Нині виповнюється сім десятиліть відтоді, відколи наш народ вчергове потерпав ще від одного злочину комуністичного режиму – голодомору 1946–1947 років. За масштабом він був значно меншим, ніж виморювання українського люду в 1932–1933 роках, та все ж приніс багато трагедій. Вважається, що це голодування забрало життя близько мільйона жителів України.

Весна і літо 1946 року видалися вельми посушливими. Тому в УРСР зібрали в середньому по 3,8 центнера зерна з гектара, що майже втричі менше, ніж у попередні, теж не дуже щедрі на врожай, роки. Звісно, це не могло не позначитися на забезпеченні населення продуктами харчування. Але до такої масової смертності не призвело б, адже і цей новий голодомор був створений штучно тогочасним правлячим режимом.
Сталінське керівництво ніскільки не зважило на несприятливу ситуацію, що склалася, а навіть збільшило плани викачування хліба з колгоспів, майже не залишало його на оплату праці за так звані трудодні. Причому чимала частина відібраного у селян зерна йшла за кордон – для зміцнення впливу компартій у країнах «народної демократії», а також у деяких інших, приміром, Франції, Фінляндії. Впродовж 1946–1947 років туди було відправлено 2,5 мільйона тонн хліба, хоча там населення менше потерпало від неврожаю. Зокрема на Західній Україні було зібрано середній урожай. Там колгоспів ще було мало, і селяни могли більше зберегти зерна для власного споживання. Тож туди масово кинулися люди зі східних областей. Їх перепиняли оперативно створені владою загороджувальні загони. Так, тільки в червні 1946 року вони зняли з потягів понад 62 тисячі покупців хліба, в липні – майже 98 тисяч.
Особливо потерпало від голоду населення східних і південних областей, де врожай часто сягав тільки 2 центнерів з гектара. У нашім краї вродило трохи більше – по 4,4 ц/га. Однак репресії влади змушували вивозити майже все зібране збіжжя. Наприклад, присланий з Києва на Полтавщину уповноважений перший заступник Голови Ради Міністрів УРСР Л. Р. Корнієць вимагав, щоб навіть ті господарства, які спромоглися виконати план, вивозили зерно в рахунок наступного року та щоб колгоспникам не видавали на трудодні хліб, а розраховувалися з ними тільки зерновідходами. Селян, школярів ганяли на поля розкопувати нори мишей, ховрахів і забирати звідти зерно.
Секретар Полтавського обкому КП(б)У         Р. Марков у доповідній секретареві ЦК КП(б)У Д. Коротченку повідомляв, що в 1946 році в 186 колгоспах області на трудодень видано до 100 г зерна, або в сім`ї на душу припадало в середньому по 10,5 кг. У 812 колгоспах видано до 200 г хліба на трудодень, або виходило по 17,8 кг на їдока. У 877 господарствах – відповідно до 300 г зерна на трудодень, себто по 28 кг на члена сім`ї. І це для харчування на цілий рік! Крім того, за те, що селяни тримали особисте підсобне господарство, вони повинні були здавати державі по 40 кілограмів м’яса, 90 штук яєць, понад 200 літрів молока, платити від 5 до 10 рублів податку за кожне фруктове дерево, здавати гроші на державну позику. Тобто сталінські будівники «світлого комуністичного майбутнього» ставилися до колгоспників гірше, ніж давні греки чи римляни до рабів. Ті невільників за каторжну працю годували. Як не прикро це зазначати, але німецька окупаційна влада в 1941–1942 роках залишала створеним із колгоспів громадським дворам більше виробленої ними продукції. Масового голоду в селах тоді не спостерігалося.
За радянських часів згадувати про голодування 1932–1933, 1945–1947 років суворо заборонялося. Про це почали писати тільки в часи горбачовської гласності. Дослідники минулого нашого краю в 1996 році випустили збірник «Голод 1946–1947 років на Полтавщині. (До 50-річчя трагедії. Матеріали і документи)». Там подано багато фактів про те, як же творився третій радянський голодомор. Складовими цієї людиноненависницької кампанії були, зокрема, такі заходи. Це скорочення в Україні на 3,5 мільйона чоловік тих, хто одержував хліб за картками. Це спішно проведена перевірка розмірів присадибних ділянок колгоспників і вилучення надлишку землі при 112 тисячах сільських подвір’ях. Були відновлені суворі покарання згідно з проклятим ще в 1930-х «законом про 5 колосків». Посилено репресії до керівників за спроби зберегти хліб для потреб місцевого населення.
