–Про любов чоловіків до Батьківщини, які навесні 2014 року полишили усі свої справи, взяли зброю й пішли на війну, про любов між чоловіком і жінкою, про любов мами до загиблого сина, тіло якого вона хоче забрати з окупованої території. Я насправді писав про це, не про війну. Війна – тло. Вона закінчиться. Ми переможемо. А ось із любов’ю мусимо будувати нашу країну, – пояснює автор книги, письменник, журналіст, головний редактор сумської газети “Панорама” Євген Положій.
У Полтаві він представив “Іловайськ” уже вдруге. Цього разу – у міському Будинку культури, у межах благодійної креативно-мистецької акції, організованої за підтримки громадської організації “Братерство учасників антитерористичної операції Полтавщини”.
16 новел про іловайську трагедію
– У жовтні 2014 року під час презентації своєї крайньої на той час книги я зустрівся у Глухові зі своїм товаришем Юрієм Коваленком, який став волонтером місії “Вантаж 200”. Її згодом назвали “Чорний тюльпан”. Він разом із колегами повернулися з-під Іловайська. За його словами, там “підняли” 150 наших полеглих хлопців із території “котла”. Я дуже здивувався, адже офіційна інформація від Міністерства оборони на той час була така – 107 загиблих. Я запитав, чи є фото й відео. Юрій Коваленко показав мені близько 300 світлин, із них лише 10 відсотків можна дивитися на загал…
Із матеріалів було очевидно, що там стільки розбитих колон техніки, а не “одна і трохи танків попалили”, як казав Гелетей (Валерій Гелетей – міністр оборони України з 3 липня по 14 жовтня 2014 року. – Ред.). Я зрозумів, що нас обманюють, і почав шукати з різних джерел – українських, російських, сепаратистських – інформацію переважно в Інтернеті, але не зміг скласти пазл, – розповідає Євген Положій. – Чим більше знаходив, тим більше виникало запитань, кількість білих плям зростала, а відповідей не було. Чому добровольчі батальйони були першими в Іловайську, а не ЗСУ? Чому вони не вийшли з оточення? Чому не було команд? Чому командування 24 серпня замість того, щоб оперативно виводити людей з оточення, перебувало на Хрещатику й приймало парад? Чому в “зеленому коридорі” попри всі домовленості наших солдатів почали знищувати? Скільки людей загинуло? Хто вони? Чи ми можемо їх ідентифікувати? Я зрозумів, що потрібно шукати свідків, і почав шукати тих, хто був там, воював. Зрештою зрозумів, що зібрав унікальний матеріал, яким не можна розпорядитися просто як набором інтерв’ю. Потрібно вибудувати історію послідовно й показати долі людей. Так народилася книга. Працював над нею із жовтня 2014-го по липень 2015-го.
За словами Євгена Положія, книга побудована виключно на спогадах учасників іловайських подій. Він опитав їх більше ста, взяв близько 70 інтерв’ю і, спираючись на свідчення, створив роман, художній текст, базований на фактах. Писати, каже, “було не складно, бо хлопці говорили правду”, боявся лише “не підняти тему”. Перший наклад книги вийшов двома мовами – українською та російською. Російською, пояснює автор, бо багато людей купують її для родичів у Росії:
– Достовірність історій, уміщених у книзі, руйнує уявлення, створене російською пропагандою. Після прочитання люди кажуть: “Схоже, що правда”, – і не заперечують присутності російської армії на українській території… Якщо є одна правильна відповідь на запитання, чому утворився “Іловайський котел”, то вона звучить так: “Бо на територію України з 23 на 24 серпня увійшли від 5 до 7 тисяч солдатів регулярної російської армії та дуже багато бронетехніки, які створили оперативне оточення. Ніякі сепаратисти наших солдатів не оточували, українців вбивала там виключно російська армія. Сепаратистів і близько не було. Вони з’явилися пізніше, коли наших хлопців взяли в полон. Про це важливо знати й пам’ятати”. Зрештою не всі російські солдати й офіцери виявилися негідниками. Були випадки, що вони воювали чесно, дотримувалися міжнародної Женевської конвенції у поводженні з полоненими, пораненими. Деякі, ризикуючи, не виконували накази командирів і рятували українських бійців. На жаль, це були поодинокі випадки, хоча вони й траплялися. Тож маємо розуміти: і там також є люди. Я про це теж написав. І книга від того тільки набуває достовірності.
Благодійна мета
Основною метою заходу, за словами автора ідеї й координатора проекту Дмитра Кравченка, є збір коштів для інваліда АТО, який повернувся живим з “Іловайського котла” й полону, гадячанина Володимира Доноса. До речі, він став прототипом персонажа однієї з новел під назвою “Якби мурахи були великими”, а саме санітара Володьки. Його історію, відтворену в новелі, інсценізували учасники літературно-мистецького театру-студії “Глобус” ПНПУ імені В.Г. Короленка. У новелі санітар веде щоденник. У Володимира Доноса іловайський блокнот, зрозуміло, теж є.
– Писав щоденник, щоб чимось зайняти думки. У мене був невеличкий блокнот. Він лежав у кишені, до якої не полізли, бо вона була залита кров’ю. Так і зберігся, – розповідає Володимир.
