ОДНЕ з місць у Полтаві, де нерідко бував Симон Петлюра в юності, – будинок родини Комліченків. Це дуже дорогий моєму серцю куток надворсклянського міста, адже пов’язаний з історією мого роду. Бережу в пам’яті заповідані бабусею, Олександрою Федосіївною Брашеван (у дівоцтві – Комліченко, 1882–1964), болісні й радісні розповіді з життя моїх неспокійних і сильних предків. Тішуся розгорнутими вже моїм онуком Артемом дослідницькими пошуками в Інтернеті.
Багато “білих плям” втрачають свою неприступну незвіданість, і чіткішими стають обриси, погляди, сподівання ще зовсім молодих і невгамовних на початку ХХ століття  Комліченків.
Полтавське гніздо родини
Сім’я козака Федосія Івановича Комліченка та Євгенії Костянтинівни (дівоче прізвище – Косенко) жила в селі Полузір’я Полтавського повіту, тепер –  Новосанжарського району. В подружжя народилося п’ятеро дітей – Антон, Петро, Павло, Олександра, Іван. Федосій писарював у Площанській волосній земській управі                      (с. Плоске Полтавського повіту). Освоївши грамоту, він спонукав навчатися і своїх дітей. У 1888 році сім’я переїжджає до Полтави, де Федосій Іванович працює писарем Полтавської повітової земської управи. Оселилися Комліченки в двоповерховому будинку на вул. Архієрейській, 8 (вул. Володимира Козака, 8). Будинок зберігся, але навкруги все давно змінила пізніша забудова.
На другому поверсі південного фасаду будинку розташований балкон майже на всю стіну, з нього добре було видно Корпусний парк. Опис садиби і згадку про сім’ю Комліченків можна знайти  у виданих у 1949 році у Вінніпезі “Моїх спогадах про давнє минуле: 1901–1914 роки” Дмитра Дорошенка, суспільно-політичного діяча, історика й публіциста, який приїздив до Полтави на відкриття пам’ятника Іванові Котляревському: “Ми пройшли пішки на т.зв. Архієрейську вулицю, що в її садибі стояла деревляна церква, збудована останнім кошовим Запорозької Січі Кальнишевським, перевезена недавно з Ромнів. Тут, на краю великого яру, що весь поріс деревами, в садибі родини Комліченків знайшли ми пристанище й прожили там цілий тиждень… Родина Комліченків була чисто українською… Садиба була дуже затишна, кругом густий сад, з-поза дерев видно по той бік яру Хрестовоздвиженський монастир…”
Старший син Комліченків Антон жив із сім’єю у Лохвиці, а Петро на межі століть працював у Полтавській повітовій земській управі. У грудні 1903 року глава родини, Федосій Іванович, ще служив у канцелярії повітового справника в Ромнах тоді Полтавської губернії, а нині – Сумської області. Завдяки його зарплаті діти навчалися. Та невдовзі старший Комліченко помер.
Непокірний студент
Метрична книга церкви села Полузір’я за 1880 рік свідчила, що в січні в православного подружжя – козака Федосія Комліченка і його жінки – народився син Павло. З 1891-го по 1895 рік він здобував освіту в Полтавському духовному училищі, згодом – у духовній семінарії. Одночасно з Павлом там навчався майбутній державний діяч, голова Директорії, Головний отаман військ УНР Симон Петлюра. Симона виключили з числа семінаристів у 1901 році.
Комліченки й Петлюри були добре знайомі. Павло планував вчитися в університеті, тому залишив семінарію у 1899 році, одержав атестат зрілості в одеській гімназії і в 1900-му вступив до Новоросійського (м. Одеса) університету на медичний факультет. Про університетські роки Павла є спогади “Мої університети” українського бібліографа, студента цього ж університету Б. М. Комарова, опубліковані в Одесі в        2011 році в збірнику статей Одеського літературного музею.
Автор згадує, що в 1901 році, з початком весняного семестру, наростали революційні настрої, зокрема й проти “віддачі студентів у солдати”, а в лютому загальностудентська одеська організація оголосила страйк.