І слід зазначити, що різного виду закамуфльованого спротиву голодоморній політиці влади спостерігалося чимало. Так, 1947 року в УРСР до суду було віддано півтори тисячі голів колгоспів за спроби начебто приховати зерно. Наприклад, Чорнухинський райсуд виніс вирок голові колгоспу «КІМ» Назару Васильовичу Бухалу про позбавлення волі на 3 роки за те, що він «приховував товарне зерно у відходах». З наявних у господарстві 76 центнерів таких відходів було взято на облік тільки 23 центнери 76 кілограмів, а решта засвідчені як «мертві». Такого ж суворого покарання зазнав і голова колгоспу імені Чкалова з с. Березняки (нинішній Хорольський район) Віталій Миколайович Кишка, котрий не оприбуткував 100 центнерів пшениці.
У названому збірнику наведено і сумні факти бідування селян. Наприклад, працівники обласного управління Міністерства держбезпеки змушені були повідомляти своєму республіканському керівництву такі випадки, що мали місце в Кобеляцькому районі: колгоспниця сільгоспартілі «Червоний стяг» Марківської сільради Мотрона Андріївна Манник мала шестеро дітей, її чоловік загинув на фронті, заробила в 1946 році 729 трудоднів. На них одержала тільки 82 кг хліба. Родина перебувала у дуже важкому стані, мати і діти опухли від голоду. В колгоспі «Ленінський шлях» того ж району вдова загиблого на війні воїна Гафія Йосипівна Холява мала семеро дітей, заробила 420 трудоднів. Але на них одержала так мало хліба, що сім`я теж опухла від недоїдання.
Яскравим звинуваченням людиноненависницької суті сталінського режиму може бути книга «Ні могили, ні хресного знаку». Її можна назвати своєрідним подвигом краєзнавця Миколи Булди, який оприлюднив там багато цінних документів про те, як сталінці організовували голодомори 1932– 1933 і 1946–1947 років у Чорнухинському районі і які жахливі наслідки вони мали.
Неабияке обурення викликає багато наведених у книзі фактів. Наприклад: колгоспник із с. Луговики Г. С. Сова, 1913 р. народження, був засуджений до року виправних робіт, бо взяв 4 кг гречаної полови; за в’язку сіна Г. Ф. Оникієнку, 1915 р. народження, з  с. Осняг «припаяли» 2 роки позбавлення волі; Є.Ф. Бабенко з с. Богодарівки за кілограм зрізаних колосків – 5 років ув’язнення.
За важку працю трудівникам майже нічого не платили, зате намагалися якомога дужче їх обібрати.
Як у нас вже стало міцною традицією, кругла дата спонукає більше звертати уваги на ту чи іншу історичну подію або постать. Думається, що 70-ті роковини голодної трагедії 1946–1947 років активізують дослідників минулого, краєзнавців, членів історичних гуртків і об’єднань у школах та інших навчальних закладах до пошуку та пропаганди місцевих матеріалів про це лихоліття, про тих, хто його творив, і тих, хто чинив йому спротив. Напрями цієї роботи відомі. Це й запис свідчень земляків, які пережили голодні поневіряння того періоду, розповідей родичів про долі репресованих у ті роки. Це й пошук документів, які відображають факти тогочасного бідування. Їх можна знайти в актових книгах сільрад (в деяких цих установах вони ще збереглися), в протоколах засідань правлінь та загальних зборів колгоспів (окремі з них можна відшукати в районних та обласному архівах). Нині значно спрощено доступ до архіву обласного управління СБУ, то варто звертатися й туди. Безперечно, це клопітка праця. Але благородна і вельми потрібна нашому суспільству, адже знання про біди і страждання наших предків, заподіяні тоталітарним радянським режимом, – то, образно кажучи, ефективне щеплення проти того, щоб у нашій країні він ніколи більше не повторився.

Валентин ПОСУХОВ,
лауреат премії імені Самійла Величка.
м. Полтава.