У  Миргородському районному будинку культури відбулося урочисте вручення орденів «Народний герой України». Відзнака хоча й не державна, але від того не менш почесна, адже є виявом глибокої шани і вдячності простих українців захисникам Батьківщини.
Миргород став дев’ятнадцятим містом, де віншували Народних героїв України. Цього разу нагороди отримали чотири десантники, танкіст, лікар, бійці батальйону «Донбас» і прикордонник. На урочистий захід з’їхалися командири бойових частин, волонтери та родичі військовослужбовців із різних куточків держави. Мов на одному подиху, минуло двогодинне дійство, протягом якого волонтери і побратими розповідали зворушливі історії про солдатську звитягу героїв, їхню вірність присязі, військову кмітливість, рішучість, стійкість і жертовний подвиг в ім’я Вітчизни. Пам’ять полеглих воїнів присутні вшановували стоячи.

Нагороду старшого лейтенанта Івана Зубкова, командира роти вогневої підтримки 90-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади високомобільних десантних військ Збройних сил України, Героя України, отримала його мама Антоніна Петрівна. У січні 2015 року її син брав участь у деблокуванні підрозділів, що боронили Донецький аеропорт. Під час одного з боїв він викликав вогонь артилерії на себе, прикривши відхід товаришів. 20 січня 2015 року останній раз вийшов на зв’язок та повідомив, що лежить під завалами…
– У загиблого в Донецькому аеропорту Івана Зубкова був позивний Краб, але його так не називали, – розповів побратим командира роти Володимир (Чуб). – Він з першого моменту появи у підрозділі викликав повагу, тому всі зверталися до нього лише по імені та по батькові – Іван Іванович. Це була людина з великим серцем. Коли ми попросили дати нашому батальйону ім’я Зубкова, нам спочатку відмовили: в нашій армії не прийнято таке. Але ми наполягли.
Як жив і як загинув підполковник Державної прикордонної служби України Євген Пікус, розповіли Сергій Сердюк, директор департаменту персоналу адміністрації Держприкордонслужби, та відомий волонтер і бард Олексій Мочанов. Офіцер Східного регіонального управління Держприкордонслужби Євген Пікус під час виконання бойового завдання в районі пункту пропуску «Красна Талівка» (Луганська область) 11 липня 2014 року виніс з-під вогню двох бійців, які підірвалися на фугасі й отримали важкі поранення. За це він був нагороджений медаллю «За військову службу Україні». Пізніше в тому ж районі прикордонники зіткнулися з диверсійно-розвідувальною групою, яка перейшла кордон з території Росії. Бій тривав дві з половиною години, та захисники втримали свої позиції, не пропустивши ворога. Але троє військових були поранені, четверо загинули, серед них і підполковник Євген Пікус. 8 вересня 2014 року Указом Президента України він нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Синівський орден Народного героя України прийняв батько Михайло Григорович.
Й досі не може змиритися із втратою свого сина 80-річна Таїсія Іванівна Тельнова. У 52 роки Євген залишив бізнес і став добровольцем батальйону спеціального призначення «Донбас». Загинув 15 лютого 2015 року в Широкиному.
– Ми плачемо, сумуємо, але пишаємося своїми синами, бо виховали їх чесними, достойними людьми, вірними присязі й бойовим друзям, – говорила крізь сльози згорьована мати. – Це ж скільки треба мати відваги, щоб добровільно, свідомо пожертвувати своїм життям. Євген повторив подвиги своїх предків: дід загинув у Другій світовій війні під Дніпром, рятуючи солдата, а бабусю вбили під Волгоградом, коли вона намагалась витягти з окопу пораненого. Найбільше прошу в Бога, аби швидше закінчилася в країні війна, аби матері й дружини не проливали сліз за своїми загиблими синами й чоловіками. Окремо хочу звернутися до поранених хлопців: не втрачайте сили духу і будьте наполегливими на шляху одужання!
Разом із Євгеном Тельновим воювали й присутні в залі Олександр Федорченко та Анатолій Горбенко. Тримаючи свої ордени Народних героїв, вони, напевно, знову подумки повернулися у серпень 2014 року, коли під час прориву наших військ із Іловайська частина «донбасівців» була оточена в селі Червоносільське і зазнала шквального обстрілу російської бронетехніки. Тоді командир гранатометного взводу Михайло Ніколов поставив бійцям завдання атакувати бронетехніку противника. Ворог вів постійний вогонь по українських позиціях, але не завжди прицільно. Щоб зрозуміти це і намацати мертві зони, щоб повірити в себе, переконатися, що ворог не зможе виявити гранатометників, треба було проявити неабияку сміливість. Тактика дій «донбасівців» була такою: підбиратися по «зеленці» впритул до позицій агресорів і відкривати вогонь з одного-двох РПГ-7. Ось тільки треба було підходити дуже близько і впевненими, що ворожа піхота не зможе прикрити свою «броню». І їм усе вдалося: відвага, скритність і швидкість дій вирішили результат бою. Лідером загону був Євген Тельнов (Усач). Він зробив постріли по обох танках Т-72Б3 та по обох БМД-2 і знищив їх у цьому неймовірному бою. Ворожий підрозділ, що входив до складу 6-ї танкової бригади, було розбито. Троє наших героїв, виконавши завдання, спланували свій вихід і зуміли вирватися з оточення.
