Зоряни, яким свого часу довелося працювати поруч із Андрієм Андрійовичем Нанкевичем (23.07.1941 – 21.09 1997), згадують його з вдячністю і теплою посмішкою. Саме в ці дні йому виповнилося б 75 років. А у вересні, якраз на Другу Пречисту, мине без року два десятиліття відтоді, як він пішов від нас у інші світи. Не діждавшись внучок, не потримавши на колінах правнука Іванка. Яким він був би, якби дожив до сьогоднішнього дня? Важко, просто неможливо уявити веселого, рухливого, комунікабельного Андрія згорбленим буркотливим дідусем, який човгає на ходу і дивиться на вас сльозавими вицвілими очима. Мені здається, він таким би й до глибокої старості зостався: худорлявим, легким на ноги, уважним до глибинного українського слова, відданим своєму селянському родоводу, готовим увібрати в себе чиїсь проблеми, закоханим у журналістику і ще більше – у красне письменство. Він і журналістику цінував особливу, таку, що нагадувала художню літературу або стояла десь поруч із нею. Щоб словниковий запас не обмежувався десятком газетних штампів, щоб між рядками видно було людину і її неповторний світ.
Взірцем справжнього письменника став для нього незабутній Григір Тютюнник, він благословив у світ Андрієву першу книжку новел і повістей “Червоний глід”, яка вийшла у видавництві “Молодь” 1980 року, діставши вельми позитивну оцінку літературних критиків. Андрій не зазнався, продовжував наполегливо працювати в царині новелістики і публіцистики водночас. Якось воно в ньому поєднувалося, не шкодячи одне іншому. Завжди мав при собі особливий блокнот, куди занотовував влучне слівце чи якусь унікальну життєву ситуацію – накопичення матеріалу для майбутніх новел і повістей тривало безперервно. Міг, почувши цікаву оповідку, запитати: “Подаруєш мені цей сюжет?” Неприховано радів, отримавши “подарунок”, і нітрохи не ображався, коли натикався на відмову.
Утім сюжетів у його творчій скарбничці не бракувало й без нас. Народжений у селянській родині, він ніколи не цурався свого сільського дитинства, з величезною повагою ставився до важкої і благородної хліборобської праці, з радістю вирушаючи у відрядження в найвіддаленіші куточки Полтавського краю. І привозив звідти нове словечко, незнану приказку, анекдотичний чи сумний випадок. Тримав у своїй чіпкій пам’яті згадку про чимало відряджень і багатьох людей і сіл, про яких колись писав. Пізніше побачили світ його прозові збірки “Три тополі на вітрі” (1985) і “Така тепла осінь” (1989), а в 1992 році вийшла повість про кохання “Іронія”. Глибоке розуміння людських стосунків, тонке відчуття природи, барвиста (але не розцяцькована штучно) мова – такі характерні риси його письма. А ще – напрочуд майстерна кінцівка новели, лаконічна, емоційна, вона проливає нове світло на всю попередню розповідь. Таким був Андріїв хист. Особливо вдавався йому образ жінки-матері, великої страдниці, берегині роду. І тут крилося щось дуже особисте.
Згадує Андрієва дружина Зіна: “Андрій народився в селі Дружелюбівка Солонянського району Дніпропетровської області. Був наймолодшою дитиною в родині. Мав старших брата й сестру. Його батько був тяжко поранений на фронті, мати самовіддано доглядала інваліда війни цілих 20 років. До школи Андрій ходив аж у Новопокровку, це за 12 кілометрів від дому. Іноді школярики, щоб скоротити шлях, добиралися на навчання через ледь замерзле озеро. Після школи закінчив училище механізації, далі – служба у війську. Іспити на факультет журналістики склав під час армійської відпустки. Нечувана річ! Розгорівся скандал, таке не дозволялося. Університетське керівництво писало листа військовому керівництву, щоб зробили виняток… У 1967 році році Павло Клименко, тодішній редактор “Комсомольця Полтавщини”, поїхав у Київський держуніверситет ім. Тараса Шевченка – набирати творчих працівників. Так Андрій потрапив до Полтави і залишився тут назавжди. У 70-му ми одружилися…” Пам’ятаю і я, як він пишався своїми донечками – Оксанкою і Тетянкою (просто світився, згадуючи про них). Як улаштував чудне новосілля для колег із нагоди отримання квартири (без світла і меблів, зате з мішком жартів). Як умів благородно порадіти успіхові інших (перебуваючи на посту першого заступника головного редактора “Зорі Полтавщини”, Андрій, коли на його робочий стіл лягав непересічний матеріал, підписував його, не зволікаючи, і тут же давав йому зелену дорогу). Як охоче долучився до заклику Валерія Шевчука увічнити пам’ять видатного українського літописця Самійла Величка в селі Жуки під Полтавою. З яким піднесенням зустрів Незалежність України… Жаль, жаль, непомалу жаль…

Тетяна ДЕНИСКО
Журналіст