Ігор Солод і В’ячеслав Шевченко – полтавці, головні сержанти, бійці 90-го окремого аеромобільного батальйону імені Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова 81-ї окремої аеромобільної бригади. В’ячеслав – доброволець, який на війні з літа 2015 року, відслужив 11 місяців і продовжив службу за контрактом. Ігор підписав контракт навесні цьогоріч. В’ячеслав у цивільному житті працював начальником служби безпеки підприємницької діяльності, має дві вищі освіти. Ігор – адвокат, навчався у військових вишах. У кожного за плечима – досвід бойових дій. Зустрічаємося з ними за сприяння волонтерів “Громади Полтавщини”. Бійці саме приїхали забрати на бойові рубежі гостинці для побратимів, їх зібрали учні 9-А класу міської школи № 29. У цьому класі навчається донька полеглого Мирослава Кабушки, бійця 90-го батальйону.
Розмовляємо з чоловіками упродовж години. Сидимо на лавці на дитячому майданчику. Поряд відпочивають, певно, мама з донечкою. Дівчинка охоче шукає собі забавки, перебігаючи від гойдалки до каруселі, від гірки до драбинки. Ми за кілька метрів від дитини говоримо про війну.

Святого для противника немає нічого”
– Маю досвід бойових дій – Кавказ 1990–1992 років, високомобільні десантні війська, 38-ма бригада. До того, як пішов воювати в зоні АТО, займався волонтерством. Допомагав, возив що міг. Напевно, прийшов і мій час захищати Батьківщину. Досвід залишився, здоров’я ще дозволяє, – каже В’ячеслав. – Підписав контракт поки що на півроку, але продовжу.
– У 1989–1990 роках пройшов Закавказзя. У 2014-му став волонтером. Потім, побачивши, що потрібно йти навчати молодь воювати, щоб менше було загиблих і поранених, у березні підписав контракт, – пояснює своє рішення Ігор.
Він воював у Авдіївській промзоні. В’ячеслав, окрім цієї гарячої точки, пройшов Зайцеве, Опитне, Водяне.
– Святого для противника немає нічого. Мирні жителі чи військові… Гатять з усього, з чого можна. Непередбачувано. Обстрілювали калібром від 5,45 і до 152-го. Усі ці випадки зафіксовані. Коли штаб АТО дозволяв, давали достойну відсіч, – говорить В’ячеслав.
За словами бійців, за 100 днів промзони втратили вісім побратимів, 135 воїнів одержали поранення.
Заради чого йти на контракт?
– Шоста хвиля демобілізується, 28 жовтня – крайній день, а тих бійців, що залишаться в зоні АТО, буде дуже-дуже недостатньо, щоб стримувати противника, – розповідає Ігор.
– А за словами Президента України контрактників достатньо, – вставляю свої “п’ять копійок”.
– Погляньте, скільки в Полтаві ходить людей у формі. Це все – контрактники, які в зону АТО не вирушають, а служать при штабах. Ті, хто підписав контракт, переважно служать на мирній території. На передову ніхто особливо не рветься, – пояснює В’ячеслав.
– Давайте з’ясуємо. Тут, у тилу, солдат-контрактник отримує сім тисяч зарплати, як і в АТО. Але тому, хто в зоні бойових дій, додають 1200 гривень на місяць, якщо він на другій лінії (тобто без вогневого контакту), й 4200, якщо він безпосередньо у вогневому контакті на “передку”. То чи багато піде народу на передову ризикувати життям? – розмірковує Ігор. – Та навіть якщо на другій лінії стояти, то постійно смикатимуть на навчання, стрільби й так далі. А тут прийшов о восьмій ранку й пішов додому о 17.00. Уся робота. Субота й неділя – вихідні. У нас такого немає. Тому й питання: яка може бути фінансова мотивація? Хоча б мінімум удвічі зарплата має відрізнятися в тих, хто на передовій: 15 тисяч гривень – солдату, 20 тисяч – сержанту, 25 і вище – офіцеру. Так має бути. Тоді підуть спеціалісти. А так…
– У наш батальйон останнім часом контрактників прийшло дуже мало, – каже В’ячеслав. – Серед них – знайомі, друзі, яким пропонуємо. З бойовим досвідом мало.
