30  травня виповнилося 85 років від дня народження заслуженого журналіста України, багаторічного голови Полтавського обласного комітету телебачення і радіомовлення, публіциста, поета, драматурга світлої пам’яті Василя Федоровича Котляра.
Ще зовсім молодий слідчий і не так давно один із найкращих студентів Харківського юридичного інституту Василь Котляр хвилювався – справа про вбивство у нього перша, хоча на своєму рахунку вже мав розкриття кількох тяжких злочинів.
… Весна того року була дружна і рання. Воскресала до життя природа. І навіть у перестукові коліс поїзда вчувалося: “Жити, жити, жити…” А він їхав розслідувати вбивство – що на фоні цієї невимовної весняної краси здавалося абсурдним і диким.
І було слідство, і були криваві сліди страшного злочину, і підозрюваного виявив він швидко. Але не було тіла вбитого. Зникло. А кожен знає сумнозвісне: “немає тіла – немає “діла”. Він шукав, міркував, підключав і логіку, і психологію – дарма… Час спливав. Мусив повертатися ні з чим. В останній вечір перед від’їздом вийшов на ґанок викурити цигарку. Думав невеселу думу і раптом запримітив, що на одному з кущів, що росли вздовж паркану, листя прив’яло. Лише розпустилося і вже прив’яло. Думка спрацювала миттєво! Покликав помічників – наказав копати під кущем. Що пережив за ті хвилини – лише Богу відомо: а як помилився, а як нічого не знайдуть? Все село сміятиметься… Знайшли. Тіло нещасного було закопане під кущем. Він не відчув тоді радості – хіба можна радіти вбивству, хоч і розкритому тобою? Він не відчув радості, але впевненості в собі як слідчому це йому додало. Він отримав тоді державну нагороду. Він, напевне, розкрив би ще багато важких і заплутаних справ. Але щось увесь час йому муляло і спокою не давало. Зрозумів! Він не хоче розслідувати злочини, він не хоче констатувати те страшне, що вже сталося. Він хоче робити щось для того, аби отого страшного і огидного було серед людей якомога менше.
Отож, далі були журналістика, драматургія, поезія… Він присвятив себе духовному збагаченню душі людської. Але оперативній роботі вдячний, саме вона подарувала йому чимало сюжетів майбутніх п’єс, новел, віршів.
Я познайомилася з ним іще школяркою, коли прийшла до народного театру комедії при палаці культури Полтавської бавовнопрядильної фабрики. Там він був режисером. І для всіх нас, і молодших, і старших, тим, кого тепер можу назвати справжнім гуру (такого поняття я тоді не знала, але саме воно найкраще відповідає тому, як ми, артисти, ставились до нього).
На репетиції ми приходили до самодіяльного театру кілька разів на тиждень увечері. А щодня,  часто і до ночі, він керував великим своїм творчо-технічним господарством – 23 роки очолював Полтавський комітет з телебачення і радіомовлення (тепер полтавці знають цей осередок телебачення і радіо під назвою “Лтава”), де мала свого часу щастя працювати і я.
Перші враження: суворий, вимогливий, безкомпромісний, в кишеню за слівцем не лізе, сердитий!.. З роками підтвердилося все, крім “сердитий”. А додалося – порядний, людяний, справжній трудоголік і справжній художник в найширшому розумінні цього слова.
Я розповідала вже на шпальтах “Зорі Полтавщини” про прем’єру “Енеїди” Івана Котляревського за п’єсою Василя Котляра. Це було надзвичайно потужно і красиво. Це стало неабиякою подією в українській культурі; про оперету “Чиста криниця”, музику до якої написав Олександр Білаш. А це був вимогливий композитор, який нізащо не згодився б писати музику до твору, котрий вважав би посереднім.
Вистава не один рік жила на сценах українських театрів, а про пісню “Журавлина туга” з тієї вистави на радіо приходили тисячі схвальних і схвильованих листів з проханням повторити пісню в ефірі знову і знову. Потім були “Любка” (прем’єра якої відбулася 18 лютого 1989 року), “Легенда зеленого гаю” (за мотивами поезій Лесі Українки), “Дядьки”…
І вже наприкінці 1980-х наважився Василь Федорович на драму за романом Олеся Гончара “Собор”. Фрагмент з листа Олеся Терентійовича у відповідь на прохання дозволити це зробити багато про що каже:
“1 червня 1988, Київ.
… Ви, мабуть, знаєте, що я не дуже охоче згоджуюсь на інсценізацію своїх творів. Не раз переконувався, як важко поєднуються між собою твори різних жанрів… Але Ваші наміри щодо “Собору”, Ваше розуміння суті твору мене зацікавили. І потім: Полтава є Полтава, чому б не спробувати?
… Сподіваюсь, що на генеральну репетицію Ви ж не забудете мене запросити. Тож хай щастить.
З пошаною Ол. Гончар”.
П’єсу Василь Котляр написав. Але на генеральну репетицію Олеся Терентійовича не запросили. Тому що її просто не було. Як не було і репетицій взагалі. П’єсу було закінчено на початку 1990-х. Тоді полтавський театр переживав не найкращі часи – нестача фінансування, далі капітальний ремонт приміщення протягом кількох років, напевне ж, були й інші причини.
І лист Олеся Гончара, і драму “Собор” Василь Федорович передав мені незадовго до смерті. Вважаючи, що це не може належати одній людині, що це належить Україні, я передала і лист Олеся Терентійовича, і п’єсу, і той примірник газети “Зоря Полтавщини” за 31 травня 2013 року, де про все розповіла в деталях, в Національний музей літератури. Матиме бажання якийсь театр зробити постановку, музей радо поділиться матеріалом.
