Полтавець Леонід Астапенко був призваний на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи 31 травня 1986 року, через місяць після вибуху на 4-му реакторі, – в найнебезпечніший період. Довелося працювати на різних ділянках, й у самісінькому пеклі – на даху реактора.

Леонід Астапенко, котрий приїхав на АЕС ліквідовувати наслідки катастрофи здоровим і сильним 24-річним чоловіком, тепер – інвалід Чорнобиля ІІ групи: його часто мучать головний біль з нудотою, відчуття шуму та свисту в голові… Усе це – наслідки чималої дози радіації. Але Леонід Миколайович тримається, залишається активною і корисною для соціуму людиною.
Про те, що довелося пережити в зоні відчуження, що то був за труд у місцях, де рівень радіації зашкалював, Леонід Астапенко розповів учням Полтавської загальноосвітньої школи №2 під час години-реквієму “Чорнобиль не має минулого часу” в бібліотеці-філії №2 ЦБС Полтави.
– Призвали мене на ліквідацію наслідків чорнобильської катастрофи через військкомат у Чапаївську дивізію, яка розташовувалася в Лубнах, – сказав Леонід Миколайович. – Умови роботи були жорсткими: підйом – о пів на п’яту ранку, і їхали обгороджувати колючим дротом тридцятикілометрову зону відчуження. У декого хоч тенти на автомобілях були, а ми їздили у відкритому транспорті. Одне з вражень від побаченого – рудий ліс. Сосни поруділи, наче обгоріли. Там такі дерева, що втрьох обіймали…
Навколо загорожі зони мала залишатися дорога шириною дванадцять метрів, щоб БТРи могли розминатися. Де дерева на шляху траплялися, ми їх спилювали. Пилки нам видали зі складу, вони лежали там змащені, не готові до роботи. Ті пилки треба було наточити, і розвести у протилежні боки “зуби”, щоб тирса висипалася. Напильників не дали… У магазинах були мотопилки, їх можна було зняти з продажу – державна ж трагедія, і державні магазини були. Але ніхто про те не думав.
Спека стояла, коли ми працювали в зоні відчуження, неймовірна. Коли машини з людьми їхали лісом одна за одною, в повітря підіймався пісок, пилюга страшна летіла. В СРСР був прем’єр-міністр Рижков, старші пам’ятають. Він у зону прилітав подивитися, як ідуть справи. То перед його прильотом дороги побризкали з вертольота чимось таким, що, коли ми по них їхали, колесами не продавлювалися і пилюка не літала.
У місті енергетиків Прип’яті ми дезактивацію робили – мили будинки за допомогою машини “АРС” з дуже потужним струменем, – продовжує ліквідатор. – Верхній шар грунту біля споруд знімали, вивозили в могильник. Потім зрозуміли, що це – як з вітряними млинами боротися: вітер подме – пил передуває, міряєш – той же рівень радіації…
Та найнебезпечніше було безпосередньо на станції, де ми разом з іншими ліквідаторами першої хвилі збирали розкидані графітові стрижні та закидали в провалля реактора.
– Скидали стрижні навіть штиковими лопатами. А видали б лопати совкові, це можна було б робити швидше, – зауважує Леонід Миколайович.
Харчування ліквідаторів залишало бажати кращого.
– Приїхавши туди, спочатку просто розривали на кількох одну хлібину й їли – більше нічого не було, – говорить він. – Потім цю справу трохи налагодили, але… Сніданок був дуже рано, о п’ятій тридцять, готували всю їжу на комбіжирі, від якого багатьох мучила печія. Я того не їв. На двох чоловік видавали одну банку згущеного молока та хліб з маслом – на цьому тримався до обіду. О 16–17-й годині привозили обід, а вечерю ми мали отримувати близько восьмої вечора. Але якщо не встигали виконати денну норму, то продовжували працювати і в темряві (автомобіль стояв, фарами світив), бо знали, що завтра буде нова норма.
– Час не лікує, а заліковує рани, – вважає Леонід Астапенко. – Цю рану неможливо вилікувати. Коли згадую, скількох товаришів із тих, котрі вступали в боротьбу з “мирним атомом”, поховав, душа болить і болить…

Наталія ЖОВНІР
Журналіст