Відомий французький психотерапевт Ніколя Такюссель, залишивши свій бізнес у Парижі, третій рік живе в Україні, допомагаючи на волонтерських засадах воїнам, сім’ям загиблих та дітям війни подолати душевний біль.
У Полтаві Ніколя Такюссель, французький фахівець в галузі нейропсихології та психосоматики, засновник і президент громадської організації “Smile for Ukraine” (“Посмішка для України”), провів п’ять насичених днів. Увесь цей час він навчав учасників АТО, їхніх близьких, а також сім’ї, які втратили на фронті своїх рідних, справлятися з негативними емоціями, тамувати душевний біль. А професійним психологам дав майстер-клас з надання соціально-психологічної допомоги цій категорії людей. Всі, хто був присутній на тренінгах Ніколя, кажуть: “Він справді вміє повертати українцям усмішки”.
“Не треба тягти до мене бійця, який пройшов війну. Я сам прийду до такої людини”
31-річний Ніколя Такюссель – людина-позитив. Він відразу ж налаштовує співрозмовника на позитивну хвилю. Спілкуватися з ним легко і цікаво. Таким, мені здається, і повинен бути лікар людських душ.
Ніколя вже не одного атошника витягнув із депресії, повернув до нормального життя. Одного разу в Київському військовому госпіталі він зустрівся з трактористом із Харківської області, який втратив обидві ноги. Молодий чоловік не бачив сенсу життя. Він пішов на війну, щоб захистити від агресора своїх дружину й сина. Але, коли повернувся інвалідом, рідні його покинули… Французький психотерапевт доклав чимало зусиль, щоб вгамувати фізичний і моральний біль бійця. Допоміг йому з протезуванням. А коли чоловік почав самостійно ходити, їхнє спілкування ненадовго призупинилося.
– Ми не бачилися тиждень, я літав у Париж, – розповідає Ніколя Такюссель. – І весь цей тиждень, як потім зізнався мій підопічний, він не виходив із дому. Я дорікав йому: “Не можна замикатися в собі, потрібно бути серед людей!” А він посміхається: “Так я не сам, а з дівчиною!” Як я за нього радий! Адже людина перестала жити своїм горем, а значить, вийшла зі стану депресії. Подолавши один бар’єр, солдат поставив перед собою мету знову сісти на трактор і працювати в полі, як раніше. І досяг свого! Дуже важливо, щоб перед такими людьми були високі цілі, інакше у них не буде мотивації виходити із зони своїх переживань.
– Багато людей, які пройшли війну, вважають себе морально сильними. До психолога їх не затягнеш.
– Не треба тягти. Я сам прийду до такої людини, якщо до мене звернуться її рідні.
– А якщо він не захоче з вами розмовляти?
– Я не буду його умовляти відкрити мені душу. Просто буду з ним говорити ні про що або навіть мовчати. Людина може злитися, ігнорувати мене, але тим не менш почне звикати до моєї присутності. А потім я на кілька днів зникну з його життя, і він відчує, що йому мене не вистачає. І коли ми знову зустрінемося, то знайдемо спільні теми, і я почну працювати з ним, але він ні про що навіть не здогадається.
– Хіба так працюють психологи?
– Це моя методика, я хочу, щоб і мої українські колеги її опанували.
– Чому ще ви їх навчаєте?
– В Україні не заведено говорити людині, яка потребує психологічної допомоги, неприємні для неї речі. Всі бояться її образити, завдати додаткової душевної травми. Але якщо просто слухати, співчувати і погоджуватися з усім, то від цього мало користі. Іноді потрібно бути різким, щоб відкрити людині очі на її проблему.
– Як вам це вдається?
– Мені довелося працювати з солдатом, який побував у полоні. Разом з іншими полоненими бойовики провели бійця вулицями Донецька, де кожен перехожий міг його вдарити. Напевно, багато хто пам’ятає ці кадри, показані по телебаченню. І людина морально зламалася. Повернувшись додому, солдат запив. А одного разу, коли я вже працював у реабілітаційному центрі, він кудись зник. Я переживав за його здоров’я, оскільки в нього був напад параної, тобто розлад мислення. Але коли нарешті знайшов його і наблизився, він приставив мені до горла ножа. І знаєте, як я змусив його заспокоїтися? Почав лаяти все навколо – реабілітаційний центр, їжу, війну. Тобто застосував метод шоку, відволік людину від гніву проти мене. Пізніше ми знайшли спільну мову. Зараз він не п’є, його життя налагодилося. Хоча шлях до цього був довгий і непростий.
На жаль, зловживання алкоголем – часте явище серед атошників. Тому в українській армії досить багато “п’яних” втрат. Хоча справжній воїн не п’є. А ось чоловік, якого змушують щось робити проти його волі, починає заливати горе, щоб знайти рівновагу. Такі люди потребують тривалої психологічної підтримки.
“Війну українці переживають як особисту трагедію, оскільки їхнім ворогом може стати сусід і навіть родич”
Парижанин Ніколя Такюссель прилетів в Україну в січні 2014 року, коли протистояння на Майдані досягло апогею. Свій душевний порив пояснює тим, що його покійний дідусь народився в Маріуполі Донецької області. Хлопчикові було всього вісім років, коли його батьки в пошуках кращого життя емігрували до Франції. Дід до кінця своїх днів більше не побачив Україну, але завжди розповідав про неї як про кохану жінку. Мабуть, це ставлення до батьківщини предків передалося й онукові. І коли російська пропаганда стверджувала, що до влади в Україні почали рватися “фашисти й бандерівці”, йому захотілося особисто все з’ясувати. Прилетів одягнений зовсім легко, а тут – морози до тридцяти градусів… Чотири гарячих дні, проведених на Майдані в переломний момент революції разом із народом, для Ніколя стали вирішальними. Він не знав тоді ні слова по-українськи, але це не завадило йому знайти тут друзів і зрозуміти: українці – мабуть, єдиний народ у Європі, який готовий зі зброєю в руках відстоювати свою свободу.
