Цими днями славний ювілей відзначає знана в області людина, яка багато років піклувалася про те, щоб мешканці Полтавщини не страждали від інфекцій, споживали чисту воду, їжу, – головний державний санітарний лікар області 1986–2010 років, заслужений лікар України, кандидат медичних наук Валентин ШАПОВАЛ.
Зайнятися медициною, зокрема епідеміологією, підштовхнули пережиті в рідному селі події, коли епідемія забрала життя мами й багатьох односельців.
…Найтепліший спогад дитинства для нього – це лагідні бабусині руки, які голубили й заспокоювали, варили й шили, вчили нелегкої селянської праці.
– Валік, Рая, вставайте у школу, – гукала їх із сестрою бабуся, вставши удосвіта й встигнувши натопити піч і приготувати школярикам сніданок.
– У бабусі Тетяни, яка виховала нас з сестрою після того, як ми втратили батьків, було 12 дітей, – розповідає Валентин Федорович. – Жили в Піщаному Кременчуцького району. Голодомор 1930-х років забрав життя кількох людей із моєї родини. Моя мама, Устя Павлівна, була колгоспницею. В 1939 році у Москві на виставці досягнень народного господарства отримала срібну медаль за змагання тваринників, а колгосп нагородили за це мотоциклом. Батько мій, Федір Олексійович, працював у позавідомчій охороні на млинкомбінаті в Кременчуці. Пішов воювати, місяць не дожив до Перемоги. Загинув у Чехословаччині. Мама померла в 1944-му під час епідемії висипного тифу. Мені було тоді чотири роки, сестрі Раї – два. Рідні зберегли листи батька з фронту, в яких просив врятувати дітей.
Нас взяла до себе мамина мама, Тетяна Андріївна. Добра, порядна, працьовита людина. Разом обробляли майже гектар городу. В нас була коза, бабуся навчила нас доїти. Молоком ділилися з родичами. Добре пам’ятаю, як у голодному 1946 році ходив пішки на околицю Кременчука, стояв у черзі в магазині за буханкою сірого хліба. Коли гітлерівці в сорок третьому відступали, все село спалили. Люди тікали і ховалися в очереті.
Співрозмовник зітхає, згадуючи пережите, й веде далі:
– Після визволення від загарбників односельці мешкали в землянках, поступово будувалися, допомагаючи одне одному. Жили бідно, але дружно. Я ходив на базар у Кременчук продавати садовину-городину. Виходив поночі, у темряві. Корзини на мене навантажували спереду і позаду. Вісім кілометрів до базару пішки і стільки ж – назад. Прийдеш увечері, ніг не відчуваючи, а ще ж уроки вчити. В школу ми не йшли, а летіли. Хотілося вчитися, надолужити те, в чому відстали за війну. Хоча не вистачало книг, зошитів, чорнил, був у дітей потяг до знань. Я вчився добре, й до мне навіть “прикріпили” двох відстаючих учнів. Родичі думали, що стану вчителем, та я відповів, що ні. Місцевий фельдшер Марія Павлівна Сидоренко (нині жива, цій шановній жінці 95 років) тоді врятувала багатьох сельчан від епідемії малярії. Приходила навіть ночами, оглядала, приносила ліки. Вона мене і привернула до медицини, зрозумів, як важливо берегти, рятувати людей від інфекційних масових хвороб. Випадок з мамою забути не міг. Дядько Петро Павлович, який єдиний у сім’ї мав вищу освіту, на війні був перекладачем, згодом викладав англійську й німецьку мови, вгадав мої нахили й сказав, як припечатав: йди у медицину! Він жив у Ніжині, туди я й направився вчитися у медичне училище на фельдшера. Поселився в гуртожитку – хотілося самостійності, – а харчувався у дядька. Він мене постійно контролював, хоча я й так був серйозний.
Після закінчення училища юнак поїхав у Харків вступати до медичного інституту. Санітарним лікарем, зізнається, бути не планував, але на той факультет був нижчий конкурс. Екзамени здав успішно, хоча втратив час на підготовку: їхню групу хлопців готували на воєнфельдшерів з подальшим вступом до Ленінградської військово-медичної академії, але туди вони не потрапили. І ледь не запізнилися з подачею документів у цивільні вузи…
Харківський медичний Валентин Шаповал закінчив півстоліття тому – в 1966 році. Має 58 років медстажу. Вчився легко і цікаво, хоча освіта санітарного лікаря складніша, ширша, такий фахівець може працювати в будь-якій галузі охорони здоров’я. Відвідував науковий гурток, захоплювався напрямками біохімії та комунальної гігієни. В аспірантурі, каже, не залишився, хоч і пропонували.
– Бачив, як аспіранти й викладачі туляться з сім’ями в гуртожитку, – говорить співрозмовник. – Вирішив поїхати на практичну роботу й ніколи не шкодував.
Та наука сама наздогнала лікаря. Саме на практиці, “на землі”, він збере матеріал для дисертації, захиститься й викладатиме в медичній академії у Полтаві на кафедрах інфекційних хвороб з епідеміологією та загальної гігієни. Отримає звання доцента, стане автором наукових робіт.
Працювати після вузу вирішив на Полтавщині. Пропонували головним санлікарем в Оржицький район, а він обрав Кременчуцький. Очолив санепідвідділ ЦРЛ.
