“Чуєш, брате мій, товаришу мій! Відлітають сірим шнуром журавлі у вирій… В чужині умру. Доки море перелечу, крилонька зітру…” Відридав, відтужив, відспівав над труною побратима всесвітньо відомий тенор Іван Козловський. Шістдесят років тому Москва, яка, як відомо, сльозам не вірить, прощалася із видатним українцем Олександром Довженком. Їй, білокам’яно-червонозорій столиці, мало що було зрозуміло в тому реквіємі українських емігрантів. Та й чи знав хто з присутніх на громадянській панахиді, що до Неба линуть слова, написані січовим стрільцем Богданом Лепким. А якщо знав, то волів приховати, бо був листопад 1956-го…

Гортаючи періодику останніх тижнів, у львівській газеті “Експрес” натрапив на цікаву публікацію про події жовтня 1956 року в Угорщині. Більш ніж через півстоліття по тому місцевий колекціонер придбав кілька полотен призабутого художника-пейзажиста. Коли картини вирішили трохи підновити, під зовнішнім шаром фарб виявили інші зображення, інші сюжети. Перед глядачами постали епізоди революції, радянські танки на вулицях мирного Будапешта, скривавлені повстанці, які рятують з крові й багна національний прапор… Одне слово – кремлівський інтернаціоналізм у дії.
Ця публікація викликала спершу захоплення мужністю художника, потім змусила провести паралелі між Угорщиною 1956-го й Україною (Крим, Донбас) 2014–2016-го, спонукала до роздумів про долю справжнього митця в умовах деспотії й тоталітаризму. Чи то часовий фактор, чи загостреність на темі, але все ж асоціативний ланцюжок привів до Довженкової “Зачарованої Десни”.
Ось уже де й паралельні, й альтернативні сюжети. Власне Довженко віртуозно використовував їх у своїх кращих кінематографічних полотнах, повернувся до них же у справді лебединій пісні-поемі про гармонію людини й природи, незабутній світ дитинства, в якому казкове й реальне стирає межі та супроводжує нас протягом усього земного буття. Але пізнання навколишнього світу не обмежується городом, луками чи рікою.
“ – Тату!
– Що, синку?
– Що там за люди пливуть?
– То здалека. Орловські. Руські люди з Росії пливуть.
– А ми хто? Ми хіба не руські?
– Ні, ми не руські.
– А які ж ми, тату? Хто ми?
– А хто там нас знає, – якось журливо проказує мені батько. – Прості ми люди, синку. Хохли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми… Да… Ой-ой-ой… мужики й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось”.
Цитату із “Зачарованої Десни” продовжує дещо змінений щоденниковий запис-роздум про батька й про народ: батько, який належав до стану козаків, не знав, а можливо, вдавав, що не знав, до якого народу він належить, як і не знали майже всі навколо. Однак руські люди в його були окремі. Ось той же епізод, коли по Десні сплавляли плоти з Орловщини.
“ – То руські.
– А ми які? – питали ми, тоді ще малі діти.
– Ми які? – перепитував батько, не знавши, що одповісти, але смутно почуваючи якусь важку і прикру пелену на своїх очах. – Ми мужики. Хлібороби ми, прості собі люди, одним словом, мужики й квит.
Ми примовкали. Мовчав далі й батько. Він міг би для нашої національної свідомості добавити, що ми “хохли”, але він не любив сього образливого слова. Ми були єдиним народом в Європі, не знавши, хто він”.
“Можна бути хохлом і не згіркне від того хлібина”. Довженків рід належав до козацького стану.
