Рідні сестри Марія й Наталія Хоменко вже десятки років живуть разом у селі Павлівка Машівського району. Навіть дні народження жінки святкують в одному місяці – травні. Марія Петрівна була найменшою дочкою в родині. Нині їй виповнилось 90 років. Наталія Петрівна – на п’ять років старша, їй уже 95. Незважаючи на те, що за плечима значний багаж років і життєвих незгод, бабусі стараються на місці не засиджуватися. Пораються по дому і тримають невеличке господарство: десяток гусенят та пухнастого котика. Про перипетії життя нам розповіла Марія Петрівна.
Народилися сестри в рідній Павлівці. Дитинство й молодість припали на страшні часи – Голодомор і Другу світову війну.
– Народилась якраз під голодовку, в 1926 році, – розпочала свою розповідь Марія Хоменко. – Батьки мої прості були. Мали п’ять дітей – чотирьох дівчат і хлопця. Життя ще змалечку як видалось важким, так і донині. У школу ми не ходили, бо ні в чому було. Ото раз набрали мені тканини на плаття, то повчилася, поки не порвалось. Писати й читати навчилася трішки для себе, та і все. По хатах тоді вчителька ходила, хотіла, щоб у школу дітей віддавали. Та куди ж нам. Тому навчала чому могла вдома. Батьків дуже не пам’ятаю, бо повмирали від голоду в 1933-му, ще коли маленькою була, найменша ж у сім’ї. Так і залишилися всі п’ятеро сиротами. Жили самі по собі. Старші в радгоспи пішли працювати, менші вдома бродили. Пам’ятаю, як сама то в хаті сиділа, то в бур’янах десь. Ото що знайшла, вирвала, те й з’їла. Своєї сім’ї у мене ніколи не було, тож живу весь вік зі старшою сестрою Наталією. Давно вже ми вдвох залишились. Добре хоч підтримує її єдиний син Іван. Приїде, води наносить, по господарству допоможе. Я змалечку почала працювати в колгоспі, та так все життя там і минуло. Була на різних роботах – сіяли, косили, солому на вози збирали. Пізніше довелося й на фермі потрудитися, коло телят та овець.
– А війну пам’ятаєте? – питаємо.
– До війни я вже підросла, – зі спогадами змінилося й обличчя бабусі, – і так вийшло, що на самому початку окупації вивезли мене німці на роботи. Поліцаї у конторі намічали, кого братимуть. Переважно забирали таких, як ми, – безпритульних. Хоча мені й роки ще не підійшли, та все одно не минуло. В Німеччину доправляли поїздами. Вагони під зав’язку забивали людьми, замикали. На зупинках відкривали вагони, і ми під наглядом поліцаїв виходили надвір. Спочатку нас привезли в Німеччину. Там прибирали й працювали на заводах. Проте більшу частину часу я провела у Франції. Нас розбирали хазяї для хатньої роботи. Звісно ж, господарі різні траплялися, але мені здалося, що французи – непогані люди, добрі. Годували й одягали нормально. А от німці зовсім не такі були. Шкода, що багато співвітчизників додому не повернулися. Не витримали важкої праці на чужині.
У неволі минули мої п’ять років. Як звільнили, переправляли додому морем, на пароплаві. Дорога тривала сім діб. Та для нас то не термін був. Головне – до України дістатися. Спочатку всіх звозили в Одесу. Там розподіляли, хто звідки, і ретельно перевіряли, чи не стали ворогами держави. А потім уже відпускали додому. З того часу, як повернулася з Німеччини, живу з сестрою Наталією. У колгоспі також разом працювали. Нині через старість сил ні на що не вистачає. Ото Ваня та сільський голова провідують. І то добре, бо від центру села живемо далеко, людей майже не бачимо.
Сама дивуюся, як я стільки пережила? І гнобили, і бомбили, і снаряди через голову летіли, а все одно жива залишилась. Мабуть, якесь іще призначення в мене тут було…

Юлія КРИКЛЯ
Журналіст