Упродовж більш ніж 30-річної праці на неспокійній газетярській ниві життя зводило мене з незліченною кількістю людей, а отже, й подій, зустрічей, оцінок. Та, попри все, про що би не доводилося писати, центром інтересу зоставалася саме людина. Бо, як відомо, немає на світі нічого цікавішого від неї. І так воно в пам’яті й закарбувалося: не голими фактами, не датами і цифрами, а саме людьми і їх емоційним сприйняттям.
90-ті роки минулого століття тепер, із відстані часу, видаються в цьому сенсі чи не найяскравішими: на теренах щойно посталої молодої держави вирувало, аж пінилося, громадське життя, ставали на ноги, міцніли, розпросторювалися Українська Церква, Народний Рух, Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка (яке пізніше стало “Просвітою”), “Меморіал”… Новий імпульс розвитку отримали творчі спілки, що за часів Союзу існували під пильним наглядом “керівної і спрямувальної сили”, об’єднуючи письменників, художників, композиторів, майстрів народної творчості.
Навесні 1992 року на базі Полтавського обласного краєзнавчого музею постав Університет українознавчих студій імені Василя Кричевського, який мав згуртувати довкола себе полтавців, спраглих пізнання маловідомих (або перебреханих радянською пропагандою) сторінок української історії, зокрема тих, що стосувалися вкладу в розвиток національної культури діячів української діаспори. Ректором погодився стати кандидат історичних наук, викладач Полтавського педагогічного інституту (нині університет) Віктор Ревегук, дуже достойна людина, патріот, науковець з твердим характером і незаплямованою біографією, один із небагатьох представників полтавської інтелігенції, який, не криючись, підтримував Рух іще на початку його зародження. У полі наукових інтересів Віктора Яковича була і зостається історія України (передовсім Полтавського краю) від жовтневого перевороту до початку Другої світової війни. Він обробляє свій клаптик неозорої ниви з гідною поваги працелюбністю. Факультет історії та літератури очолив письменник, літературознавець Петро Ротач, світла йому пам’ять, а факультет мистецтва і етнографії – мистецтвознавець Віталій Ханко. Вченим секретарем призначили завідувачку відділу краєзнавчого музею Віру Кошову, на чиї плечі лягла вся підготовча й організаторська частина роботи (трохи пізніше вона очолить обласну організацію Товариства зв’язків з українцями за межами України; тепер – Товариство “Україна–Світ”). Одна з багатьох чеснот Віри Михайлівни – її організаторський хист. Не знаю: це вроджена риса чи вона розвинулася завдяки професії музейника, але мені нечасто доводилося бувати на так досконало проведених заходах з участю чималої кількості людей. Пані Віра дивовижно, не по-вкраїнськи пунктуальна. Вона ніколи не запізнювалася, нічого не забувала, вміла заздалегідь подбати про кожну дрібницю так, що лектори (переважно вчені, митці), які прибували на чергове заняття університету українознавчих студій із-за кордону та зі столиці, поверталися додому з купою приємних вражень: Полтава таки вміє приймати гостей. А ті, хто хоча би раз побував на лекціях, захоплено розповідали про них друзям і знайомим як про щось незвичайне.
***
Незвичайними видавалися нам тоді майже всі візитери, що репрезентували українську діаспору на Заході. Вражали їхня розкутість, їхнє розчулення від зустрічі з рідною землею, їхнє знання мови, широта поглядів і ще багато чого. Досі не можу забути першого враження від інтерв’ю з професором університету штату Огайо (США) та Гайдельберзького університету (Німеччина) Теодором Мацьківим (1918– 2011), українським істориком на еміграції, дослідником доби Богдана Хмельницького та Івана Мазепи. Свого часу цей учений навчався в кращих університетах світу, мешкав і викладав у США, Австралії, Німеччині. Впродовж десятиліть він вельми наполегливо і продуктивно працював у тій сфері історичної науки, котра зовсім не розвивалася за радянської доби: розшукував і вводив до наукового обігу джерела з історії України, які зберігаються у зарубіжних архівосховищах. Його приїзд до Полтави припав на початок літа 1992 року. Невисокий, елегантний, ледь сутулий чоловік із високим чолом і “метеликом” замість краватки спершу прочитав для слухачів Університету українознавчих студій лекцію, присвячену особистості гетьмана Мазепи та згадкам про нього в тогочасних західноєвропейських джерелах. Він  приголомшив присутніх колосальною ерудицією і могутнім інтелектом (чого варте тільки знання восьми мов), почуттям гумору, оптимізмом. Відповідаючи на запитання присутніх стосовно прогнозу для України, вчений був, як і протягом усієї зустрічі, вкрай відвертим: “Тепер усе залежить від трьох факторів. Чи знайдеться кілька людей для проводу? Чи захоче народ працювати і продукувати? Чи не будуть красти?..” Сьогоднішні події в країні засвідчують: пересторога була слушною, пан професор завдяки гнучкому розумові був ще й провидцем…
