Діяльність Віктора Никаноровича Андрієвського – визначного борця за незалежність України періоду визвольних змагань – тривалий час була пов’язана з нашим краєм. Він народився в Полтаві 11 листопада 1885 року. Тут працював викладачем, в 1917 – 1918 роках був комісаром народної освіти. Вів велику громадську роботу для піднесення національної свідомості полтавців, згуртування їх на боротьбу за створення своєї держави. Її він продовжував і потім, коли після перемоги більшовиків змушений був виїхати з рідного міста, працював в управлінських органах Західноукраїнської Народної Республіки, в різних українських емігрантських об’єднаннях в Чехословаччині, Польщі, Німеччині.
Поряд з цим Віктор Андрієвський відомий і як публіцист, дослідник. З його доробків можна назвати “До характеристики українських правих партій”, “Три громади: спогади з 1885–1917 рр.”, дослідження про діяльність Мазепи, Лисенка, Міхновського. Але для нас особливо цінними є мемуари “З минулого: Від Гетьмана до Директорії; 1917-й рік на Полтавщині”. Видані вони, як кажуть, ще за свіжої пам’яті автора в 1921 році в двох книгах у Берліні. І мають велике значення тому, що бурхливі події того буремного часу подані у відображенні справжнього українця-патріота, знімають з них облуду, під якою їх висвітлювала комуністична пропаганда. Через те ці мемуари у нас раніше не були відомими. Для ілюстрації, як же вони написані, як подають факти тогочасного життя, хочеться навести з них кілька уривків.
21 травня 1917 року в Полтаві відбувся губернський з’їзд, на якому мали обрати чотирьох представників до Центральної Ради. “На естраді, де засідає президія, новина: величезне червоне полотно з написом “Земля і Воля! Партія У.С.Р.” Держало, до котрого прибите полотно, вгорі перев’язане вузенькою синьо-жовтою стрічкою. Того прапора я й досі не можу забути… Широке безмежне поле запальних лозунгів, демагогії, кривавих призивів, незбутих обіцянок, а на тім полі – вузенька стежечка державного будівництва, така вузька та коротка, як державний розум, історичний досвід, ерудиція та вміння державної праці самих прапороносців. Широкі безмежні українські степи червоніють тепер від української крові, з вини тих прапороносців пролитої…”
О, як вірно підмічено! І як співзвучна дана Андрієвським характеристика того давнього періоду з нашим часом. Теж часто заповненого демагогією, нереальними вимогами та обіцянками; прагненням до власного утвердження на якомога вищих щаблях влади.
З багатьма цікавими подробицями описує автор спогадів те, як у травні-червні велася агітація піч час підготовки до виборів міської думи. Тоді за голоси полтавців боролися близько 20 різних партій, груп, різноманітних об’єднань. Прихильники національної ідеології згуртувалися в “Український міжпартійний блок”.
“Про те, чого найбільше малося б вимагати від майбутніх розпорядчиків міського та земського хазяйства: про досвід у тій роботі та господарські здібності – про те все тоді найменше говорилося й найменше дбалося…Серед двох десятків списків найбільшу зненависть соціялістів з № 3 викликали списки № 1 (кадетський) і наш – № 5. Наші й кадетські виборчі афішки було понищено й поздирано. Кадети умудрились потім понаклеювати маленькі заклики високо на телеграфних стовпах так, що їх дістати було трудно. Наші плякати пробували було прихильники виставляти у себе в вікнах, та солдати з четвертого полку заявили, що поб’ють ті вікна, де побачать нашу афішу. Тоді люде додумалися до простого й раціонального способу: на дерев’яних парканах і тротуарах пописали крейдою: “Український список № 5”. Витерти такі написи було трудно. Пробували було переробити число 5 на 3, та було видно фальсифікацію…
Перемогли соціялісти. Хоч перемога та й була не дуже блискуча, але ж все-таки перемога: з 60 гласних соціялісти мали щось 32 чи 33, при тім понад 20 пройшли по списку № 3. Кадети дістали 11, а безпартійні українці з № 5 – сім місць… Голову та управу вибирали лише 32 чи 33 соціялісти зі свого складу. Отже честь ся випала-таки українцеві Криворотченкові. Се хлопець літ 25, студент (здається, київського Комерційного інституту). Належав до українських С. Д., але вдачі і світогляду був непостійного, хиткого і, як дорікали йому товариші, сильно нахилявся до анархізму… З першим “лорд-мером” вийшла досить неприємна історія. За день чи за два виявилося, що він – військовий дезертир, який втік від військової повинності і якого пошукувала поліція. Коли про се було опубліковано в газетах, “лорд-мер” негайно зник з полтавського обрію…”
Чимало нарікань висловлює Андрієвський щодо діяльності Центральної Ради, вважає, що там домінували соціалісти і слабо дбали про захист національних інтересів, не протистояли російським імперським амбіціям.