Більшість студентів страйкували, але знайшлися й “штрейкбрехери” (найняті прихильники адміністрації. – Ред.), які відмовилися залишати аудиторії. Група протестувальників, у тому числі Комаров, пішла умовити чи вигнати тих студентів: “На чолі нашої групи “обструкціоністів” стояв надзвичайно симпатичний студент – українець Комліченко, людина однозначно і добра до своїх товаришів, і сувора при виконанні своїх обов’язків.
Він ввічливо пропонував студентам залишити авдиторії, закликав не порушати загальностудентських вирішень, не зраджувати спільної справи”. Більшість послухалися, але не всі. Зайшов професор Чижов. “…Коли він зайняв місце на катедрі, піднявся Комліченко і від імені студентської організації попросив професора не читати лекції, поки проводиться забастовка”. Чижов відмовився і почав лекцію, тоді “обструкціоністи” почали плескати в долоні, через що професор залишив авдиторію. Далі – “бесіда” у ректора, в’язниця, виключення з університету і вислання з Одеси.
У фондах архівів Російської Федерації по відомству департаменту поліції зберігається “Дело № 2318 “О бывшем студенте Новороссийского университета Павле Федосиевиче Комличенко”. Павла звинуватили в тому, що він був на сходках у лютому 1901 року, належав до числа членів “організаційного комітету”, писав прокламації, підписані “Союзный Совет объединенных землячеств и организаций” і “Орган. Ком.”, давав ці прокламації студентам і бував на квартирах, де знайдені деталі гектографа, тобто копіювального приладу. Постановою “Особого совещания” в травні 1901 року Павлу заборонили терміном на один рік проживання в університетських містах, а постановою за липень (з 24 числа) він “подлежал гласному надзору полиции и подчинен означенному в Полтаве”.
Бунтівне повернення до Полтави
Після прибуття до Полтави Павло Комліченко відновив навчання в духовній семінарії. За спогадами Андрія Жука, вміщеними у часописі “Сучасність” мюнхенського видавництва (1963 р.), який працював у статистичному бюро Полтавського губернського земства і товаришував із полтавською молоддю, Комліченко належав до провідної групи семінарії, що стала осередком Революційної української партії (РУП ).
У лютому 1902 року, з нагоди 41-ї річниці скасування кріпацтва, активні семінаристи написали відозву до селянства із закликом боротися за кращу долю. Автором відозви був Комліченко, пише Андрій Жук. Навесні семінарія забунтувала. Семінаристи протестували проти системи стеження, проти окремих наглядачів, вимагали змінити програму, вести навчання ряду предметів українською мовою. Били вікна, меблі, підписали петицію з вимогами.
Однак протестувальники зазнали поразки. Як згадує Андрій Жук, у березні 1902 року керівництво семінарії звільнило 21 учня, яких вважали проводирями, а через два дні закрили другий і третій класи та вигнали ще 50 чоловік.
Позбувшися привілеїв щодо відбування військової повинності, Павло був призваний до армії і служив “вольноопределяющимся” в першій роті 36-го піхотного Орловського полку в Полтаві з 6 квітня 1902 року по серпень 1903-го. Як згадує ті часи Андрій Жук у статті “Із споминів про Петлюру (1901–1907)” під редакцією Олени Некори, “місцем сходин був, звичайно, великий сад при домі ч. 8 на Архієрейській вулиці, недалеко від семінарії, в якому жила родина Комліченків. Син удови Комліченкової, Павло, також бувший семінарист, давав притулок у своїй хаті та в саду при домі для товариських сходин. У саду Комліченків збирались не тільки семінаристи, а й дехто з урядничої публіки і, крім того, багато студентів і студенток із інших місцевостей, що були вислані тоді під поліцейський нагляд до Полтави з Петербурга, Москви, та інших університетських міст за участь у студентських розрухах.