“Про яку перемогу можна говорити, вічно закопуючись й обороняючись?”
– Коли ми заходили на промзону, нам сказали, що у нас – маневрена оборона. Тобто ми не маємо права нічого робити, тільки обороняємось, – каже Ігор. – Про яку перемогу можна говорити, вічно закопуючись й обороняючись? Причому є сили, можливості, засоби, бажання, завдяки яким можна за місяць вийти на кордон із Росією. Це – реально. Можливо, противник теж почне діяти, але виходу нема.
– На передовій бракує техніки. Нова й хороша надходить на озброєння Національної гвардії… – починає думку В’ячеслав.
– Національної гвардії, яка не воює, – продовжує Ігор. – У Харківській області як роздавав Порошенко техніку (23 серпня 2016 року в Чугуєві Президент передав військову техніку підрозділам ЗСУ й іншим військовим формуванням. – Ред.), до нас не дійшло жодної одиниці на передову, як анонсувалося. Навпаки, волонтери допомагають власним коштом удосконалювати зброю. Причому, як говорила одна людина, що працює при Генштабі, того фінансування, що є, достатньо для підтримки армії, але “на верхах” дуже багато й серйозно крадуть.
“Від держави щось отримати нереально”
– Обіцяні державою кошти повністю не одержуємо, – каже Ігор. – Зокрема бойову тисячу, яку обіцяв Порошенко. Нині намагаються наші штабні працівники ворушити бригаду, а вона – Генштаб. Можливо, вирішиться. Як нам сказали: “Ви були 100 днів (на промзоні. – Ред.), але ж ми вам виплатимо максимум днів за 10 – 15. В інший час ви не воювали, а так, сиділи й насолоджувались мирним небом”.
– Хоч усі обстріли були зафіксовані, – додає В’ячеслав.
– Підйомні, чітко передбачені пунктом 3.8 військового контракту, я з червня досі не отримав, – веде далі Ігор. – А кошти на оздоровлення… У Генштабі, штабах бригад їх одержали, а також тим, хто був на параді в Києві, нарахували, щоправда, як заохочення, хоча це обов’язкова виплата.
– Побутову хімію купуємо власним коштом. Від держави щось отримати нереально. Бензопилки нам волонтери привозять, генератори теж у них просимо, ремонтуємо вже за свої. Пральні машинки також зараз здаємо в ремонт. Якби хоч одна велика побутова пральна машина була на підрозділ.
Форма, в якій воювати не можна
– Новий “піксель” – для шикування, внутрішнього перебування на території частини. Коли їдеш на “промку”, береш своє спорядження. Бійці намагаються знаходити форму НАТО, британську, їхні ж розгрузки, бронежилети, – говорить В’ячеслав. – Оце видали “варани”, але в них воювати нереально, бо вони не “дихають”, хоча вважаються бавовняними.
– Подивіться, в яких формах приймають присягу ті, хто вступив в Академію сухопутних військ. Вони вже в нових берцях, камуфляжах. Я таких не бачив. Їм, виходить, належить, а нам –навіщо? – ділиться спостереженнями Ігор.
– Я більш ніж впевнений, що “нагору” доповідають, що у нас все добре. А якби хтось спустився “вниз”, проїхав по позиціях і запитав у солдатів, то, може, й результат був би. Приїздили Полторак (Степан Полторак – міністр оборони України. – Ред.) і Турчинов (Олександр Турчинов – секретар Ради національної безпеки і оборони України. – Ред.), вручали мені годинник на “промці”, – поміж іншим каже В’ячеслав, – то наказ був одягнутися в “піксель” і говорити, що в нас усе добре. А якби спитали в солдатів? Я ношу чехословацьку форму. Мені комбат телефонує й каже: “Прийди отримай нагороду. Зобов’язаний бути в “пікселі”. Я прийшов все одно у своїй “чешці”, бо саме в ній воюю. У “пікселі” не воюватиму, бо не витримує термінів, на які розрахований. У навчальній частині видали по комплекту форми, то до кінця навчання (1,5 – 2 місяці) вона практично зносилася. Відповідно купуємо форму самі. Волонтери дуже допомагають.