Що сказати про нього як про журналіста і керівника? Власне, він колись в одному з наших інтерв’ю сам про себе так сказав: “Я такий, який є. Вдячний долі за всі обдарування. Все, що роблю, намагаюся робити чесно. Всякого бувало: важко бувало – трудно. Давили. Гнали…”
Давить і гнать його намагались (і не безуспішно) високі можновладці й нижчі. Коли на шпальтах газети “Зоря Полтавщини” в 1960-ті розкритикував обласних партійних босів, на кілька років був позбавлений можливості друкуватися в газетах і журналах взагалі. Змінювалися часи, а він залишався собою. Змінювалися часи, і ті, хто його давив і гнав, раптом, “перебудувавшись”, уже розхвалювали на всі заставки. Та Бог їм суддя… А взагалі матеріали Василя Котляра часто (і кожного разу з неабияким резонансом) розміщували обласні, республіканські і всесоюзні газети, ТАРС, радіо, телебачення.
А в Полтаві…
(Повертаючись до раніше надрукованого).
Я пам’ятаю наші критичні матеріали на обласному радіо. Я пам’ятаю, скільком людям ми допомогли, хоча критичних матеріалів не робили більше на радіо ніде: чи то письмова була заборона, чи усна, але критикувати радянського чиновника й не чиновника по радіо було не можна. Така була концепція – на радіо критика не йде. Але на Полтавському обласному радіо вона йшла, ще й як! Чого варті лише рубрики, придумані Котлярем: “Інтерв’ю з перцем”, “За огріхи – на горіхи”… Заборона існувала окремо, а наші критичні матеріали – окремо. Відповідальність за будь-які наслідки взяв на себе Василь Федорович Котляр. Він казав, що робить це спокійно і свідомо. А гнів і кара “вышестоящих за непослушание”? Так з Божою поміччю переживемо. Зате скільки мерзотників, хабарників, бракоробів вивели на чисту воду, скільком людям повернули віру в справедливість! Він очолював обласне радіо 23 роки. То були роки, котрі більшість із нас згадує з теплом. Так, можливо, не всім було працювати з ним легко, але всім цікаво.
Поезії і пісні на вірші Василя Котляра – то окрема сторінка. Від знаних і шанованих композиторів я не раз чула, що поезія, котра проситься на музику, – то особлива поезія. І не одна пісня Василя Котляра, впевнена, надовго переживе свого автора: це і та ж “Журавлина туга”, і “Поле”, і “Світанкова зоря”…
А він сам у передмові до збірки своїх поезій, котра побачила світ завдяки учням і друзям Василя Федоровича, звертаючись до читача, писав: “Рядки, з якими ти ознайомишся у цій книжці, не претендують на високе звання поезії. Це те, чим я жив, про що думав, чому радів і чим болів, як людина покоління, котре завершує свій життєвий шлях. …Якщо мої думки і життєві спостереження допоможуть тобі, мій шановний читачу, чіткіше і глибше збагнути сутність буття… високо і достойно піднесуть почуття дружби і чистої любові, відданості, я буду глибоко щасливим…
До мене приходять люди,
І сонце сміється в хаті.
Вже, може, такого й не буде,
Бо жити вже небагато.
Але, коли в цьому безвісті,
Де важко знайти людину,
Приходять друзі – не прісні,
А ті, що в світі єдині,
У світі моєму, такому,
Який мені долею даний,
У ньому, безмірно страшному,
Сонця сіяють грані…”
(Повертаючись до раніше надрукованого).
Коли мова заходила про друзів і ворогів, Василь Федорович казав, що не може згадати жодного свого ворога. Хоча негідників знав, пристосуванців знав, лицемірів, але поняттю “особистий ворог Василя Котляра” жоден із них не відповідав. Він інколи жартував (чи напівжартував): “Щоб бути ворогом Василя Котляра, це ще заслужити треба”. А от друзів згадував багато і легко. Казав бувало: “Хоч це звучить і банально, але я щасливий на хороших людей”.
Найбільше любив весну, бо “все проявляється, все хоче здаватися красивим, навіть трава в цей період по-особливому зелена, і приємно відчувати себе частиною тієї дивовижної природи, хоча
Все минає. І це мине.
І не буде колись мене.
Але й після моєї смерті
Світ летітиме в круговерті:
Де нові життя і сонця,
Хтось ітиме в фаті до вінця;
Хтось з криниці нап’ється води;
Хтось уникне нужди і біди.
Хтось зрадіє. А хтось
затужить;
Хтось кохатиме палко дуже,
А хтось в пазуху кине зраду.
Хтось шукатиме райського
саду;
Хтось посадить чи вишню, чи
грушу,
Хтось віддасть у заставу душу.
Хтось народить дитину
щасливую,
А хтось стане бабусею
сивою”.
Я не кажу про ровесників, але вже і ми, учні його, посивіли. Вже бачено в житті перебачено. Як колись він писав: “Летять роки, як журавлі в небі. Сумні пролетіли, та й щасливих уже не повернеш”. Років не повернеш, але дав нам Господь великий дар – пам’ять, спогади. Я в тих спогадах часто повертаюсь в юність. Де живі ще мама й тато, і багато світла і любові, і важливих уроків життя, котрі часто, так майстерно і так нелукаво, проводив наш учитель – вимогливий, безкомпромісний і такий людяний Василь Федорович Котляр.

Неля ДАНИЛЕНКО
Заслужений журналіст України