і залишатися небайдужими до нашого минулого, тоді ми будемо незламними й ніхто ніколи не зможе нас знищувати тільки через те, що ми – українці й живемо на своїй, Богом даній, землі.
Участь у скорботній ході взяли голова обласної державної адміністрації Валерій Головко, заступник голови обласної ради Анатолій Ханко, полтавська інтелігенція, представники громадських організацій, студентська молодь. Від Театральної площі до Свято-Успенського кафедрального собору несли величезне синьо-жовте полотнище. В багатьох людей у руках були запалені лампадки, колоски, державні прапори з чорними стрічками. У декого – грона калини й буханці. Над процесією лунали безсмертні поетичні рядки Дмитра Павличка: “Відкрийтесь, небеса! Зійдіть на землю Всі українські села, присілки та хутори, Повстаньте всі, кому сказали “Вмри!..” І так боляче було, що лише в двох вікнах довколишніх будинків у цей час горіли вогники свічок.
Свято-Успенський собор зустрів людей у новому убранстві – прекрасний, чудової роботи різьблений іконостас у храмі увінчав наш український Тризуб, обрамлений вітами калини. Зазвучали церковні піснеспіви, зажевріли свічки за упокій невинних душ, які щоденно й всеношно дивляться на нас із Небес.
***
У Кременчуці відбулася траурна акція “Запали свічку”. Студенти, школярі, пенсіонери, підприємці, представники міської влади – усі, кому страшна трагедія українського народу пече душу болем, зібралися увечері минулої суботи на площі Незалежності, щоб вшанувати своїми молитвами пам’ять безневинно убієнних голодом.
Із кількох сотень свічок на асфальті було викладено великий символічний хрест. По завершенні національної хвилини мовчання учасники жалобного мітингу перенесли свічі до пам’ятного знака “Жертвам сталінських репресій”.
***
У селі Сагайдак Шишацького району відкрили пам’ятний знак жертвам повстання проти комуністичного режиму, яке відбулося тут у березні 1933 року. Передісторія селянського заворушення така ж жахлива, як і наступні події. До Сагайдака доправляли залізницею відібране у селян із навколишніх сіл зерно. Його складували на такому собі зсипному пункті. Навесні чутка про те, що в Сагайдаку пріє велика кількість збіжжя, нібито виділеного владою для порятунку голодуючих, пригнала сюди людей, яким вдалося пережити страшну зиму 1933-го.
Зрозумівши, що допускати їх до складу ніхто не збирається, повстанці прорвалися туди самі. Прибула на підмогу місцевій охороні кіннота жорстоко побила й заарештувала селян. Що сталося з ними надалі, ніхто не знає.
Ініціатори встановлення пам’ятного знака учасникам повстання – заслужений працівник культури України, голова обласного відділення міжнародної організації “Жіноча громада” Валентина Шемчук та меценат, скульптор-гравер Вадим Голобородов. Панахиду за загиблими біля пам’ятного знака звершив архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Афанасій.
***
Історичний екскурс у трагічні 1932–33 зробила голова Кобеляцької райдержадміністрації Таміла Шевченко на вечорі-реквіємі, який пройшов у Кобеляках під загальнодержавним гаслом “Голодомор не зламав”. До речі, Таміла Шевченко свого часу вивчала тему Голодомору в районі, зустрічалась з очевидцями, записувала їхні спогади. Вона нагадала деякі розповіді, які ввійшли до Книги пам’яті.
У Кобеляцькому районі в 1932– 33 роках вимерли цілі села – Білоконівка, Дудки, Дендебері, Оленівка. Великих втрат зазнали Василівка, Бутенки, Жуки.
Спогади земляків, зокрема зібрані в книзі Валентина Голяника “Трагічні сторінки моєї Вітчизни”, – Наталії Кушнір, Олександра Гомілка – відтворили громадські активісти Володимир Чернявський, Леонід Митько. Михайло Задорожній із Солошиного з болем говорив про те, що ніхто не покараний за те, що замовчували жертв більшовицького геноциду проти українського народу. І до сьогодні не можна спокійно слухати, що на початку 1930-х у Солошиному налічувалось 811 дворів, проживало 3845 осіб. Наступний запис свідчить, що дворів 528, жителів – 1014. “Пам’ятаймо!” – наголошував автор і в своїх поетичних рядках.
Після перегляду фільму про події тих років “Чорні покоси” до присутніх звернулась учениця 11-го класу Кобеляцької загальноосвітньої школи № 2 ім. Олеся Гончара Наталія Галушко:
– Ми – діти і онуки тих, хто врятувався. Нас могло бути в декілька разів більше. А ті, кого ми зараз не дорахувалися, – їхні душі не прийшли у цей світ, через тих, хто насильно хотів створити “світле комуністичне майбутнє”. Наш святий обов’язок перед минулим – вшанувати пам’ять замучених голодом: і мертвих, і ненароджених, встановити пам’ятники, запалити свічки, молитви прочитати, впорядкувати могили. Але пам’ятати і знати про жахливу трагедію Голодомору – мало. Треба, щоб Україна, ми з вами виконали свою місію – донесли правду про жахливі події до усього світу. На жаль, наш народ і нині відчув, як це – втратити співгромадян. І він повинен зробити все, щоб подібних злочинів ніколи не було.
У залі пролунали слова: “Нехай смак хліба не дозволяє вам забувати, що Хліб – це життя”, присутніх пригостили шматочком житнього хліба. Викладачі Кобеляцької дитячої музичної школи виконали духовний гімн, який концентрує найбільше прагнення всіх співвітчизників – “Боже, Великий, Єдиний, нам Україну храни!”
Учасники вечора-реквієму поклали квіти, колоски пшениці й запалили свічки біля пам’ятного Хреста жертвам Голодомору.
***
Скорботні заходи, приурочені до Дня пам’яті жертв голодоморів в Україні, відбулися в містах і райо-нах Полтавщини.
Репортаж підготували

Юлія ДУМКА-КОНДРАТЬЄВА, Вікторія КОРНЄВА, Олександр МАКАРЕНКО / “Зоря Полтавщини”; Наталя ПУЗИНА, Анна
ЧАПАЛА (фото) / Журналісти.