– Волонтери з Харкова привезли британську термобілизну, німецькі берці й бушлати. Кажуть: “Ми це не купуємо. Це та гуманітарка, що приходить на Міноборони, просто в нас є вихід на людей, які курують розподіл”, – говорить Ігор. – Я придбав собі німецький “піксель”, то це зовсім інша справа. Але він у мене як святковий, бо на “промку” шкода. Ціна “Таланів” (марка берців. – Ред.) – 942 гривні. Та що ж вартує додати 500–600 гривень на одну пару й видати бійцям нормальні берці, фінанси ж дозволяють?
– Країни Прибалтики передали чимало планшетів для зв’язку, які справді потрібні. Вони до нас не дійшли. Де поділися – незрозуміло, – додає В’ячеслав.
На передову фахівці непотрібні?
– із мого випуску з навчальної частини, цикл – 147 осіб, у зону АТО пішли, напевно, десять людей, всіх інших розподілили по тилах: 95-та бригада – база – Житомир, 80-та – Львів, 79-та – Миколаїв, 25-та – Гвардійське Дніпропетровської області й по інших підрозділах. Хоча люди просилися на передову. Деяким із мого потоку навіть із посвідченням учасника бойових дій не дозволили йти на передову, бо, бачте, розпорядження не дозволяє. Яке бажання буде в людини підписувати контракт, якщо вона з Дніпропетровської області й хоче служити у своїй 25-й бригаді, а її засовують у Львів? Нема логіки. Я потрапив у той батальйон, у який хотів, лише завдяки зв’язкам, бо хотіли розподілити інакше, – каже Ігор.
– Як ішов на навчання, зі мною з Полтави були два снайпери, які на той час три місяці, як повернулися із зони АТО. Вони – спеціалісти, інструктори-снайпери. І замість того, щоб розподілити їх у військо, направили на навчання, при- чому навіть не снайперами, а стрілками. У навчальній частині, до речі, відсотків 30 було АТОвців, які нещодавно повернулися з війни. Але ж програму мобілізації виконати треба було, от бійців й оформляли як мобілізованих, хоча вони з досвідом, учасники бойових дій, – згадує В’ячеслав.
Честь – найдорожче
– Один молодий хлопець, який просидів у штабі, отримав орден “За мужність” ІІІ ступеня на день батальйону, – розповідає В’ячеслав.
– Наші хлопці “промку” пройшли, а такого не одержали, – продовжує Ігор. – Якусь грамоту можуть дати.
– Мені з моїм загостреним почуттям справедливості, щоб я менше обурювався, періодично “вішають” нагороди. Оце ж годинника водонепроникного Полторак подарував. Гривень 300 коштує, аби тільки я не ліз і мовчав, – говорить В’ячеслав.
– Питаю офіцерів: “Чому не нагороджено за промзону?”. Мені кажуть: “Нема достойних”. Комусь дали достроково офіцерське звання, орден “За мужність”. А завдяки кому? Завдяки хлопцям, які воювали, – обурюється Ігор. – Дуже скупе наше Міністерство оборони на нагороди. Та не в нагородах справа. Честь – найдорожче.
Бракує станції переливання крові
– Із медичним забезпеченням важкувато, – каже Ігор. – Як такого госпіталю в зоні АТО немає. Є тільки цивільні райлікарні в містах – Артемівську, Красноармійську (нині – Покровськ. – Ред.), Димитрові (нині – Мирноград. – Ред.), Костянтинівці. А коли щось серйозне, то поки доб’єшся, щоб знайшли машину й відвезли в Часів Яр (Бахмутський район Донецької області. – Ред.), де працює щось схоже на госпіталь, причому поруч зі штабом АТО. Уже звідти направляють, як кажуть, на “велику землю” – у Харків, Дніпро, Запоріжжя. Не дуже оперативно. Британці, які навчали нас медичній підготовці, дивувалися, коли ми говорили, що пишемо на джгуті час його накладання. Іноземці питали, навіщо? Пояснювали їм, що коли через годину-дві, як буде евакуація… Вони дивувалися: “Які година-дві?! 10 – 15 хвилин – і вертоліт за пораненими”.