Вечоріло. Високий гість поспішав до іншого міста. І все ж Віра Михайлівна попросила його знайти кілька хвилин для мене. Не більше десяти, сказав професор. Він був уже в плащі. Я ввімкнула диктофон. Як тепер пам’ятаю: ми стояли в напівтемному вестибюлі краєзнавчого музею, збоку біля сходів, а поряд у сутінках ховалося ображене погруддя лисого вождя, і мій співрозмовник пожартував із цього приводу (жарт той, на жаль, вивітрився з моєї пам’яті). Комунікабельний, простий у спілкуванні. Погляд – очі в очі. Його відповіді були стислими й вичерпними водночас: “Якщо в школах не будуть учити української мови, української історії, то будете мати проблеми”. Не приховував, що радіє з інтересу вкраїнців до його наукового доробку. І ніякого тобі пристосуванства, остраху, що хтось може не так витлумачити сказане, жодних попереджень на взірець: я скажу, але цього писати не можна, або: неодмінно покажіть мені матеріал перед тим, як публікувати (а ми, газетярі, з цією ганебною практикою часів Союзу, соромно сказати, майже змирилися, особливо грішили нею чиновники, втім викладачі суспільних наук – не менше). Одне слово, то було чи не перше в моєму житті інтерв’ю зі справді вільною людиною. Людиною з іншого світу. (Див. “Зорю Полтавщини” від 10 червня 1992 р.) І не дивно, що додому у вечірніх сутінках я поверталася, немов на крилах. У сумці лежала професорова монографія “Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах. 1687– 1709”, видана Українським Вільним Університетом у Мюнхені 1988 року.
***
Другим гостем із-за океану на тому червневому занятті був наш земляк, талановитий різьбяр і художник Михайло Коргун (народився в селі Яцини Пирятинського району), мешканець американського міста Трой, великий трудівник, за чиїми плечима на той час налічувалося понад 60 виставок, на яких йому діставалися найвищі нагороди. До Полтави він привіз деякі зі своїх робіт – барельєфи і вжиткові речі, позначені любов’ю до України, її історії. Розповідь пана Михайла про його захоплення мистецтвом, про життя української громади в Америці, про зустріч із рідним краєм була напрочуд емоційною: “Чуюся, як у небі. Я ніколи не сподівався, щоб Україна в такі тяжкі часи зберегла те, що вона зберегла”, – і зблиснула в оці зрадлива сльоза, коли в залі заспівали улюблену пісню його матері “Із-за гори кам’яної”…
***
Оксана Соловей (1919–2004) – письменниця, перекладач, етнограф, донька добре знаного в еміграції історика, економіста, статистика і публіциста Дмитра Солов’я, одного з перших дослідників Голодомору 1932– 1933 рр., прибула в Україну зі США, з міста Сент-Пол. Стримана, красива жінка з вишуканими манерами і глибинно чистою мовою розповідала слухачам головним чином про свого батька, про те, що його все життя не відпускали дві теми – голод і колоніальне становище України в складі СРСР. Свою зустріч із полтавською громадою вона почала з красномовної цитати зі статті видатного українського етнографа і фольклориста Миколи Сумцова. У дівчини-красуні допитуються, чи вона царівна, чи королівна. Та гордо відказує: “Я не царівна, не королівна – я батьківська дочка!”. “З відповіді можна виснувати, що в народній уяві приналежність до роду-племені цінувалася незрівнянно вище за царства і королівства”, – мовила Оксана Дмитрівна. Тож я недовго мудрувала над заголовком публікації про її приїзд до міста, де вона колись народилася: “Оксана Соловей – батьківська дочка” (“Зоря Полтавщини”, 30 вересня 1992 р.), бо саме в такій іпостасі постала вона того вересневого вечора перед полтавцями – слухачами університету). Хоча про себе гості теж було що повідати: член-кореспондент УВАН (Української вільної академії наук), перекладала українською мовою класику з англійської, французької та російської, писала вірші, дружила з відомим мовознавцем Юрієм Шевельовим і перекладала його праці, відредагувала кілька книг, серед них і батькову “Розгром Полтави” (до речі, 1994 року перевидану в Полтаві видавництвом “Криниця”), багато разів виступала з доповідями про діячів культури перед українськими громадами Америки, Канади, Австралії, працювала на радіо “Свобода” і “Голос Америки”… Її подорожні нариси публікував 1992 року журнал “Сучасність”, і вони видавали руку майстра, напрочуд чутливого до Слова.