Поруч із ним – дружина Ярослава. Опановуючи хвилювання, вона каже, що краще нікому не знати, яких зусиль вартували пошуки й звільнення з полону її чоловіка.
– Я думала, що тих 18 днів – це дуже довго, а нині дивлюсь по телевізору, як показують, що хлопці повертаються й через рік, то розумію, що у нас нетривала розлука, хоча для мене вона стала цілою вічністю, – додає Ярослава.
– Іловайськ – одна з найжахливіших і темних сторінок в історії нашого українського воїнства. У клубку тих подій переплелися честь, гідність, патріотизм і недостатній вишкіл, брак техніки і, найголовніше, – державна зрада, – зазначив голова громадської організації “Братерство учасників антитерористичної операції Полтавщини” Віталій Турпітько. – І всі ми, українці, мусимо в пам’ять про наших загиблих побратимів, товаришів, співвітчизників змінити рідну Україну й поставити крапку в цій сумній історії.
У межах презентації
На вхід організатори вирішили встановити швидше застережувальне, ніж обов’язкове вікове обмеження – від 16 років, зокрема через показ документального фільму “Чорні тюльпани Донбасу”, який визначили важким для сприйняття дитячою аудиторією. Стрічка складається із фото й коротких відеоматеріалів, знятих учасниками місії “Чорний тюльпан” під час роботи в “Іловайському котлі”. Проте деякі полтавці на ці завбачливі заходи не зважили і прийшли на презентацію з дітьми.
Хвилиною мовчання присутні вшанували світлу пам’ять полеглих за свободу й незалежність України. Архієпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ КП Федір звершив молитву за упокій воїнів.
Гриміли й ширилися залом мудре слово Івана Мазепи й пророче слово Кобзаря, відгукувалися у серцях присутніх аж до “мурах” по тілу, прожиті на сцені народним артистом України, провідним актором Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М.В. Гоголя Василем Голубом. Суперфіналіст шоу “Україна має талант-3”, учасник             “Х-фактора” та “Нової хвилі-2013” Артем Лоїк презентував на загал вірш із нещодавно виданої збірки своїх поезій та прочитав реп.
Хореографічну композицію “Пливе кача” виконала танцювальна група заслуженого ансамблю пісні й танцю України “Лтава” імені В. Міщенка. Фінальним акордом заходу стала пісня “У нашому серці” від Галини Бахмут, а хореографічну постановку до композиції представив зразковий ансамбль танцю “Гарний настрій”. Ведучим і режисером заходу був провідний актор Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені М.В. Гоголя Богдан Чернявський.
Крім того, у холі міського Будинку культури діяла виставка військової техніки. Її репрезентували працівники й курсанти 179-го навчально-тренувального центру військ зв’язку Збройних сил України, де готують військовослужбовців, зокрема й для участі в антитерористичній операції.
– На виставці представлені автоматична зброя і протитанкові засоби, – поінформував старший офіцер командування 179-го навчально-тренувального центру військ зв’язку Збройних сил України майор Сергій Смірнов. – Долучившись до цієї ініціативи, проявляємо нашу активну громадську позицію. Як учасники АТО робимо свій вклад, щоб громада розуміла необхідність і значимість армії в нашій державі.
Треба жити
“Іловайськ” завершується новелою “1396. Повернення”. Євген Положій розповідає, що 1396 – це порядковий номер у морзі Юрія Бережного, бійця 93-ї бригади, прототипа одного з героїв книги. Ця новела прийшла до автора у вигляді листа від маленького сина полеглого Юрія. Хлопчик із допомогою бабусі звертався до Миколая Чудотворця. Його лист, адресований святому, спочатку надійшов до військкомату, а потім потрапив до рук Євгена Положія. Текст дитячого листа завершує книгу: “Добрий день, святий Миколайчику!.. Пише вам маленький хлопчик Саша. Мені три роки. Я живу з мамою, дідусем і бабусею. Мій тато загинув в АТО 29 серпня. На день народження він обіцяв мені подарувати велосипед, але не зміг, у цей час він був в Іловайську. У мене 26 серпня був день народження, а 29 серпня тато загинув, і моя мрія не здійснилася… Вітаю Тебе з Новим роком і Різдвом і буду чекати подарунок. До побачення”. До листа бабуся додала дві світлини, а замість підпису обвела руку онука олівцем і дописала: “Це мої останні фотографії з татом. Виберете кращу…”
– Звісно, ми відвезли велосипеда хлопцю, – каже Євген Положій. – Й тому я говорю, що книга закінчується на оптимістичній ноті, бо хлопчик живий, отримав велосипед. Згодом він виросте, одружиться, у нього будуть діти – життя триватиме… Треба жити – ось такий посил на фоні трагедії.
***
Під час креативно-мистецької акції в міському Будинку культури організатори зібрали для допомоги Володимирові Доносу понад 8 тисяч гривень. Збір благодійних коштів триває до кінця травня поточного року: ГО “Братерство учасників АТО Полтавщини”. Код ЄДРПОУ 39653333, МФО 331489, р/рахунок в ПАТ “Полтава-банк” 26000132497001 для допомоги Володимирові Доносу. Контактні телефони: (066) 669-01-10, (066) 460-63-49.

Анна ВАСЕЦЬКА
“Зоря Полтавщини”