Душею цього товариства був, звичайно, Симон Петлюра. Він був загально люблений у товаристві. Завжди поява Симона – веселого, живого і жартівливого – вносила у товариство рух, оживлення, сміх, спів… А заразом Симон вносив і повагу в дискусії на різні теми, якими заповнювалося товариське життя тодішньої молоді… Через два чи три місяці я виїхав із Полтави й приїхав знову під кінець року, вже як солдат царської армії… Незважаючи на гострий казармено-тюремний режим, під яким я опинився як запідозрений у політичній “неблагонадьожності”, я все ж підтримував зносини зі своїми товаришами в місті, заходив до Комліченків, але рідко коли зустрічав там Симона. Він цілий день був зайнятий різними справами…”
У грудні 1903 року поліцією була проведена акція з ліквідації РУП на Полтавщині. В архівах Російської Федерації по відомству департаменту поліції збережено “Дело             № 2496 “О Павле Комличенко” по справі “О полтавской группе Революционной украинской партии”, де він проходив обвинувачуваним. При обшуці у Павла знайшли шматок паперу з рукописними нотатками розробок програми РУП, рукописні історичні дописи, в яких були викладені поступовий хід і розвиток РУП, книжка М. Драгоманова “Вольный Союз – Вільна Спілка”. Були й агентурні відомості про зносини Комліченка з особами, залученими до дізнання про РУП.
Павла заарештували 10 січня 1904 року й помістили під варту в Полтавське виправне арештантське відділення. У квітні жандарми оформили протокол прикмет Павла. Ось деякі з них: зріст – 172 см, будова тіла – міцна, колір волосся – темно-русий на голові й бровах, рудуватий на вусах і бороді, колір очей – голубий, особливих прикмет немає. З-під варти Комліченко був звільнений і переданий під особливий нагляд поліції з квітня по вересень 1904 року, після чого подальше дізнання через відсутність достатніх доказів було припинене.
Дружба з Ростковськими
Як жити далі? Павло Комліченко вирішив попри всі удари долі продовжити навчання. Влада не заперечила – хай краще вчиться, ніж бунтує. Але треба було знайти роботу, засоби для існування. Для більшості таких, як Павло, виходом ставало репетиторство. Доля розпорядилася так, що ближче до літа 1905 року колишнього студента-семінариста взяла наставником до свого сина княгиня Катерина Ростковська (дівоче прізвище – Дабіжа), яка проживала в Одесі на вулиці Новосельській. Її мати, Анастасія Горленко, була козацького роду. Згодом дивом знайшлися в Італії, в місті Тренто, спогади княгині, написані французькою мовою, де замість прізвищ вживалися перші літери. Під назвою “Под чуждым небосводом” ці спогади, в обробці й під редакцією Енніо Бордато і Михайла Талалая, вийшли в Росії в 2009 році.
У Катерини Ростковської було двоє дітей – Марія 15 років і Борис 9 років. Чоловіка її – дипломата, консула – підступно вбили в 1903 році в Македонії. Зі слів Олександри Комліченко, в бібліотеці Ростковських зберігався “Кобзар” Шевченка з посвятою Поета матері Катерини – “Княгині Насті від Тараса”.
У мемуарах княгиня згадує про Павла як про серйозну, всебічно розвинену й розумну молоду людину з тонкою душею. Вона повністю довіряла Комліченку, вважала його ще одним ідеалістом. У непростий для себе час Павло знайшов у Ростковських приязне ставлення, співчуття і підтримку. Натомість виявляв до них максимум уваги й щирості. Ця сім’я фактично стала його родиною, з якою були пов’язані всі подальші роки життя.
Цікаво знати, що славнозвісний лейтенант Шмідт, який очолив повстання Чорноморського флоту в 1905 році, був другом дитинства княгині. За проханням Шмідта, вона добилася побачення з ним, коли він чекав у камері на суд і вирок. Саме їй він надіслав останнього листа після смертного вироку в лютому 1906 року.
