Він не був на передових рубежах збройної боротьби за Україну, але як державний і політичний діяч демонстрував своєю безкомпромісною позицією совість української інтелігенції, яка не сприймала насильницьких методів будь-якої влади, і насамперед – більшовицької. Сергій Олександрович Єфремов належить до когорти найбільш виразних, характерних і трагічних постатей України перших десятиліть XX століття.
Неоціненною науковою заслугою Сергія Єфремова стало створення першої фундаментальної історії української літератури, дослідженню якої він присвятив усе своє життя. Окрім того, Сергія Єфремова по праву вважають один із творців української журналістики. 6 жовтня виповнилося 140 років від дня його народження.
Мала батьківщина Сергія Олександровича Єфремова – село Пальчик Київської губернії (тепер  Черкаської області). Його рід належав до духовенства. За однією з версій, батько Сергія, щоб отримати парафію, мусив перелицювати своє прізвище на російський манер – Єфремов (Охрім – Єфрем). Освіту Сергій Єфремов здобув у Київській духовній семінарії, а 1901 року закінчив юридичний факультет Київського університету.
У 1895-му став одним із засновників видавництва “Вік”, метою якого було видання і поширення української художньої літератури, насамперед творів І. Котляревського та Т. Шевченка. Політичну діяльність Єфремов розпочав у студентські роки, приєднавшись до Загальної української безпартійної демократичної організації. Наприкінці 1904 року разом з однодумцями створив Українську радикальну партію, яка в 1905-му за його ініціативою об’єдналася з Українською демократичною партією, отримавши назву “Українська демократично-радикальна партія”.
Під час революції 1905 року Сергій Єфремов розгорнув широку публіцистичну роботу. Опублікував кілька брошур для народного читання, входив до складу редколегії україномовного журналу “Громадська думка”. Арештований наприкінці грудня 1905 року за національно-політичну діяльність, майже рік провів у київській Лук’янівській в’язниці.
У 1908 році став одним із засновників і активним діячем Товариства українських поступовців. Співпрацював із багатьма українськими періодичними виданнями: “Зоря”, “Правда”, “Записки НТШ”, “Киевская старина”, “Літературно-науковий вісник”, “Рада”, “Нова Рада”, “Україна”, “Украинская жизнь”. У 1911 році в Києві була видана фундаментальна праця С. Єфремова “Історія української літератури”, яка надалі неодноразово перевидавалася. У цьому дослідженні вперше був зібраний, упорядкований і узагальнений колосальний різноплановий матеріал, осмислений уже в трохи старомодному як на початок XX століття народницькому ідейному контексті.
Після перемоги Лютневої революції Сергій Олександрович поринає в громадсько-політичну роботу. Він виступає одним із ініціаторів створення Центральної Ради. У березні 1917 року С. Єфремов був обраний до Комітету Центральної Ради, у квітні разом із В. Винниченком став заступником голови Центральної Ради (М. Грушевського), входив до складу делегації Центральної Ради на переговорах із Тимчасовим урядом у Петрограді (у травні 1917-го), надсилаючи до київської газети “Нова Рада” репортажі про хід цих переговорів. Єфремов став одним із авторів І Універсалу Центральної Ради.
Після створення першого українського уряду – Генерального Секретаріату – обіймав посаду Генерального секретаря міжнаціональних справ. Саме Сергій Єфремов запропонував і використав назву “Українська Народна Республіка”, тому вважається “хрещеним батьком” УНР.
Однак невдовзі С. Єфремов відійшов від активної роботи в Центральній Раді. Він не погоджувався із курсом, що нав’язувався Раді лівим крилом представлених у ній партій. Певну роль відіграло й погіршення стосунків із лідерами цих партій М. Грушевським і В. Винниченком. Розчарований практикою щоденної і марної політичної боротьби (переважно за міністерські портфелі, а не за вибір політичного курсу), знову зосередився на публіцистиці.
Зі встановленням радянської влади в Україні Сергію Олександровичу довелося переховуватися. Восени 1919-го на прохання Української академії наук Єфремова було амністовано. Позбавлений можливості займатися активною політичною діяльністю, він зосередився на масштабній науковій і науково-організаційній роботі. Будучи віце-президентом (1922–1928) і головою Управи (1924–1928) Української академії наук, очолював низку наукових товариств і комісій.
Однак політичні буревії, і в першу чергу – репресії проти українських громадських і культурних діячів, усе відчутніше торкалися і С. Єфремова. У сфабрикованій владою справі “Центр дії” у 1923–1924 роках Сергій Олександрович підтримував обвинувачених, і особливо – президента Української академії наук
М. Василенка. Через кілька років об’єктом відвертого цькування і грубих звинувачень в антирадянській діяльності і “буржуазному націоналізмі” став і сам Сергій Олександрович. Нарком освіти УРСР
М. Скрипник погрожував поставити вченого на коліна, якщо той не покається у скоєних ним злочинах.
С. Єфремов, цілком усвідомлюючи свою приреченість, поводився відкрито й мужньо.
Наприкінці 1928-го, відчуваючи, що влада розправиться з ним, написав у щоденнику: “Каятись не буду, отже, перспектива виявляється: мандрівочка, і, мабуть, неблизька, пахне”. 21 липня 1929 року його заарештували, інкримінувавши керівництво вигаданим більшовицькими репресивними органами “контрреволюційним Союзом звільнення України” (Спілка визволення України – СВУ). Процес “СВУ”, що проходив на тлі масових репресій українського селянства в ході колективізації і розкуркулювання, був прологом до великого терору 1930-х років в Україні. 19 квітня 1930 року Єфремова засудили до страти, яку надалі замінили 10-ма роками таборів. Покарання він відбував у Ярославському і Володимирському ізоляторах, а через сім років був переданий у систему таборів ГУЛАГ, в одному з яких і загинув 31 березня 1939 року (за три місяці до закінчення терміну покарання), розділивши трагічну долю багатьох кращих синів і дочок українського народу.
У сучасній Україні в багатьох населених пунктах є  вулиці, названі на честь Сергія Єфремова. А от до його публіцистичної та наукової спадщини належної уваги, на жаль, не виявлено. За часів незалежності в Україні видано лише п’ять книг полум’яного патріота й талановитого науковця. Пора вже прочитати ці книги й видати нові, досі ще не надруковані, щоб читати й знати нашу справжню історію, культуру, літературу!..

Підготувала Тетяна ПЕТРЕНКО.