Знову й знову вдивляюся на світлині в обличчя моїх однокласників, колишніх учнів Остап’ївської середньої школи Великобагачанського району, випускників 1971 року. Хоча й стали ми вже людьми поважного віку, та нині залишилися такими ж молодими, як і в далекій юності. Все той же веселий і дотепний, душа класу Володя Омельченко, розумний Саша Верещака, скромний Вася Олефір, розсудливий Андрій Полонський, добра Ліда Олефір, запальний Іван Арендаренко і серйозний Алік Топчій, не по роках мудра Люба Срібна…
45 літ тому ми, десятикласники, святкового одягнені, востаннє зібрались на подвір’ї альма-матер. “Якби всі хлопці на землі…” – лунала пісня, вельми популярна в ті роки. “Не забудемо школу. Ніколи. Завжди дорожитимемо дружбою”, – вигукували тоді. Й нині через роки у моїй пам’яті – цей знаменний день.
Швидко протанцювала разом із випускниками коротка літня ніч. Настав червневий тихий ранок. Зійшло сонце. Ніколи не забуду той схід… Перші веселі ранкові промені якось несміливо пробирались через верховіття дерев і падали на воду Псла. Сонячні зайчики вистрибували з мережива хвиль і швидко-швидко мерехтіли на юних обличчях десятикласників. Ми дивились на сонце. Важке, по-ранковому рожеве. Воно мовби нам говорило: “Щасливої дороги! Удачі у житті!”
“Дякуємо, дя-а-а-ку-є-єм! – кричали ми світилу. “…куєм, …куєм, …куєм, – підспівувала луна у темних куточках лісу, наче закликала кувати щастя. Воно завжди кувалось у дружбі. Й саме справжня дружба панувала в нашому класі. Про неї ми говорили на ювілейній зустрічі.
16 із 33 випускників 1971 року приїхали до рідної школи. Кожен – зі своїм життєвим досвідом. Хтось досягнув більшого у житті, хтось – меншого. Найголовніше, що ми залишилися справжніми людьми. Іван Олійник і Василь Олефір, наприклад, “осіли” в Решетилівці, яка після малої батьківщини стала для них рідною. У Полтаві донині працює операційною сестрою Ольга Хабло (Легка), а Михайло Олефір успішно розвиває свій сімейний бізнес. Анатолій Боженко ще за радянських часів опинився в російському Тамбові, але, молодець, не забув рідної української мови, не “штокав” під час бесіди, залишився патріотом України. Подружжя Топчіїв єдине з класу залишилося жити й працювати в рідному Остап’євому. Лідія все трудове життя віддала школі, а серце – дітям. Олександр – шоферував. Андрій Полонський після закінчення Харківського медінституту вже багато років трудиться в санітарній службі одного з районів буремної Луганщини. Коли гримнув Чорнобиль, він чесно ніс службу в зоні ліквідації аварії. Незадоволений лише одним: уряд помітно “урізав” чорнобильську пенсію.
На зустрічі ми згадали слова з відомої пісні Леоніда Глібова: “А молодість не вернеться, не вернеться вона…” На жаль, нині все частіше отримуємо тривожні звістки про те, що один за одним відходять за межу вічності однокласники. Добрим словом ми згадали їх і наших дорогих педагогів. Зокрема учителів: географії – Федора Костенка, історії – Григорія Топчія, хімії – Варвару Грицьку, української мови та літератури – Софію Роднянську, фізичного виховання – Дмитра Джуганя, праці – Івана Швачку, початкових класів – Ольгу Боцулу, класного керівника Лідію Захаренко, директора школи Івана Куцого.
Звісно, розмова тривала за багатим обіднім столом. Кожен розповідав про себе й свою родину, ділився радощами й жалями. Ця зустріч була без прощань, адже через п’ять років, у першу суботу серпня, ми знову обов’язково побачимось, щоб відзначити 50-літній ювілей випуску і вкотре згадати прожиті роки. Прожиті недаремно, а по совісті.

Михайло БОЦУЛА,
випускник 1971 року   Остап’ївської середньої школи Великобагачанського району.