***
У лютому 1994 року Університет українознавчих студій і колектив Краєзнавчого музею приймали художницю зі США Катерину Кричевську-Росандич, талановиту представницю славетної родини, доньку відомого українського художника Василя Васильовича Кричевського і внучку знаменитого архітектора, живописця, графіка, художника театру і кіно, майстра декоративно-вжиткового мистецтва Василя Григоровича Кричевського. До Полтави пані Катерина привезла душевні, сповнені багатьох цікавих подробиць, спогади про геніального діда, батька, дядька Миколу, а ще – персональну виставку і кілька неоціненних подарунків – дві власні акварелі, три роботи Миколи Кричевського і дев’ять дідових етюдів довоєнного часу, що їх вона передала музею. Не намагалася приховати хвилювання: цю прекрасну величну будівлю в стилі модерн проектував її дід!..
Наша розмова відбувалася після багатолюдних заходів у музеї в затишному номері готелю “Турист”. Панові Драго, чоловіку Катерини Василівни, хорвату за походженням, кортіло їсти, і він кілька разів натякав про це дружині, але їй ішлося про важливіше – мусила відповісти на всі запитання, розповісти про всіх, від кого “пішов її талант”. Хотілося слухати її без кінця! Де ще можна почитати про такі речі? Про дивацтва діда Федора і його дружбу з Іваном М’ясоєдовим. Про шанс, що його дала Америка. Про навчання в іконописній майстерні Святослава Гординського. Спільні етюди з “блискучим парижанином” дядьком Миколою… Думаю, не варто переказувати інтерв’ю, вміщене в “Зорі Полтавщини” від 17 лютого 1994 року під заголовком “Після малювання найбільше люблю квіти…”, процитую лише одну відповідь на запитання про натхнення і самодисципліну в житті художника: “Я дуже дисциплінована. <…> Встаю рано і працюю до 12-ї години, потім обід і знову працюю до 17-ї. А щоб ждати натхнення – ні. Всі мої знайомі і приятельки, вся вулиця знає, що я працюю в певні години, ніяких телефонів, ніяких кав у цей час не можна”. Ось таке підтвердження відомої істини, що талант – це на 90 відсотків щоденна праця… Пунктуальна Віра Кошова надіслала публікацію в США. Невдовзі я отримала листа з-за океану, в якому пані Катерина дякувала за інтерв’ю, уточнювала одну назву і розповідала про свої квіти. В конверт було вкладено кольорове фото з пишною білою трояндою та листівку з батьковою роботою “Захід сонця в Медвині”. Зберігаю цей знак уваги як дорогу реліквію. Культура стосунків – іще один урок, який давали нам ці дивовижні гостювальники…
***
Понад два десятиліття пролягли між трагічним сьогоденням і забарвленими романтичними сподіваннями 1990-ми. Чимала відстань! Будучи відданими прихильниками незалежності України, ми тоді (маю на увазі своїх однодумців не тільки серед газетярської братії) свято вірили, що звільнення від колоніальної залежності принесли нам не якісь-то перебудова чи нове мислення, що ця самостійність не впала нам із неба: за неї заплатили життям мільйони українців; треба тільки розповісти всю правду про Мазепу і Батуринське пекло, битву під Конотопом і бій під Крутами, Симона Петлюру і Левка Христового, Степана Бандеру і Оксану Мешко, а також про тих, хто змушений був покинути рідну землю через сталінський режим і страждав на чужині, – і сліпі прозріють, розвіється, мов злі чари, імперський чад північного сусіди, і раби позбавляться постколоніального синдрому… Не так склалося, як гадалося, життя засвідчило, що ті прекраснодушні романтичні поривання мусили впотужнитися раціональною, жорсткою боротьбою з перефарбованими вчорашніми, які так підступно й цинічно (не без підмоги з білокам’яної) перехопили синьо-жовтий стяг із рук В’ячеслава Чорновола та його соратників, справжніх незалежників. На біду, втратили пильність не тільки ми. Захід теж обманувся, повірив, що СРСР розпався остаточно і Кремль із цим змирився. Але марно тепер шкодувати, час утрачено, сподіваймося, що не безнадійно. Бо за роки незалежності на кін української історії вийшло нове покоління, яке звершило Революцію Гідності й нині самовіддано захищає державу від ворога на сході країни. Варто пам’ятати, що певний моральний та інтелектуальний вплив на світогляд молодих справили і тогочасні новонароджені громадські організації проукраїнського спрямування, серед них – і Університет українознавчих студій імені Василя Кричевського в Полтаві. Шкода тільки, що він припинив своє існування.

Тетяна ДЕНИСКО
Член Товариства “Україна–Світ”