“Поводження в тім напрямку москвичів, без ріжниці партій, було однаково цинічне: здавалося, що вони не гості на українській землі, котрі повинні бути вдячні за той хліб, що від українського народу їдять, а навпаки – хазяїни, які найпильніше доглядають за своїм добром і своїми слугами – українцями… Раз у раз виникали сварки в “совєтах рабочіх і солдатськіх дєпутатов”. Українці ніяк не могли переконати своїх товаришів у “совєтах”, що прецінь Центральна Рада також складається з соціялістів і навіть не з самих українських, та для “товаришів” ті аргументи не мали ніякого значення: українська Центральна Рада була для них вже тому і тільки тому “буржуазною”, що вона була у к р а ї н с ь к о ю… В Полтавськім “совєті” раз у раз счинялися цілі баталії на українськім грунті. Ніякі уступки, ніякі жертви, ніяка запобігливість з боку українських соціялістів не вистачала для їхніх московських товаришів, що прагнули повної і безоглядної влади на Україні, так як і скрізь по цілому простору “єдиної і нєдєлімої…”
За твердим переконанням Віктора Андрієвського, однією з головних причин поразки у боротьбі за створення незалежної Української держави на початку ХХ століття стало захоплення значних прошарків населення соціалістичними ілюзіями, сподівання, що їх можна реалізувати тільки в тісній співдружності з російськими однодумцями.
“Українські соціялісти були забагато соціялістами, а замало українцями. Українці несоціялісти занадто делікатні до тих, кого все думали повернути на українську дорогу, все чекали, все терпіли, все сподівалися, що колись здорова національна стихія таки переможе над схоластичною доктриною. Марні надії! В результаті, як звичайно, скористався третій! Внаслідок соціялістичної псевдоукраїнської політики над Україною панують і не українці, і не соціялісти… Так було, так є і так буде вічно, поки існуватимуть люде, що не знати з якої причини, хіба через якесь непорозуміння, звуть себе українцями, які за химерні примари соціялістичних утопій свідомо віддали і віддають на поталу чужинцям рідний край і рідний народ!..”
І більшість тодішніх наших національних ентузіастів соціалістичної ідеї невдовзі переконалися, які жорстокі наслідки вона принесла, коли її реалізовували особливо затяті прибічники – комуністи.
“Не можна сказати, щоби в Полтавщині большевики мали під собою міцний грунт або симпатії. Вони мали свої осідки по “совєтах”, в “четвертім полку”, нарешті за большевицьке гніздо рахувався “авіаційний парк”. В міській думі було кілька гласних большевиків. Звичайне населення – середній “обиватель” – дивився з острахом на рядових большевиків, боявся зустрічатися з ними десь вночі наодинці, а з більш інтелігентними уникав взагалі зустрічі й знайомства… Тому, коли виникла “октябрська” революція, у нас всі були певні, що Керенський задушить її так, як задушив уже був подібну “революцію” в літі і недавній виступ генерала Корнілова”.
Багато хто тоді так вважав. І жорстоко помилився. Більшовизм-комунізм виявився дуже важкою суспільною хворобою, яка утвердилася надовго, принесла величезні страждання не тільки українцям, народам Російської імперії, а й усьому світу. Про становлення більшовицької влади в нашім краї у 1918 році, запроваджені нею масовий терор, беззаконня та пограбування і йдеться у другій частині мемуарів нашого визначного земляка.
Невдовзі минатиме століття з часу буремних подій 1917 року. І виникає нагальна потреба висвітлити їх і проаналізувати з сучасних позицій, з поглядами українського державотворення. І спогади Віктора  Андрієвського є правдивим історичним джерелом у цій важливій ідеологічній справі. Думається, нашій обласній владі необхідно перевидати їх як суспільно значиму літературу, розповсюдивши по бібліотеках, зробити більш відомими для широкого загалу й успішно використовувати в пропагандистській роботі.

Валентин ПОСУХОВ
Журналіст