Під кулеметним вогнем
30 травня 1905-го в Полтаві Комліченко брав участь у виступі революційно налаштованої молоді під час роботи надзвичайного губернського зібрання. Восени цього ж року Павло відновився в Новоросійському університеті, але вже на юридичному факультеті, де навчався до серпня 1908-го. Закінчив же курс навчання Комліченко в престижному Санкт-Петербурзькому університеті в березні 1914-го. На порозі були революційні події.
Описуючи свій спустошений дім у лютому 1917 року, Катерина Ростковська згадує Павла серед найближчих людей і зазначає, що він перебуває в армії. Є також свідчення з “Автобіографії” генерал-хорунжого армії УНР Ю. Й. Тютюнника, написаної під арештом у чекістів та опублікованої Олегом Божком у статті “З історії революції та громадянської війни в Україні”: “В 32-му запасному полку (м. Сімферополь) я знайшов гарне товариство молодих офіцерів-українців, революційно налаштованих. В повітрі почувалось наближення повстання проти монархії, серед офіцерів особливо виділялись своєю революційністю… прапорщик Комліченко… Прийшов кінець лютого 1917 р. Революція стала фактом”. Очевидно, мова йде саме про Павла, який після здобуття освіти одержав чин прапорщика.
Імперією ширилася революція з її беззаконням, вбивствами й пограбуваннями. Маєток Ростковської у Чернігівській губернії був ущент розграбований і спалений. Вихованець і друг Павла – Борис, закінчивши пажеський корпус, пішов у Добровольчу армію. Марія стала там же сестрою милосердя. Княгиня емігрувала.
Не сприйнявши пануючий навкруги хаос і розбій, під впливом близьких людей Павло, за словами моєї бабусі Олександри, також вступає в Добровольчу армію. Його життя обірвалося в 1919 році, під час подій громадянської війни. Відомо, що він загинув під кулеметним вогнем. Але жодних подробиць немає. Трагічно склалась і доля Бориса Ростковського – він пропав безвісти.
Доля сестри
Олександра Комліченко закінчила полтавську Маріїнську жіночу гімназію в 1900 році, працювала в повітовому земстві. У 1903 році вчилася на курсах Лесгафта в Санкт-Петербурзі як вихователька і керівниця фізичної освіти.
З 1905-го по 1919 рік Олександра вчителювала в Одесі. Вона згадувала, що в цей час носила передачі повсталим матросам з броненосця “Потьомкін”. Бачила царя Миколу. У 1911 році вийшла заміж за студента Новоросійського університету Михайла Брашевана, молдаванина. У 1913-му в них народилася дочка Катя, але батьки згодом розійшлися. На вулиці Новосельській, де жила Олександра, постійно вешталися злодії Мішки Япончика. Олександру вони знали і якось сказали їй: “Ходіть спокійно, ми вас не чіпатимем”.
Оскільки у вирі революційних подій 1919 року в Одесі звичним явищем стали вбивства і пограбування, Олександра з малою дочкою і матір’ю повернулися до Полтави. У 1928-му матір померла. Олександра працювала спочатку де прийдеться, згодом – вчителькою. Розповідала, як під час голоду 1932 року на вулицях гинули люди: “Ідеш на роботу – людина ще ворушиться, повертаєшся з роботи – вже мертва, а допомогти нічим”. Підтримувала стосунки із сестрами Петлюри Мариною і Феодосією, бувала у них вдома, відзначала гарну обстановку, красиві подушки. Згадувала, що Симон умів красномовно говорити. До 1928 року Ростковська прислала два листи Олександрі, запрошувала виїхати з дочкою до неї в Італію, та зв’язок довелось припинити, адже це було небезпечно.
Одного разу моя бабуся, Олександра Федосіївна, обмовилася, що пращуром Комліченків був полковник Сердюк, утім розмова не мала продовження і жодні подробиці невідомі. Працювала Олександра до 69 років. Як і багато тогочасних вчителів, була готова поділитися з ближніми останнім. Померла в 1964 році. Поряд похована її дочка, теж вчителька.
(Далі буде).

Євген МОРОЗ
Краєзнавець