***
Віра Агеєва у своїй блискучій статті “Я” і Романтика: розпуття Олександра Довженка”, вміщеній у книзі “Довженко без гриму” (“Комора”, Київ, 2014) цитує справу  “№ 112” Надзвичайної Комісії Волинської губернії від 27 грудня 1919 року:
“Орловский В.Г., Довженко А.П., Кучеришко О.А. поступили добровольно в Петлюровскую Армию Украинской Народной Республики и выступили активно с оружием в руках против Советской власти, причем при аресте у них были обнаружены подложные документы, свидетельствующие о том, что они явились на территорию Советской Республики для того, чтобы проживать нелегально. А ввиду того, что они перешли на территорию Советской Республики после окончательного разгрома остатков Петлюровской Армии, поляков Красной Армией и в установленный срок появившись не в Советском учреждении для регистрации, признать их врагами Рабоче-крестьянского правительства, перебравшимися с неизвестными целями, и заключить их в концентрационный лагерь. Но ввиду запроса о них Губнаркома Коммунистов-Боротьбистов приговор до выяснения существа вопроса в исполнение не приводить”.
Дивно жорстокий час, коли ще радянський терор не досяг “виробничих потужностей” і “запрос … Коммунистов-Боротьбистов” міг когось рятувати із більшовицьких лабет – це реальна біографія. Зовсім далека від романтики. Революційної – тим паче. Та й чи є в тих тектонічних суспільних здвигах романтика взагалі, адже навкруги – ненависть, кров, страждання. Ми у нашій найновішій історії уже маємо і цього доволі. Однак і Помаранчевий, і Євромайдан єднали не ненависть, а прагнення свободи. Після поразки визвольних змагань, голодоморів-геноцидів, нищівної війни і лицемірства “розвиненого соціалізму” це прагнення в козацької нації Божим промислом відродилося.
Однокурсник-киянин, ділячись враженнями від грудневого Хрещатика 2004-го, з особливим пієтетом розповідав про такий епізод. Зовсім молоде дівчисько голосно, але спокійно розмовляє по мобілці. Фрази у гаморі губляться, але одна, що докотилася до зрілого чоловіка, батька двох дітей, приємно вражає і підбадьорює: “Мама, не волнуйся! В большей безопасности, нежели здесь, я еще себя никогда не чувствовала”. Дівчисько з Помаранчевого майдану, які безпеки й небезпеки трапилися на твоєму шляху? Так хочеться сподіватися, що відчуття національної єдності та гідності у тебе збереглося й допомагає тобі на життєвих дорогах.
І якщо нині все частіше чути: більшість вимог Євромайдану не виконано, Європа залишається далекою мрією, то варто все ж зважити: народ не хоче окупаційної влади чи правління її сателітів. Народ прагне свободи. Власне як і тоді, після більшовицького перевороту. Але, покинутий соціалістами-романтиками, пацифістами чи просто випадковими особами посеред катастрофи, принишк в очікуванні “нового життя”. А в Довженка на повен зріст підводиться “Арсенал” і його головний герой Тиміш Стоян – особливо виразний на фоні зображених кіномайстром плюгавими уенерівських діячів, кооператорів (їх Довженко чомусь особливо не любив), нікчемних міщан.
Знову вдамося до цитати вищезгаданої статті Віри Агеєвої:
“Юрій Шевельов писав у листі Романові Корогодському про компенсаторний механізм самовиправдання через спаплюження проводирів програних змагань: “Нащо в “Звенигорі” і в “Арсеналі” потрібні ті плюгаві з другого табору? І чому вони такі плюгаві? Аж такі гидкі. А тут у Вас ключ – тому, що вони не спромоглися перемогти. Тому, що вони опинилися не в Києві, а в Берліні. Виходить, що вони винні за програну (громадянську) війну. Отже, це не данина офіційним вимогам, а щира правда, виболена, вистраждана…”
Цілком імовірно, що ці Довженкові паралельні й альтернативні сценарії були прочитані радянськими “мистецтвознавцями”. Можливо, вони спромоглися за верхнім шаром пейзажу побачити справжню суть шедеврів. Не даремно ж з’явився щоденниковий запис: “Їх влада мусила ненавидіти мою владу художника”.
***
Українська доля українського митця ХХ століття, позбавленого роботи, розтерзаного політбюро за “буржуазний націоналізм” – гірку правду “України в огні”, коли вже й образи стали покидати його, знову приводять на береги дитинства. У світ, де починалися дороги, куди вони, врешті, й повертаються.
“Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.
Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах”.

Олександр МАКАРЕНКО
“Зоря Полтавщини”