Природа споконвіку нагадує про свої закони так спрямовувати каламутні потоки від розтавання льодовиків, щоб вода підмивала праві береги майбутніх річкових долин. Льодовикові води давно схлинули, а праві береги наших міліючих річок і понині круті, місцями обривисті. Щоб за прикладом далеко не ходити, завітайте у Полтаві на Іванову гору і киньте погляд на Поділ. Милують око лівобережні родючі поля, ліси. І так аж до гирла Ворскли. Згадайте десь у селі береги маленької річки вашого дитинства. Хай у менших масштабах, але картина буде подібною.
Втім знавці природи рідного краю можуть зауважити: у межах Шишацького району від Ковалівки до Яресьок усе навпаки. Там оперезаний руслом Псла високий лівий берег є мальовничим куточком не тільки Полтавщини, а й України. У свій час чарівною природою річки та її берегів милувалися Микола Гоголь, Володимир Вернадський, Володимир Короленко, Олександр Довженко, ще багато видатних діячів і славних жителів та шанувальників благословенного Полтавського краю. Нині у колишніх Хатках, реконструйованих організаторськими стараннями Героя України, Героя Соціалістичної Праці Семена Антонця, постав сучасний літературно-меморіальний комплекс. Там усе цікаво. То правда. Але чому природа зробила виняток для лівого берега Псла саме в цьому місці?
Дослідники рельєфотворчої роботи природи пояснюють: коли льодовик рухався, як і мало бути, з півночі і досяг того місця, де залишив після себе химерні форми рельєфу поблизу сучасних Яресьок, він і став перепоною на шляху льодовиковим водам. Закрутився водяний вир, який підмивав лівобережне плато. На місці розмитого правого берега утворилася велика заплава, занесена намитим піском.
Нині це багаті на гриби лісові угіддя – від Матяшів до Мареничів та Баранівки. На околиці прибережної Ковалівки з високого у цім місці лівого берега і жебонить до Псла невеличка річка Стеха. У її гирлі люди облаштували ставок. Площа водного дзеркала, якщо точно, – 29,3 гектара. Сільські ветерани, принаймні ті, з якими випало поговорити, охоче згадують, як їхні бабусі-дідусі вимочували там домоткане полотно, напували худобу, розводили водоплавну птицю, рибалили, купалися…
– А що сьогодні? – запитую у донедавна колгоспного, а нині держлісгоспівського лісничого, заслуженого природоохоронця України Леоніда Носа.
– Ставок, – Леонід Петрович кинув погляд на поцяцьковану ліліями затоку, – не просто вода, а багатство, яке є не в кожному селі.
Ковалівка під прапором децентралізації серед перших увійшла до складу принаймні на той час найбільшої в Україні громади, яка об’єднала довкола Шишацької селищної ради територію одинадцяти сільських рад. Для людей ставок – важливий соціальний об’єкт. На мальовничому березі святкують день Купайла, влаштовують гуляння, змагання та інші масові заходи. Але через недосконалість водогосподарського законодавства, буває, виникають непорозуміння з правами та обов’язками жителів, які цілком справедливо вважають ставок своїм.
Характерною прикметою ставка у Ковалівці є те, що в його створенні людина і природа були ніби однодумцями. Такі водойми органічно вписуються у красу довкілля і є його багатством. Приклад тому – ставок у селі Ярмаки сусіднього Миргородського району. Давно колись паводкові води затримались у стариці теперішньої річки Хорол та й понині омивають селянські садиби, прибережні луки.
Сам був свідком, як по дорозі з вирію кілька знесилених білих лебедів вибрали для перепочинку ставок у Ярмаках. Треба ж було так статися, що від нічного приморозку мілководна смуга ставка зашерхла. Птахи опинилися у скруті. Директор приватного підприємства імені Зубковського, заслужений працівник сільського господарства України Володимир Таран проводив ранкову нараду зі спеціалістами, коли на порозі кабінету постала група схвильованих людей.
“Лебеді на замерзлому ставку!” – тільки й сказали. Цього було досить, щоб директор миттю розпорядився взяти із фуражних запасів зерна кукурудзи та ще якогось корму і підгодувати птахів. Так і зробили. Жоден лебідь не загинув.
У таку, як нині, спекотну пору жнив 34-гектарний ставок вдень дихає прохолодою, а коли сонце згасає, на його поверхні з’являється молодий місяць і гойдається, ніби човник, на воді. Довкола нього, як у перевернутому дзеркалі, купаються зорі. Сільським хлопцям та дівчатам цікаво вдивлятися, як вони народжуються, міняться барвами. Кожний вибирає свою зорю. Буває і так, що зоря відірветься від невидимої галузки, перекреслить половину неба та й шубовсне у воду. Ставок від того ніби засоромиться…
У пам’яті мимоволі зринає поетична Одарка зі шкільних уроків української літератури. Це її устами відомий драматург, співак і композитор Семен Гулак-Артемовський сказав:
Ой, пішла я до ставочка
Забарилася,
На козака молодого
Задивилася…
А що? Молодець дівчина! Знала куди йти. Добрий приклад для сьогоднішніх Одарок, які, буває, марнують час і молодість не в найкращих місцях.
Про такі, як у Ковалівці та Ярмаках, ставки люди, котрі живуть на їхніх берегах, говорять, що то рукотворне багатство природи. Запаси прісної води з кожним роком зменшуються у наших річках і ставках. Від того залежать і доля урожаю, й краса та багатство довкілля, зрештою – усе сільське життя.
Децентралізація в умовах якісно нових сільських громад наділяє людей чуттям господарів. Але їм мало “чуття”. Вони, як і завжди було в Україні, хочуть права господарів у своєму селі. Чи завжди повсякденні інтереси пересічного селянина співпадають з прагненнями нових поміщиків вважати корисним те, і тільки те, що негайно дає прибуток? Цього не скажеш.
Буде з усіх боків правильно, якщо в кожному селі, насамперед там, де немає природної водойми, керівники об’єднаних громад і окремих сіл та селищ разом, скажемо так, з небідними орендарями селянських паїв організують депутатів, природоохоронців, громадських активістів і облаштують ставки для всіх. Вони мають бути такими, щоб у них приємно було купатися, на березі посидіти з вудкою, зустрітися з друзями і, якщо буде настрій, поспівати.

Леонард НІКОЛАЄНКО
“Зоря Полтавщини”