В урочищі Шумейкове Лохвицького району відбулися заходи з нагоди 75-х роковин трагічних боїв воїнів Південно-Західного фронту з фашистськими окупантами, що розгорнулися у вересні 1941 року. Була ще одна кругла дата, безпосередньо прив’язана до цього священного місця. 40 років тому, в таку ж вересневу пору, тут урочисто відкрили Меморіальний комплекс, присвячений подвигу бійців Південно-Західного фронту.
Із тих пір минуло чотири десятиліття. Щороку весною, в День Перемоги, і восени, коли згадують жертв цієї справжньої військової катастрофи, тут збираються лохвичани і гості краю, щоб віддати шану полеглим.

…Середина вересня 41-го. Добігала кінця героїчна оборона Києва, що тривала більше двох місяців. Мінськ фашисти зайняли на шостий день війни. З Києвом так  не вдалося, хоча вже у вересні танкові армії Гудеріана, майже не зустрічаючи опору, розгортали наступ на лівому березі Дніпра. Як стверджують дослідники історії Великої Вітчизняної, вночі 11 вересня відбулася розмова між командуючим фронтом Михайлом Кирпоносом і начальником Генштабу Борисом Шапошниковим. Військова рада фронту просила дозволити відхід військ на схід. Однак Шапошников такого дозволу не дав. Натомість наказав: «Створити ударну групу у складі не менше двох-трьох дивізій з артилерією для дій у напрямку Ромен. Другу групу мати в напрямку Лубен…»
Того ж дня маршал Тимошенко наказав начальнику оперативного відділу штабу фронту полковнику Баграмяну прорватися на літаку до Пирятина й передати генерал-полковнику Кирпоносу усний наказ на відхід.
Тож накази суперечили один одному. Штаб Південно-Західного фронту отримав дозвіл на відступ лише о 23.40 17 вересня, коли було вже втрачено можливість на організований відхід.
Штабна колона вночі добралась до Городища, пішим строєм попрямувала у напрямку села Ісківці, що у Лохвицькому районі. На світанку 20 вересня колона підійшла до хутора Дрюківщина, де зупинилась перепочити. Чимало командирів розійшлися по селянських хатах. Найбільше людей заховалось у Шумейковому гаю (довжиною 700 і шириною 200 метрів) по краю         25-метрового яру.
Проте німці від полонених і місцевих жителів знали про колону, в якій знаходилося багато генералів, і пильно стежили за їхнім переміщенням. Зранку з боку Лохвиці фашисти відкрили по гаю сильний мінометний вогонь. Одночасно до яру виїхало до 20 автомашин з автоматниками під прикриттям 10–12 танків. Вони щільним кільцем оточили яр, ведучи по ньому ураганний вогонь. Десятки наших бійців відразу загинули чи були поранені.
Військова рада прийняла рішення: контратакою і рукопашною сутичкою вирватися з кільця оточення. Генерали з гвинтівками, гранатами разом із рядовими йшли в атаку. Але сили були нерівні. Генерал-полковник Михайло Кирпонос був поранений у ліву ногу. Його відтягли глибоко в яр. Близько сьомої години вечора біля нього розірвалася ворожа міна. Один осколок пробив каску з лівого боку, а другий вдарив у груди. Рани були смертельні.
Порученець командуючого фронтом майор Гненний і старший політрук Жадовський зняли із загиблого шинель, Золоту Зірку й ордени, а тіло поховали на дні яру, біля струмка.
Михайло Петрович Кирпонос загинув, як справжній солдат. А Сталін, заборонивши вчасно залишити Київ, виніс смертельний вирок півмільйону воїнів 21-ї, 5-ї, 37-ї та 26-ї армій (де нараховувалося майже 60 тисяч осіб командирського складу, що було смертельним ударом для й так обезкровленої репресіями Радянської Армії).
Пригадую, як свого часу тут, у Шумейковому, слухав роздуми про ті події Федора  Моргуна: «Якби не Київ, Гітлер взяв би Москву. А так  Південно-Західний фронт на чолі з Кирпоносом зламав плани фашистського «бліцкригу», а сам Кирпонос обрав вічну славу Героя, а не полетів до Москви на поталу до Сталіна».
***
…Присутні на мітингу-реквіємі мали можливість побачити історичну реконструкцію того бою в урочищі Шумейкове, яку здійснили учасники військово-історичних клубів із Києва, Дніпра, Хмельницького, Запоріжжя, Сум, Чернігова, Черкас, Одеси, з сусідніх Білорусі та Молдови. Було задіяно більше трьохсот учасників, зодягнених у радянську і німецьку форми, техніку тих років. Директор Національного військового історичного музею Збройних сил України Владислав Таранець вручив подяки представникам усіх історичних клубів, що брали участь у реконструкції бою.
На мітингу відслужили панахиду за загиблими у роки війни. Її звершив благочинний Лохвицького округу, настоятель Благовіщенського храму протоієрей Михайло.
У Шумейкове приїхали голови обласних ветеранських організацій з усієї України. Перший заступник голови ради організацій ветеранів України Віктор Шмаков схвильовано ділився враженнями від побаченого і дякував усім людям, які свято бережуть це священне місце.
Слова вдячності пролунали і в листі внуків, правнуків і праправнуків М.П. Кирпоноса. Послання зачитала сценарист заходу Валентина Кулик: «Мы очень благодарим вас за то, что все эти годы вы чтите память о командующем Юго-Западным фронтом, генерал-полковнике Михаиле Петровиче Кирпоносе и обо всех героически сражавшихся в урочище Шумейковое. Вечная им память!»
Приїхали на урочисті заходи внуки і правнуки члена військової ради Південно-Західного фронту, секретаря ЦК Компартії України М.О. Бурмистенка, який теж загинув у бою в урочищі Шумейкове у вересні 1941 року.
Міністр аграрної політики і продовольства України Тарас Кутовий, виступаючи перед учасниками мітингу, висловив вдячність ветеранам війни і нинішнім захисникам Вітчизни.
***
Шумлять у Шумейковому урочищі дерева. Вони – вічні вартові історії, подвигу, пам’яті…

Олександр МОСКАЛЕНКО
Журналіст