Мешканець села Соколова Балка Новосанжарського району Валентин Свистун тільки-но повернувся з війни. Російсько-української. Це – друга воєнна сторінка його біографії, що тривала рік і два місяці. Перша вже потроху забувається. “Мені тоді ледь виповнилось вісімнадцять. Тільки закінчив школу, як покликали до війська. Важко було входити у ритм солдатського життя. В Казахстані, у навчальному центрі, вчили на зенітника. Ми знали: посилено готують – значить, відправлять в Афганістан. Так воно й сталося. Скажу як є: було в нас почуття патріотизму – знали, що там не мед, але, повірте, вважали за честь…”
Після виведення радянських військ з Афганістану дослужував у місті Кушка. Повернувся в рідне село, влаштувався водієм у колгосп, одружився. Дім звели, сина й доньку виростили. Наташа вже університетський диплом отримала, Юрко школу закінчує. Коли почалися реформи в аграрному секторі, Валентин перейшов на роботу в Полтавську газонафтову компанію, трудиться там і нині.
Позаторік у березні отримав повістку – серед перших покликали до війська за частковою мобілізацією. “Наступного дня був у навчальному центрі “Десна”. Подивились там на мої папери і сказали: “Такі, як ти, не потрібні, можеш їхати додому”. А через рік знову повістку вручили. Можна було відмовитись від служби – дружина має групу інвалідності, але подумалось: мене можуть неправильно зрозуміти. А ще більше я не зрозумів, коли відправили у Полтаву на зв’язківця вчитися. Який з мене зв’язківець у такому віці? Зенітником – інша справа. Та не прислухались до моїх прохань. Такий з мене й спеціаліст вийшов. Пропонували інструктором залишитися – не погодився”, – пригадує Валентин Свистун.
Далі – служба у Новоград-Волинському, в тридцятій мотострілецькій бригаді. Затримали там, правда, ненадовго – відправили на передній край. Став водієм машини зв’язку. Артемівськ, сумнозвісне Зайцеве, Світлодарське, Миньківка… Десь спокійніше, а десь… “Два місяці спав у машині, майже півроку – в бліндажі. Це тепер укриття надійніші облаштовують, а нам випало… Як задощить – по коліна у багнюці бродимо”, – розповідає колишній солдат.
Коли страшніше було – в Афгані чи тут, на українському сході? “Ми тоді зовсім юними були, страх якийсь дитячий, якщо можна так сказати. А тепер… Хто старший – той серйозніший, більш усвідомлено оцінює обстановку. Молодші – завзятіші, рішучіші…” В’ячеслав – цікавий співрозмовник. Багато має спогадів про армійські будні, про порядки у війську, не зумів тільки відповісти на запитання, чи скоро закінчиться війна? “Я йшов не гроші заробляти, а Україну боронити”, – ці слова годилося б не раз прочитати тим, хто вагається…

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст