Минає 307 років з часу, коли відгриміла Полтавська битва. Дата не кругла, та й трагічна для України, поєднана з розгромом однієї з її спроб вибороти державну незалежність. Тому, думається, в нас ці роковини не згадуватимуть. Хіба що в Росії використають, щоб похизуватися колишньою перемогою. Автору ж цих рядків вона навіяла деякі пов’язані з сучасністю роздуми, якими він і хоче поділитися.
Того часу Швеція була вельми могутньою європейською державою. Вона володіла не тільки Скандинавським півостровом та близькими до нього територіями, а й Померанією та деякими іншими місцевостями, що нині входять до складу Польщі та Німеччини. Це королівство мало сильну, добре навчену армію. Розгром під Полтавою був однією з найбільших її сухопутних поразок, хоча й після того вона чинила запеклий опір арміям Петра І та його союзників у Північній війні аж до 1721 року, коли змушена була укласти мир, втративши значні території. Пізніше Швеція прагнула їх повернути, вела війни зі своїми суперниками (зокрема з Росією, останнє збройне зіткнення з якою сталося у 1808–1809 роках), але безуспішно. Згодом шведська армія брала участь у відомій битві з Наполеоном під Лейпцигом у 1813 році.
І те бойовище стало переломним у долі Швеції, бо було останнім у її історії. З 1814 року владна еліта країни різко змінила державну політику: відмовилася від імперських амбіцій, проголосила постійний нейтралітет і вирішила зосередитися на розвитку суто своїх корінних земель. Ініціатором і наполегливим поборником такого нового курсу став колишній наполеонівський маршал Бернадотт, обраний королем як Карл ХІV Юхан.
І відтоді, позаздріть: два століття для народу цієї країни здійснилося давнє прагнення “Мир нашому дому”. Він не знав, що таке мобілізація, страх втратити близьких у боях, не тікав від окупантів з рідних домівок, не ховався від артилерійських обстрілів і бомбардувань, не відчував різких погіршень рівня життя, спричинених війною голоду і холоду. Крім того, така політика давала можливість не тримати велику армію, а отже, заощаджувати чималі кошти і використовувати їх для економічного розвитку. У цьому Швеція теж продемонструвала заздрісні результати. Вона входить у число країн, де досягнуто найвищого рівня життя населення. І хоча там вельми суворий клімат, несприятливі умови для землеробства, живе всього 10 мільйонів чоловік, однак за рівнем розвитку економіки країна посідає 29-те місце в світі, на душу населення припадає 44,7 тисячі доларів обсягу ВВП.
У Російської ж імперії перемога під Полтавою, а потім і в Північній війні розпалила ще більшу жадібність до сусідніх земель. Хоча погрому тоді зазнали не тільки шведи. Їх на війні загинуло не більше 60 тисяч. А в Росії за період з 1700 по 1725 роки населення з 18 мільйонів зменшилося до 16 мільйонів чоловік. Так “успішно” “турбувався про благо підданих” великий реформатор Петро І. Недарма пізніше ним так захоплювався інший “видатний менеджер” і кат Йосиф Сталін.
Надалі імперія все воювала і воювала, захоплюючи нові й нові території (часто їй зовсім і непотрібні, як, приміром, Дагестан, Чечня, Середня Азія). І в царській Росії, а потім в СРСР, у Російській Федерації дуже вихвалялися тим, як героїчно билося з французами військо Суворова, які дива хоробрості та витривалості виявляли його солдати, долаючи колосальні труднощі під час боїв у Швейцарії. Як, незважаючи на великі втрати, вони здійснили неймовірний перехід через суворі Альпи. І чомусь мало кому спадало на думку питання: “А заради чого воїни повинні були проявляти такі подвиги? Навіщо їм та їхньому народові, що страждав у злиднях кріпацької неволі, у голоді й холоді, здалася та Швейцарія? Та й взагалі навіщо було воювати з далекою від їхньої батьківщини Францією? Адже з тією країною Росія не мала ні територіальних, ні релігійних, ні міжетнічних суперечок?” А та війна хтозна за які інтереси тривала й тривала більше десятиліття, встеляла тілами тисяч полеглих поля у битвах під Аустерліцем, під Фрідландом та іншими далекими чужими селами і містечками. Можна сміло сказати, що без тих проявів російської агресії не було б і походу на Росію Наполеона в 1812 році і розрухи, якої тоді зазнала країна.
І подібних марних, ніскільки не потрібних для захисту держави збройних акцій, де гинуло багато кращих синів, де витрачалися величезні кошти, в історії імперії довелося б довго перелічувати і в давніших ХVІІІ, ХІХ століттях, і в недавньому ХХ. Так, у 1905 році і героїчно, і водночас бездарно захищали Порт-Артур, поклали тисячі життів на сопках Маньчжурії, загубили величезний флот у Цусимській битві. Потім, у 1945 році, відвоювали Порт-Артур, знову влаштували там могутню військово-морську базу і віддали… Китаю. Можна з певністю передбачити, що невдовзі китайці її успішно використають проти тих, хто дарував.
Куди тільки не сунулася зі своїми мареннями світового панування вірна наступниця Російської імперії – радянська імперія. Відзначилася постачанням зброї, грошової допомоги, відрядженням військових у будь-які вогнища збройних конфліктів і в сусідніх Європі та Азії, і в далеких Африці та Південній Америці. Ледь не призводили до переходу від “холодної” до “гарячої” Третьої світової війни втручання СРСР в Кореї, В’єтнамі, на Кубі, в Афганістані, на Близькому Сході, в деяких інших країнах. І чим вони закінчувалися? Величезними руйнуваннями і стражданнями тамтешніх народів, могилами похованих там радянських солдатів. Та ще гігантськими економічними втратами Радянського Союзу. Так, на ХХVIII з’їзді КПРС з гордістю зазначалося, що за 20 років СРСР надав допомогу іншим державам на суму 700 мільярдів рублів. Себто відібрав їх у свого населення, яке, тяжко працюючи, жило убого, постійно відчувало дефіцит потрібних для нормального життя товарів.
Тому й, незважаючи на величезну кількість виготовленої зброї, одну з найбільших за чисельністю армій, Радянська імперія і створений нею соціалістичний табір все одно згинули. Вдумаймось: багато хто з нас були свідками та й учасниками унікального випадку в світовій історії, коли могутня держава, військова сила якої змушувала здригатися ледь не всю планету, розпалася, зникла не від перемоги супротивників, не від ударів стихії чи повального мору, як траплялося раніше, а сама по собі. Бо протрухла зсередини: від економічної відсталості, від невдоволення свого позбавленого багатьох матеріальних надбань і політичних свобод, розчарованого в ідеології комунізму населення.
Спадкоємиця тієї пропащої імперії Російська Федерація нині тужиться повернути колишній панівний вплив, щоб знову всі від неї тремтіли. Але то – надування повітряної кулі, що начебто має вигляд страшного Змія Горинича, але насправді всередині порожня. У путінського, як кажуть, Чекістану немає головного знаряддя, яким Радянський Союз, як колись Рим та Візантія християнською релігією, добивався багатьох перемог, – комуністичної ідеології. Ідея “русского мира” мало кому потрібна за межами Федерації. Та й усередині країни чимало народів її не сприймають. Приріст серед росіян там скорочується, а в автономіях стрімко зростає. Демографи прогнозують, що в 2025 році населення в них становитиме 35–40 відсотків загальної кількості. Не дуже вони хотітимуть гинути в боях за утвердження “русского мира”.
Крім того, економіка Росії не здатна витримувати гонки озброєнь нової “холодної війни”. Навіть посилившись завдяки видобутку нафти та газу, вона дуже поступається провідним країнам Заходу, Китаю та Японії. Приміром, обсяг виробництва в кожному зокрема з американських штатів Каліфорнії, Техасу, Нью-Йорка значно більший, ніж у Федерації. А військові витрати США перевищують її загальний річний бюджет. Нинішній же спад цін на енергоносії, військові авантюри в Україні та Сирії, санкції західних держав різко зменшили російські прибутки і вже призвели до багатьох економічних негараздів. А спеціалісти передбачають, що така ситуація надалі ще більше погіршиться і може завершитися новим державним розпадом.
Впродовж минулого тисячоліття варяги, потім шведи безліч разів стикалися у збройних сутичках з воїнами Новгорода, київських і московських князів, Московського царства і Російської імперії. Остання російсько-шведська війна закінчилася через 100 років після Полтавської битви – в 1809 році. Швеція визнала свою повну поразку. І що парадоксально: та поразка зрештою призвела до… перемоги. Перемогою можна вважати відмову шведської владної еліти від імперських амбіцій. Вона своїм головним завданням почала вважати благо рідної землі, а не загарбання чужих. Перемогла любов до свого народу, який не повинен бути гарматним м’ясом і гинути в бойовищах. Росія ж воювала, воювала і продовжує воювати. Тому, за оцінкою спеціалістів, тільки в ХХ столітті її загальні демографічні втрати становили 140–150 мільйонів убитих у боях, померлих від репресій, голоду, ненароджених життів співвітчизників. Схоже, що і в нинішньому столітті цей жахливий перелік не припиняється…

Валентин ПОСУХОВ
Журналіст