Про справу свого життя Валентин Федорович може розповідати годинами:
– Санлікар має стосунок до всього життя людини та її оточення. Перша в Російській імперії санітарна комісія була створена в Кобеляцькому повіті в 1870 році. Пирогов приїхав на Полтавщину і разом із земськими лікарями вирішував, що зробити, аби уникнути різних епідемій. Згодом від комісій стали відмовлятися, а після громадянської війни в 1922–1923 роках їхня робота з організації профілактичних заходів, боротьби з інфекціями і соціально небезпечними хворобами відновилася.
…У 1968 році санепідвідділи стали санепідемстанціями і відокремилися від райлікарень. Основним напрямком стала профілактика інфекційних хвороб. Двадцять років Валентин Шаповал очолював цю роботу в Кременчуці. За цей період була створена потужна лабораторна база. Крім того, мав інші навантаження – голова профільної комісії Кременчуцької районної ради, голова райкому профспілки медиків, громадський помічник прокурора району, позаштатний кореспондент газети. Тоді нерідко за його участю виявляли й усували порушення на фермах, різних об’єктах народногосподарського комплексу, проводили рейди тощо.
Якось виявили, що в одному сільському ФАПі вакцини для щеплень зберігалися у погребі, бо не було холодильника. Через головного банкіра міста “пробили” проходження платіжок, на той час із безготівковим розрахунком виникали проблеми. І придбали холодильники в усі сільські медзаклади, які їх не мали. Вже працюючи головлікарем обласної СЕС, він ініціював такий “холодильний ланцюг” по всій області. Також у ті роки зобов’язали господарства провести по селах водогони, збудувати лазні, школи – забезпечити гарячу воду для їдалень й теплі туалети для учнів.
Обласну СЕС Валентин Шаповал очолив у лютому 1986 року, за два місяці до чорнобильського лиха.
– То був дуже важкий період, – згадує ветеран праці. – Групу штабу з питань охорони здоров’я населення очолював завідувач обласного відділу охорони здоров’я Анатолій Касяненко, заслужений лікар України, іншу – з санітарно-епідеміологічного забезпечення – доручили мені. У нас в СЕС була своя радіологічна лабораторія, ми постійно вимірювали рівень радіації. Санепідслужба мала дати відповідь населенню: наскільки забруднилась територія області, який стан повітря, води, ґрунту, яка якість продуктів харчування, а головне – як вплинула аварія на здоров’я людей. Досліджували молоко з кожної ферми, м’ясо, овочі, фрукти та інші продукти з кожного господарства, воду з кожного населеного пункту. Полтавцям пощастило – наша продукція була однією з найчистіших. Відпрацювали чітку схему оздоровлення ліквідаторів у місцевих санаторіях. Сталася тоді й відома історія з виявленням у стінах житлових будинків будматеріалів із забрудненого Токівського кар’єру Дніпропетровської області. За підтримки Інституту радіології після втручання фахівців Полтавщини було запроваджено державні будівельні норми радіаційного контролю.
Як головний державний санітарний лікар області і депутат обласної ради Валентин Шаповал був ініціатором програми з вивчення вмісту нітратів у громадських й особистих колодязях. Заходи програми зобов’язували кожну вагітну жінку з сільської місцевості здавати воду зі своєї криниці на безкоштовний аналіз, і фахівці визначали, чи можна використовувати її для дитячого харчування. Якщо ні, мамі вказували найближчий чистий колодязь або радили купувати дитині бутильовану воду. Малюкова смертність після цих заходів суттєво знизилася. Тоді в області було побудовано понад сто водогонів у сільській місцевості, де рівень нітратів раніше зашкалював.
З теплотою ювіляр говорить про своїх наставників і колег, з якими доводилося вирішувати чимало проблем, – головного лікаря Кременчуцької райлікарні Леоніда Ляха, голів облвиконкому Олексія М’якоту, Івана Гопея, заступника голови облвиконкому Бориса Чичкала, голову ОДА, кременчужанина Миколу Залудяка, з яким разом збудували комплекс санепідустанов, міську, районну дезстанції у Кременчуці, власкора “Зорі Полтавщини” в Кременчуці Анатолія Щербака й багатьох інших близьких по духу справжніх професіоналів.
Цікаво, що супутниця життя Валентина Федоровича – дружина Ольга Володимирівна, теж його колега, лікар-інфекціоніст.
– Вчилися в одному інституті, вона родом з Кобеляк, навчалася на кілька курсів молодше, – розповідає чоловік, – а поєднала нас музика. Ми обоє музиканти, я грав в оркестрах народних і духових інструментів. І співати люблю. Вдома велика фонотека, часто слухаємо класику. Дочка Світлана – теж лікар і музикант, грає на гітарі й піаніно. У нас двоє внуків – Зоя закінчила Київський університет міжнародної економіки, працює на телебаченні, Ярослав навчається в медакадемії у Полтаві. Тож уже є династія медиків. Родина дотримується принципів здорового способу життя – багато рухаємося, щодня проходимо з дружиною не менше 15 кілометрів. І по місту, і на стадіоні спортивною ходьбою займаємося. Щоранку разом йдемо на роботу, дружина – в першу міську лікарню, а я – на рідну санепідстанцію по вулиці Ватутіна, де пропрацював добрих три десятки літ. Зараз посада інша – лікар-епідеміолог – і назва інша – відділення особливо небезпечних інфекцій ДУ “Полтавський обласний лабораторний центр” Держсанепідслужби України. А робота та ж сама – профілактика хвороб.
Тож і в свої активні 75 Валентин Федорович Шаповал на сторожі здоров’я людей. Здоров’я й вам, шановний лікарю, наснаги, миру, щастя на довгі літа бажаємо і ми, зоряни.

Ганна ЯЛОВЕГІНА
“Зоря Полтавщини”