28  вересня 60 років тому не стало нашого земляка Остапа Вишні – класика української літератури, письменника-сатирика, перекладача, автора збірок гумористичних оповідань “Вишневі усмішки”, “Весна-красна”, “Мисливські усмішки”, “День і ніч”, “Молоді будьмо”, “Отак і пишу”, “Діла наші і діла не наші”, “Великі ростіть”, перекладів творів Миколи Гоголя, Антона Чехова, Ярослава Гашека, Марка Твена, О’Генрі та інших письменників.

У 1920-х роках і на початку 1930-х Остапа Вишню називали “найбільш знаним в Україні після Шевченка… ” А усі його понад 150 книжок негайно ж розкупили попри те, що вони вийшли загальним тиражем у понад два мільйони примірників. Тільки у 1923–1924 роках в одній лише газеті “Вісті ВУЦВК” побачили світ півтисячі “вишневих” гуморесок, фейлетонів і сатиричних мініатюр.
А неписьменні українці масово ішли до хат-читалень, аби опанувати грамоту, щоб самотужки читати твори надзвичайно популярного письменника, який не лише писав мовою, зрозумілою усім, і смішив до сліз, а й уболівав за селян, котрих колективізовували та грабували різні начальники.
Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) народився 1889 року в багатодітній селянській родині. У 1927 році в “Моїй автобіографії” він писав: “У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ божий і потім – років, мабуть, із десять підряд – мати казала, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку. Трапилася ця подія            1 листопада (ст. стилю) 1889 року в містечку Груні Зіньківського повіту на Полтавщині. Власне, подія ця трапилася не в самім містечку, а на хуторі Чечві, біля Груні, в маєткові поміщиків фон Рот, де мій батько був за прикажчика. З’явився я на світ другим. Поперед мене був первак, старший брат, що попередив мене років на півтора. Батьки мої були як узагалі батьки (Губенки Михайло Кіндратович та Параска Олександрівна. – Ред.). А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного життя послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному”.
До школи пішов дуже рано, не було й шести років. Коли скінчив школу, батько повіз сина в Зіньків у міську двокласну школу. Цю школу він закінчив 1903 року зі свідоцтвом, яке дозволяло “бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду”. Але працювати було ще рано, бо хлопцеві виповнилося лише тринадцять років.
Повернувся додому, батько сказав, що доведеться знов його вчити, а в сім’ї було вже дванадцятеро дітей. Мати повезла сина до Києва у військово-фельдшерську школу, адже батько, як колишній солдат, мав право в ту школу дітей оддавати на “казьонний кошт”.
Закінчив школу, став фельдшером. Служив, учився. Згодом вступив до університету.
У 1919 році почав писати в газетах, підписуючись псевдонімом Павло Грунський. Перші матеріали – фейлетони. 1921 року працював у газеті “Вісті” перекладачем. Перекладаючи, зрозумів, що треба цю справу кинути і стати письменником: зробився Остапом Вишнею та й почав писати…
У творах він атакував слабкості своїх земляків, був нещадний і міг вразити сміхом. І часто слідом за своїм улюбленим письменником Миколою Гоголем повторював: “Ворога потрібно бити. Глузування боїться навіть той, хто вже нічого не боїться на світі”. Вишня вважав, що має повне право жартувати над “чухраїнцями”, тому що любить їх, а “любити, між іншим, – це дуже важка робота”.
Письменник прожив гідне і плідне життя, але шлях його був тернистим. Друг Остапа Вишні, “живий класик” (так він сам себе жартома називав) одеський письменник Володимир            Ієронімович Іванович розповідав: “Коли Остапу Вишні пропонували сісти, він відбувався жартом: “Дякую. Я вже сидів”. Сатирик жартував, як завжди. Але ж відсидів Остап Вишня в радянських концтаборах рівно десять років – вийшов на волю за три дні до закінчення ув’язнення. Якраз в розпал війни. У ті суворі роки та жорстокі випробування, незважаючи на образу, озлоблення душі не відбулося. Його перо вірою і правдою послужило запеклій боротьбі з фашистськими окупантами. Його славетну “Зенітку”, видрукувану в 1944 році, читали на фронтах, у школах усієї країни і від душі сміялися.
Арештували Павла Михайловича ще в грудні 1933-го на квартирі письменника у Харкові. За що? Банальне запитання. Сатирика можна арештувати за будь-який твір і будь-якого дня. Адже він не хвалить уряд, не прославляє вождя, не схвалює оплески, котрі увесь час переходять в овації, він робить свою буденну справу: шукає і розкриває недоліки, а така специфіка творчості завжди балансує на грані арешту. Якось Остап Вишня побував у гостях у поета Івана Дніпровського, а той взяв і записав у щоденнику: “Гоголя” Жовтневої революції обіцяю прийняти до літературної організації ВУСПП при умові, якщо він визнає свої помилки”. Павло Михайлович, як завжди, виклав свої думки в стилі жарту: “Визнаю всі свої помилки минулі і майбутні, навіть помилки своєї бабусі Килини, котра в Лебедині пекла бублики. У майбутньому даю слово писати так, як Кириленко і Микитенко”.
Знав би він, бідолашний, чим обернуться ці бублики: система не терпіла глузувань. Втім для тривалого тюремного ув’язнення на ціле десятиліття “бубликів” усе-таки не вистачало, і йому поставили в провину нібито замах на секретаря ЦК КПУ П. Постишева. Нісенітниця! Знайшли терориста Остапа Вишню – фельдшера і письменника, добру і чуйну людину. Зараз можна посміятися над нікчемністю тих звинувачень, а тоді вони мали кримінальну силу. Слідчий зробив таку приписку в кримінальній справі: “Остап Вишня не збирався убивати Постишева в його кабінеті, а готувався звершити цей злочин під час першотравневої демонстрації в Харкові, тому що любить убивати на свіжому повітрі”.
Після війни Остап Вишня – член редколегії журналу “Перець” і один із найактивніших його співробітників, член правління Спілки письменників України, інших громадських організацій республіки, учасник численних зустрічей із читачами.
До останніх днів життя він віддавав талант і натхнення своїм читачам. І мав Вишня усі підстави записати слова любові і вдячності їм у щоденнику: “Я дожив до того часу, коли ходжу вулицями в Києві… І я гадаю, що всіма своїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками маю право сказати всім моїм читачам: “Я люблю вас! …Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоє ім’я!.. Я маю честь велику, чудесну, незрівнянну і неповторну, честь належати до свого народу”.

Підготувала Марія ВІТРИЧ.