В  Україну повернулася Надія Савченко і надія на перемогу. Такі коментарі супроводжують повідомлення про подію справді загальнонаціонального масштабу – після 708 днів неволі у кремлівських застінках на рідну землю ступила вірна її донька.
Із перших репортажів про прибуття в аеропорт “Бориспіль” Надії Савченко стало зрозуміло – буде гаряче! Дзвінким голосом, постійно рухаючись, відганяючи від себе мікрофони і камери, вона заявляє, що багатьом дуже вигідно, щоб герої не були живими… “Але герої будуть жити. Вони будуть у Верховній Раді… Не дайте мені скурвитися”. Вона знову дивує, приголомшує, розчулює до сліз своєю готовністю все пройти і витримати заради України. Просить вибачення у матерів, чиї сини залишаються в московській неволі чи полягли на полі брані за рідну землю. Серйозний аж до суворості вигляд в Адміністрації Президента при отриманні Золотої Зірки Героя, небагатослів’я… Чітке лаконічне запевнення “Служу народу України!” заміняє просторі промови ні про що. Призабуті в політиці поняття – честь і гідність – повертаються, щоб справді служити українському народу.
Цьому передувало 708 днів, сповнених душевного і фізичного болю, тривог – аж до розпачу, цинізму російського кривосуддя і марнослав’я з марнослів’ям вітчизняного політикуму, трагедій на фронті й у тилу, незгасаючої надії на перемогу, яка з новою силою запалахкотіла з поверненням Надії Савченко. Їй інкримінували найтяжчий злочин – вбивство людей, а на доважок, як контрольний постріл у голову, – незаконне перетинання кордону з Російською Федерацією. Що ж, з часів половецького сина засновника Москви Юрія Долгорукого Андрія, який зі своєю ордою сплюндрував церкви стольного Києва, викрав Вишгородську ікону Божої Матері й був за це “соплеменниками” названий Боголюбським, мало що змінилося в Залишанській землі.
Кремлівська логіка проста й залізна: килимові бомбардування Чечні – то відновлення конституційного ладу; прагнення повернути контроль над українсько-російським кордоном, повернення окупованих територій, відновлення державної цілісності – то “хунта” й “фашизм”. Ну справжнісінькі “боголюбські”. Найспритніші з них уже починають розводитися про те, що в особі Надії Савченко в українську політику заслано ще того “троянського коня”, інші – ведуть торги про пом’якшення санкцій Заходу проти Росії за анексію Криму й окупацію районів українського Донбасу.
Справді, у житті, а в політиці й поготів, не все так однозначно, як напозір. Ми не знаємо і не скоро дізнаємося про подробиці спецоперації з визволення чи не найвідомішої бранки сумління нинішнього століття, але вже промайнули телекартинки прийому Путіним і… Медведчуком у Кремлі родичів загиблих російських журналістів, які, за версією Білокам’яної, попросили главу РФ про помилування Надії Савченко. До слова, навіть російські спеціалісти довели, що українську льотчицю взяли в полон задовго до того, як журналісти загинули. Така гуманізація і персоніфікація – лише вершина айсберга імперських амбіцій. Але ж за імперськими амбіціями настають імперська вина й не менш імперська відповідальність. Тож пророчими стають слова, виголошені Надією Савченко на завершальному судовому засіданні, про те, що Росію з усією її “гасударственностью” можна скрутити в баранячий ріг – треба лишень не боятися. Логічні наголоси тут – на “гасударственности” і сміливості.
Сміливості не одномоментній, спонтанній, а постійній. Тоді рядові й старші лейтенанти стають справді державними діячами. Що ж до Росії, то нам справді не розбігтися і не ізолюватися. Війни закінчуються – життя продовжується. Його налагоджувати важко, коли “рускій мір” вторгається в суверенну державу “захищати” російськомовне  населення і вбиває, плюндрує, бреше по всіх світах. Вбиває навіть тих, кого прийшов захищати. Що можемо протиставити цьому? Сміливість у її найширшому спектрі й зовсім інші стандарти, за якими людина, а не “гасударственность” є найголовнішою цінністю держави. Поки що рідні Вадима Пугачова із Кременчука, полеглого Героя, який врятував бойових побратимів від куль диверсійної групи ГРУшників Алєксандрова і Єрофєєва, не відчули належної підтримки держави, за яку загинув їхній син. А це – вже наш великий біль. Адже нам належить вибудовувати такі стандарти, які можуть протистояти будь-якій агресії, це наша місія – зробити будь-яку агресію неможливою в принципі, утвердивши, реалізовуючи високі стандарти якості життя, політики, міждержавного співіснування.
***
25 травня 1926 року в Парижі був убитий провідник Української держави і війська Симон Петлюра. Більшовицька пропаганда тоді й кілька десятиліть по тому безапеляційно стверджувала, що то була помста Петлюрі за єврейські погроми. Нині маємо документальні підтвердження єврейських погромів, які проводили “боголюбські” під більшовицькими і денікінськими прапорами. Маємо наказ Головного отамана військ УНР Симона Петлюри про покарання тих вояків, які вдаються до таких ганебних дій…
Через 90 років на телеекранах в Україні затріпотіла свіча пам’яті за державником Симоном Петлюрою, а він повернувся до рідної Полтави в імені однієї з центральних магістралей міста.
25 травня 2016 року із кремлівських застінків врешті вирвали незаконно засуджену Надію Савченко – воїна і незламну патріотку. Вона повернулася на рідну землю. Надія на перемогу в Україні живе постійно. Надія стає реальністю.

Олександр МАКАРЕНКО
“Зоря Полтавщини”