У  наших краях сім місяців на рік необхідно дбати про обігрівання житла. Нині в будинках з центральним опаленням та в хатах, куди підведено газ, це не здається великою проблемою. Вона викликає занепокоєння лише тоді, коли доводиться платити за надане тепло чи паливо. А вони все дорожчають і дорожчають, вимагають наполегливо дбати про заощадження енергоносіїв і вдосконалення всієї системи енергетики. Та, крім того, ще й усвідомлювати, яке велике благо вони принесли нам.
А для наочного порівняння давайте уявимо життя наших земляків у Більському городищі 2500 років тому. Постає невелика хатка-мазанка, часто глибоко врита в землю. Поближче до низеньких дверей – печище, де видніється кілька каменів – підставок для горщиків, в яких варили страви. Довкруг нього під стінами розташовувалися лежанки із сіна та соломи. На них і сиділи, і спали. А щоб нагріти приміщення взимку, вогнище там повинно було горіти тривалий час. Причому дим від нього виходив не в димар, а у незатулене шкурою віконце або у відчинені двері. Так, в диму, кіптяві, холоднечі й жили наші предки впродовж семи місяців на рік. У таких же суворих умовах доводилося ростити немовлят, які з перших же днів появи на світ проходили величезні випробування. І хапали канцерогенів куди більше, ніж ми.
А ще варто додати про незбагненні для нас труднощі, які доводилося тоді долати, щоб заготовити вдосталь дров. Правда, лісів у той період було більше, ніж нині, але й для того, щоб зрубати дерево, потрібно було добряче попомахати кам’яною чи бронзовою сокирою.
Пізніше чудовим давнім винаходом стала піч. Та, яка ще донедавна стояла в більшості наших сільських хат. Вона була дуже економною щодо “споживання” палива, довго зберігала тепло. В ній готували їжу, на запічку завжди рятувалися від холоду малі діти, а на лежанках вигрівали кістки діди та бабусі. З піччю пов’язане життя багатьох поколінь нашого народу. Недарма разом із покуттям піч вважалася хатньою святинею, її обожнювали і віддавали неабияку шану. Приміром, при ній не годилося лаятися.
Але це ми занадто глибоко занурилися в історію житлового опалення. Давайте поглянемо на значно ближчі до нас часи – на ХХ століття. Можна сказати, що тоді наш народ пройшов три страшних кола пекла: війни та репресії, страждання від голоду, муки від холоду. Постійне перемерзання, спричинені ним хвороби згубили багато репресованого люду в радянських допрах ( «Домах принудительных работ»), концтаборах і в’язницях. Так, на сумно відомих, розташованих далеко на півночі Соловках у концтаборі «СЛОН» («Соловецкий лагерь особого назначения»), де перебували тисячі в’язнів, у 1920-х роках взагалі заборонялося топити.
Але й у звичайних умовах наше населення теж дуже потерпало від нестачі палива, перебоїв із його завезенням та дорожнечі. Старше покоління ще пам’ятає, як це боляче відчувалося в перші післявоєнні десятиліття. Про міських жителів сталінська влада ще сяк-так турбувалася: вони могли придбати хоч невелику кількість вугілля та дров на паливних складах. Селяни ж мусили дбати самі про себе, сподіватися тільки на використання навколишніх, так би мовити, природних ресурсів.
Наш край належить до лісостепової зони, тому в ньому ще збереглися деякі лісові масиви та гаї. Отож різними правдами і неправдами навколишній люд добував деревину звідти. Було поширене також збирання хмизу, згрібання хвої, корчування пеньків. Звісно, селяни старалися згребти і завезти додому побільше різного сухого бадилля. Вельми цінували очерет, рогіз, кукурудзиння, соняшничиння. Ними і топили, й обкладали стіни хат зовні. Це допомагало краще утримувати там тепло. В деяких місцевостях на болотах заготовляли торф. Та, вважай, найпоширенішим видом палива були кізяки. Вичищений з-під великої рогатої худоби гній ногами перетоптували з соломою, розкладали по дерев’яних формах, опісля розстеляли по подвір’ю, висушували, потім зберігали в повітках. Взимку кізяки добре виручали, бо давали хороший жар. Але для багатьох сімей і вони були недосяжними. Так, 1946 року 43 відсотки господарств колгоспників не мали корів, а 20 відсотків – взагалі будь-якої худоби.
Звісно, всі ці заготовки вимагали виснажливої фізичної праці, супроводжувалися багатьма клопотами та переживаннями. Адже в колгоспах здебільшого забороняли роздавати людям солому, хоча більшість ожередів згнивали, а весною їх доводилося спалювати. І тому найчастіше солому доводилося добувати: як тільки стемніє – брати спеціальну сітку, звану рептух, і пробиратися до навколишньої скирди, щоб насмикати соломи. Нею і встеляли долівку, аби була хоч трохи теплішою, і протоплювали в хаті.
Нині чимало хто зі старих людей любить згадувати радянські часи, коли і ковбаса коштувала по два рублі двадцять копійок за кілограм, і вартість газу, електрики, бензину вимірювалася в копійках. Але не хочуть пам’ятати, що те благополуччя тривало дуже короткий період – тільки впродовж 1970-х – першої половини 1980-х років. А до того постійно збиткувалися над нашим людом “автори” то репресій, то голодоморів і холодоморів, то панував гострий дефіцит продуктів харчування та товарів широкого вжитку.

Тамара ГРІНЧЕНКО.
Гребінківський район.