Через тяжкі випробування пройшов і миргородець Володимир Ярославський, десантник першого батальйону 80-ї аеромобільної бригади. Його підрозділ до останнього тримав оборону Луганського аеропорту. Коли стало відомо, що ворог значно переважає силою, зокрема на штурм українських позицій кинуто         6-ту Псковську танкову бригаду, командир прийняв рішення про відхід. Володимир вирахував паузи між залпами «Градів», і йому вдалося вивести бійців у безпечне місце, але сам вийти не встиг. Пораненого, контуженого десантника захопили у полон, де він провів 45 днів, із них 30 – в одиночній камері. Не раз він дивився смерті в обличчя і подумки прощався з рідними. «Йому пошкодили ребра, двічі зламали поранену руку… Кати Володимира вимагали від нього зрізати татуювання десантника. Мовляв, тоді відпустять, – розповідала волонтер Олена Синельник. – Але це бійця не зломило. Кілька днів після обміну полонених Володимир не міг говорити, потім довго заїкався. Він міг уже не повертатися в бригаду, але після лікування і реабілітації знову поїхав у зону АТО. Про службу по телефону говорить, жартуючи: «Ми тут займаємося туризмом. Нічним, але туризмом». Без перебільшення скажу, що Володя став справжньою легендою 80-ї бригади».
Міський голова Сергій Соломаха, вручаючи почесну відзнаку земляку, зазначив, що сім’ю Ярославських миргородці визнали родиною року 2015, а українські волонтери Володимира – Народним героєм України.
Також нагородна рада відзначила двох десантників 25-ї бригади. Вадим Мороз (Борода) і Еміль Ішкулов (Лісовик) не раз проявили себе у боях. А завдяки їхнім рішучим діям і вмінню швидко приймати рішення  вдалося вберегти бійців від загибелі й поранень. На початку війни Еміль Ішкулов командував взводом, який у Луганській області розгромив не один ворожий блокпост, і допоміг своїм бійцям оминути засідки чужинців. За військовий талант молодого бійця підвищили по службі, призначивши заступником командира батальйону.
Старший лейтенант Сергій Трещило, заступник командира роти 72-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України, восени 2014 року був у складі розвідгрупи, яка біля села Петрівське Волноваського району Донецької області натрапила на диверсійну групу ворога. У бою загинули командир групи Руслан Григор та двоє бійців, ще один солдат отримав тяжкі поранення. Сили були нерівні. Ворог запропонував українським воїнам здатися в полон. На це Сергій відповів кидком гранати і по рації викликав на себе вогонь нашої артилерії. Під артобстрілом офіцер зумів відповзти у безпечне місце і витяг на своїх плечах тяжко пораненого солдата, врятувавши таким чином два життя і виконавши завдання із знешкодження ворожої ДРГ. Після лікування в госпіталі старший лейтенант Трещило повернувся у свій підрозділ і продовжував сумлінно нести службу, брав участь у багатьох бойових операціях.
– З такими командирами нічого не страшно, – розчулено говорив Іван Сазонов, коли представляв танкіста Олександра Хавренка. – У серпні 2014 року поблизу села Прохорівка ми вступили в перший для нас бій. Як не запанікувати, не розгубитися і дати гідну відсіч ворогові? Прикладом для нас став Олександр. Він на танку рвонув у вогонь і витягнув із нього командно-штабну машину з екіпажем. Це мобілізувало всіх. А вже в іншій ситуації, біля Павлополя, він, розгромивши мінометну точку ворога, знайшов зручне місце і коригував вогонь нашої артилерії.
На рахунку Анатолія Садовника, лікаря військового мобільного госпіталю оперативного командування «Південне», – сотні врятованих життів. Він брав участь в операції з виведення поранених і полонених із Іловайського котла. Завдяки йому звільнено з полону близько 200 бійців.
На жаль, не зміг зібратися у повному складі екіпаж гвинтокрила МІ-8, який під час іловайських подій три дні без відпочинку вивозив поранених та загиблих. 31 серпня 2014-го дивом змогли уникнути ПЗРК терористів, зайнявши максимально малу висоту…
«Наші герої – це люди особливої категорії, наділені Божою благодаттю, – наголосив настоятель церкви Всіх Святих УПЦ Київського патріархату отець Роман. – Адже відвага, мужність, любов до Батьківщини – це таланти, якими Всевишній наділяє людину з народження. І тільки ті, кому вдалося утримати свій дар, свідомо йдуть боронити свою землю, знаючи про можливу небезпеку. Схиляємо голови перед полеглими воїнами – це святі люди, які віддали свою душу за рідний край і приєдналися до небесного воїнства архістратига Михаїла. Честь їм і хвала!»
А найвищою нагородою для всіх наших українських солдатів: і хто пройшов війну, і хто сьогодні продовжує боронити свою землю, і хто не повернувся з поля бою, є безсмертна людська пам’ять…

Раїса НІКОЛАЄВА
Журналіст