Не люблю смак кави. П’ю її лише там, де незручно “перебирати харчами”, або коли у відрядженні дуже хочеться їсти, а, крім кави, нічого не пропонують. Але запах свіжозвареного напою діє, наче гіпноз: стишую ходу на цей чудовий аромат автоматично.
Якось вранці вихідного дня біля універсаму “Полтава” в мікрорайоні Алмазний таким чином пригальмувала поблизу пересувної автокав’ярні і мимохідь стала свідком розмови. Жіночка зрілого віку допитувалася в юної продавчині:
– Доню, як би мені роздобути кавових стаканчиків десятків зо два, тих, що були у вжитку?..
У дівчини від здивування круглішають очі.
– Та я з них, дитино, пити не буду. Мені треба баклажанчики дрібнесенькі розсадити, тільки-но посходили. Прозорі пластикові не підходять, бо тоді на корінці сонце світитиме, це погано. І великі, з-під сметани, також не годяться, хіба пізнішенько. А зараз якби паперових, малесеньких, – і жінка починає пояснювати нюанси домашньої агрономії. Зупиняюся неподалік, дуже вже цікаво, чим закінчиться діалог.
– Та де ж я вам їх візьму? – відповідає дівчина. – Люди купують і відходять. Он у сміттєві тумби навколо позаглядайте – усе там…
Автоматично заглядаю в тумбу, що майже під ногами, – один стаканчик на дні справді є. Жінка теж розгублено оглядається. Копирсатися у смітті під зневажливими поглядами містян їй явно не хочеться. Вибачається, відходить у бік, і саме в цей момент до бордюра вітер підкочує маленький паперовий стаканчик – цілісінький, як новий. Її вагання відчуваю власною шкірою. Ось уже майже нахилилася, але в останню секунду таки переступила. Наздоганяю, пропоную разом зайти на ринок, напевне, у якійсь стаціонарній кав’ярні можна домовитися. Cпантеличена моїм втручанням, жінка полегшено зітхає.
Продавці овочевих лотків ранок також починають із кави, багато хто – ще й із цигарочки. Де можна перехопити кави, питаємо в них. Показують на кіоск. Сподіваємося, що біля нього таки буде якась ємність для використаної тари, як, скажімо, біля діжок із квасом. Як виявилося, нема. Зате сміттєвих тумб навколо, спасибі комунальникам, – одразу кілька. Оскільки ми вже удвох, оглядини перетворюються на ілюзію колективного заходу, і це начебто не настільки незручно. Та й покупців зранку ще не так багато, а звичні до всього продавці спостерігають байдуже. Раз нема покупців, то й стаканчиків у тумбах, куди непомітно (як нам здається) зазираємо, один-два, та й ті пережмакані. Такий “улов” гідності явно не вартий. Наближаємось до кіоска і впритул натикаємося на веселий погляд “крупнокаліберної” продавчині у віконці. Та розпливається широкою усмішкою і питає прямо в лоба:
– Що, дівчатка, і у вас розсада посходила?
Нам також стає весело.
– Одразу помітно?
– А то! Сама тару на помідори ще до новорічних свят збирати почала. Ну, мені було легше: усіх знайомих, які за кавою підходили, попереджала, щоб посуд повертали. Бо ж кого попало не попросиш – вирішать, що заново продати хочу. А оті тумби перевіряти – останнє діло, я пробувала. І тоді подумала: все життя роблю, по молодості – до надриву, то чого ж маю, як бомж, заглядати, хто і що у сміття викинув? І стидно, і людиною себе почувати перестаєш. Знаєте, що я вам скажу, дівчата? Ось послухайте мене, підіть отуди через один ряд, там оптовий магазин упаковки, та й купіть на двох сотню тих стаканчиків. Чи ми не люди?..
Із магазинчика з двома стопками картонного щастя за 30 гривень (не задарма, але ранковий адреналін супутниці коштував дорожче) виходимо “як люди”.
Сказати, що гідність коштує дорожче, якось не повертається язик. Але закладається стійка підозра, що наша гідність має-таки свій ціновий поріг…
Вмикаю увечері новини з Верховної Ради, й підозра остаточно переростає у переконання.

Ольга ЩЕГЛОВА
“Зоря Полтавщини”