– До війни у Франції у мене було три офіси, де я приватним чином надавав психологічну допомогу людям, які перебувають у стані стресів і депресій, – підприємцям, десантникам, спецназівцям, – розповідає Ніколя. – Серед моїх пацієнтів, до речі, були й французькі військові легіонери. Але їхні проблеми разюче відрізняються від проблем українських солдатів. Українці захищають свою Батьківщину, тому їхні особисті трагедії набагато глибші. У французів ворог далеко, а в українців ним може стати сусід або навіть родич. І важливо донести фронтовикам: вони не відповідають за те, що було, – тільки за те, що з ними буде. Незалежно від того, що вони пережили.
Два офіси я закрив, оскільки більшу частину часу проводжу в Україні. Спочатку літав сюди кожні два тижні, тепер затримуюся все довше й довше. Тренінги та семінари в Києві, Харкові, Слов’янську, Полтаві – лише частина моєї волонтерської роботи.
Ніколя підготував уже близько 400 українських психологів, дав консультації понад 700 військовим. Багато часу він проводить на лінії зіткнення, в госпіталях. Більше 20 разів виїжджав у прифронтову зону зі своєю місією. Раніше їздив по всій Європі з лекціями і семінарами для психотерапевтів і психологів, знайомив зі своїми науковими розробками.
– Я ненавиджу війну, я не воїн за натурою, – продовжує співрозмовник. – Але знаю, навіщо їжджу на фронт і працюю з солдатами. Я хочу допомогти цим людям жити активним життям після повернення додому. Адже ніхто в Україні не був готовий до війни, а до психологічної реабілітації солдатів – тим більше. Багато з них мають почуття провини за загибель друзів, за те, що довелося вбивати людей, за переживання близьких. Я пояснюю: у тому, що довелося залишити сім’ї і взяти зброю в руки, їхньої провини немає. Те, що ви пережили, це – жахливо. Але я тут не для того, щоб співчувати, а для того, щоб ви забули про війну, знайшли себе у мирному житті, були щасливі незалежно від того, чого зазнали в боях. Це можливо. Головне – вірити в себе.
“Якщо підростаюче покоління стане жити у ненависті, Україна буде вічно воювати”
– А що ви розповідаєте дітям, коли приїжджаєте в дитячі будинки? Говорите про війну?
– Обов’язково кажу. Робота з дітьми – моя найважливіша і найвідповідальніша місія. Завжди хвилююся перед зустріччю з ними. Особливо з тими, хто втратив близьких, виявився покаліченим. У них багато причин бути сумними. І треба намагатися, щоб вони не побачили на моєму обличчі розгубленості, суму, невпевненості. Говорячи про війну, ми граємо. В зоні, де ведуться бойові дії, вибухові речовини можуть мати різну форму, тому я навчаю дітей не чіпати незнайомі предмети. Для передачі інформації ми використовуємо хустки. Вони у нас літають по класу, мов метелики. Так хлопці в ігровій формі попереджають один одного про небезпеку.
Ще я вчу дітей розмовляти і чути один одного, навіть коли вони посварилися. Сварка – тимчасове явище. Вона відбувається між людьми не тому, що вони злі, а через якесь непорозуміння. Тільки якщо буде знайдено спільну мову, відродиться дружба. А для цього потрібно з’ясовувати точки зору на предмет розбрату. Діти запам’ятовують, як треба і не треба поводитися в конфліктних ситуаціях. Так само я пояснюю їм, що відбувається і під час війни. Ні в якому разі не можна нав’язувати дітям ворожнечу до іншого народу, який втягнутий політиками у війну. Якщо підростаюче покоління стане жити у ненависті, Україна буде вічно воювати. Адже діти – це майбутнє України.
– Як війна позначилася на психіці дітей, з якими ви працюєте?
– Вони всього бояться. Перш за все – літаків. Я пояснював одному хлопчикові, що живу у Франції і літаю додому на літаку. Дивлюся, дитина насторожилася. Виявилося, що його батьки загинули під час авіаудару, і він був упевнений, що всі літаки несуть смерть.
– Про що мріють сироти – діти війни?
– Найчастіше про цукерки. А ще про те, щоб їх хтось обійняв.
– Хто найбільше запам’ятався вам?
– У дитячому будинку між Щастям і Маріуполем живе сімнадцятирічний хлопець, якому я хотів би в майбутньому допомагати. Його кинули батьки при народженні, а потім відмовилася від нього подружня пара з Америки, яка хотіла його усиновити. Вони навіть забрали його в США, але потім повернули. Виходить, маленького чоловічка дорослі зрадили двічі. А у нього, я відчуваю, величезний потенціал. Хотів би допомогти йому вивчитися, щоб він досяг у житті певних висот.
– Ви знаєте, як зупинити війну?
– Потрібне примирення – це дуже важлива умова. Зрозуміло (і це нормально), що ми всі роздратовані, відчуваємо гнів, ненависть до агресора. Але ці почуття треба придушити, оскільки вони руйнівні – будувати майбутнє з ними неможливо. Я, наприклад, тільки так і можу їздити в зону військового конфлікту. Кожен повинен запитати себе, що він може зробити для того, щоб зупинити війну. Не варто кивати на Путіна, на своїх, європейських чи американських політиків. Давайте щось робити на особистісному рівні. Своїм завданням я вважаю допомогти українцям побудувати сильну державу. Ми обов’язково переможемо в цій війні.

Ганна ВОЛКОВА
Журналіст