– Дуже багато гине солдатів через втрату крові. Бракує станції переливання крові. Едуард (Яцук, кременчуцький волонтер. – Ред.) ще в 2014-му розробив машину, в якій можна відразу на “передку” переливати кров. Проте на передовій я її не бачив, таких автівок дуже мало, – інформує В’ячеслав.
– А якщо, не дай Боже, важке поранення, чи можна допомогти оперативно? – допитуюся.
– Ось, навіть не фіксували, – піднімає сантиметрів на 10 холошу В’ячеслав. На нозі – шрам. – Осколок. Я прийшов і сказав, що трохи поранило. Запропонували в госпіталь. А як я хлопців на позиції покину? Там же діти. Робили перев’язки. Коли вже вийшов на ротацію, через два місяці поїхав у госпіталь. Не дістали той осколок, та вже й не будуть. У журналі бойових дій він не зафіксований. Другий я сам витяг.
Легендарний батальйон
– 7 жовтня виповнилося рівно два роки, як сформована 81-ша бригада в зоні АТО. Жодного дня не виходячи звідти, вона воює, – розповідає Ігор. – Бійців 90-го батальйону називають “вовками”. На емблемі підрозділу зображений цей звір. 90-й – легендарний. Він пройшов Опитне, Водяне, весь Донецький аеропорт практично тримався на ньому.
– “Кіборгами” стали спершу називати саме бійців 90-го батальйону, – додає В’ячеслав.
– Загиблих із підрозділу – 57 бійців, серед них – два Герої України посмертно, зокрема старший лейтенант Зубков – наш командир роти, іменем якого й названий батальйон, – розповідає Ігор.
– 16 вересня батальйону виповнилося два роки, – каже В’ячеслав. – У підрозділі, до слова, служать багато полтавців. Практично усі з моєї хвилі мобілізації залишилися на контракті. Хотілося б взяти у батальйон ще бійців із Полтави. Якщо в когось є бажання служити, воювати, то запрошуємо в батальйон. Можна приїхати, поспілкуватися з хлопцями, з командуванням.
– Постійно бігаємо, стріляємо, стрибаємо з парашутом. Навіть у зоні АТО, я був дуже здивований, ми в серпні цього року виконували програму стрибків згідно з контрактом. Зокрема й дівчата-штабістки. До речі, найцікавіше: коли оголосили стрибки, то деякі офіцери, які перевелися з інших родів військ, почали казати, що в них щось болить. Дівчата вийшли всі. Стали й сказали, що стрибатимуть. А я присоромив тих офіцерів, мовляв, не дай Боже, на день ВДВ побачу когось із них у береті. Тоді вони залишились і вирішили стрибати, – згадує Ігор.
“Ніхто, крім нас”
– Я повернувся в Полтаву, а тут місцевим усе одно, що в Україні війна, – говорить В’ячеслав. – Усі настільки звикли… Як воювали в Афганістані, то люди теж призвичаїлися до ситуації, до повідомлень у новинах. Боюся, що колись зміниться влада й ми виявимося винними ще й за цю війну.
– Не треба бути учасником тристоронньої групи в Мінську, щоб розуміти: у 2016 – 2017 роках бути війні, – прогнозує Ігор. – Далі – побачимо. Нині ж маємо міцно тримати позиції на передовій, не зрушити з місця.
– Надихає молодь, яка йшла захищати державу на патріотизмі. Вони тримаються разом. От як був девіз “Ніхто, крім нас” і позиції “Своїх не кидаємо”, так і лишилися. За одним може піти цілий взвод, як би небезпечно не було, але самого ніколи не кинуть, – гордиться побратимами В’ячеслав.

Анна ВАСЕЦЬКА.